«День» уже писав про підтримку відомою українською актрисою та громадською діячкою полонених українських моряків, зокрема під час благодійної виставки «Повернення до Дому» (див. матеріал «Великий екіпаж у «Косому капонірі» у «Дні» № 36 від 26 лютого). Під час цієї зустрічі ми скористалися нагодою поставити Риммі Анатоліївні кілька актуальних запитань.
«МИ ПРОЖИВАЄМО ЦЕ... НА СОБІ»
— Якщо озирнутися на нещодавні події, скандали навколо так званих артистів, ваш приклад, що кожен має самовизначитися: де він і з ким?
— Авжеж. Яке ж ти право маєш виходити на сцену, говорити високодуховні тексти і навчати когось, якщо у тебе в душі пустота. Я не можу спокійно засинати і прокидатися, пити каву в теплі й затишку, розуміючи, що кінорежисер Олег Сенцов у тюрмі, знати, які знущання чиняться над Едемом Бекіровим. Що тут все проти законів природи, проти законів міжнародного права. І коли я можу допомогти... бодай якось, бодай чимось, — я допомагаю.
— Якою є сила влади митців у здатності прорвати блокаду?
— Не думайте, що ми здатні більше зробити, ніж політики. На жаль. Але ми наче проживаємо це все у собі, на собі. Кожним нервом і клітинкою. Я знаю, психологічно ти не можеш розкисати, коли у людей біда. Тому що коли людина чекає підтримки, а ти ще підходиш зі своїми слізьми, це не надає сил. І починаючи від Майдану... Бо ти замислюєшся над тим, що відбувається, і усвідомлюєш, що нічого від тебе не залежить... що ти просто наче крапелька в цьому океані. Хтось має якісь сценарії, криваві сценарії — як у Путіна, який диявольськи втішається над усім. І на нього ж не впливає ніщо! Ні листи матерів, ні сльози, ні звернення, ні спільнота, ні санкції. Ну ніщо!
— Вам вдається перезарядитися у мистецтві, коли виходите на сцену? Де для вас оте Стусівське «само собою наповнювання»?
— У нас є така вистава «Схід-Захід» у театрі «Актор». П’єси, які написані дітками зі сходу і заходу. І кожного разу ми у фіналі виходимо з табличками «#FreeSentsov», кожнісінької вистави. Можливо, після припинення ним голодування хтось і забув про Олега. Але ми все одно, кожного разу — як нагадування. Тобто сцена — це спосіб такого собі національного перезарядження...
«Є ТІ, ХТО ЖИВЕ В УКРАЇНІ, А Є ТІ, ХТО ЖИВЕ В ОКРАЇНІ»
— А коли хтось зі сцени волає про те, що артист має розважати, відволікати і навіть — вибачте — щось там забувати... забувати обридливу й виснажливу буденність? Як ви на це реагуєте?
— От чому я не беру участі бодай в елементарних розважальних комедіях? Бо не можу наважитися. Є пропозиції, запрошення їздити країною, показувати комедійні вистави. Але, на мій погляд, мистецтво театру повинно будити душу. Ні, не політичні вистави ставити, не лозунги. Артист мистецтвом має не дозволити людині перетворюватися на інфузорію. Жоден артист не вважає себе інфузорією! Навіть профнепридатний. Який ні співати, ні танцювати, ні ходити по сцені не може.
Стільки ж шуму навколо національного відбору на Євробачення. Навіщо розкручувати цю спіраль бруду? Якщо врешті-решт все починається з моралі, з особистого її усвідомлення. Що правда все одно стане явною, усі справи, дії повертаються бумерангом. Якщо тобі Бог-Творець дав творчість, дав здатність творити, талант, ти відповідальний за них. Ти маєш служити тій землі, на якій ти народився. Так, комусь це пафосно! Але не розуміти зараз, що відбувається в країні?..
І мені страшно... Тому що в одній країні у нас є кілька країн... Є ті, хто живе в Україні, а є ті, хто живе в Окраїні, як придаток якоїсь іншої країни. Ця меншовартість... Всі митці, які ставали справжніми митцями у світі, були завжди особистостями!
— Яке місце у вашому житті займає політика і участь у передвиборчому ажіотажі?
— Я не за конкретного кандидата, а конкретно за людину, яка відповідальна за себе і за все навколо неї. На мій погляд, нам, українцям, треба звернути увагу більше на себе, а не на президентів і депутатів, яких ми в усьому звинувачуємо. Більше ставити запитань і більше прискіпливості до себе. Бо ми звинувачуємо в усіх гріхах — від нечищених доріг до відсутності лампочки у власному під’їзді — президента. Але що зробив для країни ти? У кожному місці зараз, зрештою, відбуваються відкриті громадські слухання про бюджет. Ви можете піти і послухати, можете сказати своє слово, навіть вийти з одиночним пікетом, якщо вам щось не подобається. Споживацька позиція мене дивує. Тому що ціле покоління виросло у незалежній країні, а ментальність залишилась радянська — мені всі винні, мені хтось щось повинен дати. Наступні вибори будуть як лакмус суспільства. Хто за чим женеться, і в кого який рівень адекватності думки.
— Якщо суспільство відверто цькує артиста за певну симпатію політичну, це значить, що воно досі перебуває на дитинному рівні? Нам бракує поваги, культури, врешті — самоповаги?
— Ми не вміємо поважати думку одне одного. Тому що те, як накинулися на Ірму Вітовську, на Аду Миколаївну Роговцеву... Критикани й крикуни, ну, де ви, а де Роговцева? Геніальна актриса, легенда, вона для мистецтва України зробила більше, ніж усі разом дописувачі в соцмережах, які принижують Аду Роговцеву. Яка постійно на передовій із виставами і концертами! Вона відмовилася від будь-яких кіно-театральних проектів у Росії, відверто ще з минулого Майдану висловлює свою позицію. У Росії на неї навіть відкрили кримінальну справу через підтримку АТО. І цій людині хтось насмілюється закинути продажність? Ці примітивні скандали у «Фейсбуці» — це жахливо. Ірмі Вітовській, моїй колезі, за те, що вона була на форумі Порошенка і виставила світлину з президентом, почали писати потоками образи і гидоти. І для мене настільки це дивно, бо це ті самі люди, які стояли поруч із ними на Майдані, заради спільної мети і спільних ідеалів. І ті самі тепер готові ледь не вбити, зацькувати. Не там ви, панове, продажних шукаєте!
— У тій діяльності, яку ви провадите — суспільній, громадській роботі, культурній, — чого бракує?
— Я називаю це масове невігластво — комплексом неандертальства. Це відсутність загальної культури, не те, що знання тонкощів. Особливо, коли ти займаєшся фахово саме культурою. Дивно, коли ти називаєш прізвища знаних митців, а журналіст робить квадратні очі. Коли я працювала на UA: Першому, у мене була програма «По обіді шоу». І до кожної теми, програми обов’язково готувалася сама, попри те, що був чудовий редактор. Я розуміла, якщо люди говоритимуть про енергозбереження, теплокредити, я маю все це знати. Якщо до мене приходять військові чи вимушено переміщені особи, чи ті, хто втратив роботу, я маю бути підготовленою до спілкування.
«РЕАКЦІЯ ГЛЯДАЧА ДЛЯ МЕНЕ ЯК ЛАКМУС»
— Вам болить, коли підбігають молоді шанувальники творчості й реагують на ваші вистави, діяльність російською мовою?
— Мовне питання глибше і складніше. Ми виправдовуємо, що на фронті є різномовні люди, і різнонаціональні. І є російськомовні люди, які роблять набагато більше, ніж україномовні. Я сама це спостерігаю. Але молоді люди, які мали змогу навчатися у школах українських, повинні зрозуміти, що вони відповідальні перед рідною мовою. За те, щоб вона була! І це просто неповага — не переходити на мову тієї людини, яка до тебе звертається. Особливо, коли мова державна. Відсутність свідомості й виховання, але перш за все — самоідентифікації.
— Чи відчуваєте ви запит суспільства на пораду в культурі?
— Можу говорити лише про театри Києва. Запит збільшився — саме після Майдану. Тепер квитки на вистави розкуповують наперед. У моєму Молодому театрі ввечері перед самою виставою купити квитки важко. Але я не за кількість — за якість, суть, за розумного, компетентного, зацікавленого глядача. Знаєте, є вистави, в яких я граю багато років. І реакція глядача для мене як лакмус, де я можу відчути рівень. Чи сміх, оплески, чи мертве мовчання. Якість не у позитивний бік — люди змаліли. Є один цікавий момент у п’єсі «Дядя Ваня» А.Чехова, де п’яний Астров говорить Войницькому: «Жінка може бути другом тільки в такій послідовності: спочатку приятель, потім коханка, а тоді вже друг». І коли після цього ти чуєш шалений різкий сміх і оплески, розумієш, що щось не так із цим глядачем, що контакт втрачено — культурний, інтелектуальний. І байдуже, що повна зала. Гумор завжди визначає рівень інтелекту, глибину ерудиції, як-не-як. Вважаю, що «95 квартал» зіграв негативну роль у тому, що знизив рівень гумору. Бо Чехов писав п’єси, які визначав як комедії. Але ж який гумор, яка витонченість!.. Скажи, що для тебе гумор, — і я скажу, хто ти.
