«Велике зло» — так називається нова вистава Литовського національного драматичного театру (ЛНДТ), яким колектив відкрив свій 76-й сезон. Текст до спектаклю написав Марюс Івашкявічюс разом із відомим угорським режисером Арпадом Шиллінгом. За словами художнього керівника ЛНДТ Аудроніса Люгі, ідея вистави виникла у постановників тому, що «на тлі війни в Україні з’явилася думка створити спектакль про те, як передчуття війни змінює нас самих, як ми розуміємо свою самобутність, позиції, вибір»... Цю складну тему обрав режисер А.Шиллінг, який вважає, що «театр повинен не уникати страшної актуальності, а сміливо і відверто говорити про болючі питання»...
У виставі грають актори різного покоління й різних шкіл, як відомі, так і молоді; сценографія — Марюса Някрошюса, художник по костюмах — Сандра Страукайте. Спектакль «Велике зло» про катастрофу малайзійського «Боїнга» та ситуацію в Україні став однією з найрезонансніших подій масштабного театрального фестивалю «Сирени», що нещодавно завершився у Вільнюсі. Після показу «День» поспілкувався з режисером Арпадом Шиллінгом.
— Як виникла ідея цієї вистави?
— Два з половиною роки тому, коли ми тільки планували нашу співпрацю, я думав створити спектакль про відносини між балтійськими країнами. Але коли Україна зазнала російської агресії, помітив, яку велику увагу і занепокоєння почали одразу проявляти литовські ЗМІ, тож запропонував художньому керівникові театру Аудронісу Люзі торкнутися цієї болючої теми. Однак усвідомлював, що мені бракує знання національного контексту, що відчувають самі литовці з цього приводу, тож я потребував допомоги драматурга та акторів. Театр запропонував долучити до нашого проекту одного з найвідоміших сучасних балтійських театральних авторів — Маріуса Івашкявічюса, і дав мені абсолютну свободу вибору акторів.
— У вашій виставі бере участь українська актриса Євгенія Гладій, яка зараз працює у Вільнюсі. Це був випадковий вибір, адже ідея залучити до проекту акторів з України існувала від самого початку?
— Дійсно, спочатку існувала ідея більшої міжнародної співпраці, ми планували запросити також естонських та латвійських акторів, але Євгенія потрапила у проект не тому, що вона українка, а тому, що вона прекрасна актриса і я хотів попрацювати з нею.
— Арпаде, ви — угорець і ставили у Литві виставу, пов’язану з Україною. Як «входили» у цей контекст, чи завжди ваше бачення ситуація співпадало з поглядами акторів?
— Зрозуміти контекст, у якому працюєш за кордоном, — це завжди виклик. Але завдяки Аудронісу Люзі, якого я знаю вже багато років, це була не типова ситуація, коли все, як правило, залишається лише на «професійному» рівні. У Вільнюсі в мене була можливість піти далі — окрім акторського кастингу, у нас був ще п’ятиденний «табір» з акторами, ми мали нагоду більше поспілкуватися, глибше пізнати одне одного. І хоч ця вистава «розділяє» глядачів, що є дещо новим для декого з акторів, але я бачу, що вони все одно не бояться і дуже заангажовані у процес. Думаю, це заслуга дуже специфічної, доброзичливої атмосфери, яку вдалося створити під час роботи. Може, аудиторія й «розділяється» під час цієї вистави, але ми, на сцені, ні — ми працюємо як єдина команда.
— А погляд Євгенії Гладій на ситуацію в Україні відрізнявся від бачення її колег по сцені?
— Ми говорили про війну з Росією, але, щоб зрозуміти одне одного, змушені були використовувати російську мову. Але ж кожна мова — це не лише форма спілкування, вона зберігає також культурну та історичну пам’ять. Як жартує персонаж Масара в одній із сцен вистави, «якщо ти дійсно готова спілкуватися зі мною, ти не можеш використовувати для цього російську». Звісно, це була своєрідна провокація для аудиторії від нас: якщо ми ненавидимо російську політику, то це стосується лише уряду країни, Путіна, чи росіян взагалі й того, що іменується «російською культурою». Думаю, через Євгенію ці запитання постали ще більше та цікавіше. І, звісно, її особисті спогади та досвід дуже допомогли виставі, оскільки, якщо у нас виникали конкретні запитання про Україну, про те, що сталося на Майдані, то, безперечно, маючи поміж нас українку, ми завжди могли запитати напряму.
— Угорський погляд на ситуацію в Україні кардинально відрізняється від литовського?
— Проблема в тому, що угорський уряд та прем’єр-міністр дуже близькі до Путіна — і часом не лише в економічному плані, а й у питаннях захисту людських прав. Скажімо, коли лише розгорівся конфлікт в Україні, наш прем’єр-міністр виступив з ініціативою, що, може, це сприятливий момент, аби підняти питання відділення від України територій, де проживають громадяни угорського походження... Тобто я з власного досвіду багато знаю про національну «агресію».
— Ви маєте репутацію режисера, який часто використовує жорстокість на сцені. Однак у цій виставі про війну не має стільки жорстокості, яку диктувала вибрана тема...
— 15 років тому я поставив дуже фізіологічну виставу за «Войцеком» Бюхнера, з того часу за мною закріпилася слава «скандаліста». Однак, направду, в останні роки я майже не використовую сцени жорстокості. Ця вистава творилася у безпосередній співпраці з акторами. Завдання, які ставив перед ними, були на кшталт: «Як ви можете уявити в’язницю, що відбувається між людьми у такій ситуації?» І рішення могло бути і з психологічної точки зору, і з комічної, а часом пропонували й елементи жорстокості, що увійшло у виставу...
Для мене набагато важливішим є те, що спектакль вирішено у напівтемних тонах, а завершується монологом героя, який кілька разів повторює, що нічого не бачить. Це особисто моя перспектива погляду на ситуацію, в якій дуже складно розібратися. Я не симпатизую Путіну, але він лише політик, і я бачу багато інших владних політиків — із Західної Європи, України, тієї ж Угорщини... Саме тому використовую лише один прожектор на сцені: хто має владу «освітлювати» потрібні йому сторони — мас-медіа, уряд, політики... Адже нам варто пам’ятати, що за нас часто вирішують можновладці. Може, ми б і хотіли роздивитися, що насправді відбувається у темряві, але світло, влада — у руках когось іншого. У виставі я намагався «перенести» більшість сцен насильства у темряву...
Ще один важливий аспект: у виставі головному герою Масарі дорікають, що він є представником російської пропаганди, на що Масара відповідає, що нікого не вбивав і не вб’є — і дійсно, на сцені вмирає багато людей, але не від його рук. І головне запитання: що насправді є злом, хто винен — той, хто когось вбиває, чи той, хто віддає накази... Я бачив багато фото та відео, як, отримуючи задоволення, катують людей сепаратисти на Донбасі. Але це здебільшого підлітки пубертатного періоду — звісно, вони винні, але за ними хтось стоїть, хтось, хто має владу і віддає такі накази... Це зіткнення східноєвропейської і західноєвропейської цивілізацій. Путіну ж «потрібна» ця війна для своєї національної політики, це спосіб, в який він доводить народові, що є сильним лідером, хоч як жорстоко це звучить. Але ті самі брудні ігри з виборцями вже були, наприклад, у Джорджа Буша під час війни в Іраку...
— Ваша вистава — дуже ігрова, скажімо, для мене найбільшою «жорстокістю» на сцені був запах розбитого кавуна, який у цій ситуації нагадував дух людської плоті. І фінал теж настільки ефектно-театральний, що може здатися, що все до цього була лише гра...
— Для мене цей фінал — певний кордон, момент, коли показую, що вистава закінчилася і завіса опускається. З нашого мистецького боку об’єктивно підняти проблему — це максимум, що ми можемо зробити. Якщо ви хочете більшого, потрібно вже виходити за межі театру. Це як жест до аудиторії — вже їм належить продовжувати порушені у виставі роздуми та розмови. Я б і хотів взяти на себе більше відповідальності, але не можу, бо абсолютно усвідомлюю межі театру. Я розумію, що театр не в силі змінювати світ, — ми можемо лише кинути своєрідну «вибухівку» в аудиторію, щоб її «розбурхати» до роздумів та дій. Я свідомо використовував театральні рамки, аби «захистити» цю виставу, уникнути враження якоїсь «заяви» на надто болючі теми національності, культури чи мови...
