Нарешті український глядач має вибір — театри наші різноманітні за напрямками, естетиками, вимірами і спрямуванням. Любіть, панове, те, що любиться, цікавтесь тим, що вам цікаво, і погодьтесь з тим, що нецікаве і чуже вам може тішити когось іншого.
Донецький обласний академічний український музично- драматичний театр із нагоди ювілею рідної області привіз до столиці вистави абсолютно різні за жанрами і формою: традиційну українську мелодраму «Зілля» за відомим твором О. Кобилянської, яка «У неділю рано зілля копала», театральну мюзиклову версію популярного американського фільму «У джазі тільки дівчата» та справжнісіньку оперу — «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта. Тобто всі три — класика відповідного жанру.
Кожна з вистав — це яскраве видовище, сповнене танців, співів, світлових ефектів і музики. На сцені багатолюдно — всі красиві, співучі й драматичні, тобто діють, реагують на ситуацію, спілкуються між собою, підігрують головним героям тощо. Особливо це вражає у «Весіллі Фігаро» (режисер-постановник і автор сценічної версії Олена Негреску, киянка, традиційно недооцінена в Україні). Виявляється, оперна вистава, навіть проспівана мовою оригіналу і без табло з перекладом над сценою, а лише з кількома ключовими для розуміння інтриги сюжету українськими фразами, може бути захоплюючим видовищем, зрозумілим за змістом, вигадливим за формою. І виконавці тут не прив’язані до палички диригента (Є. Кулаков, автор аранжування), не вичікують черги продемонструвати красу своїх вокальних даних, а діють як драматичні актори, наповнюючи спів щирими емоціями, рухаючись по сцені і чітко тримаючи внутрішню логіку поведінки. От би деяким українським оперним театрам так!
А секрет успіху цієї постановки простий. Молоді артисти Денис Федоренко (граф Альмавіва), Любов Доброноженко (графиня Розіна), Дмитро Федоров (Фігаро), Аліна Ярова (Сюзанна) закінчили консерваторію, але виявились непоміченими Донецькою оперою. А д алекоглядний генеральний директор — художній керівник донецького драматичного театру Марк Бровун взяв їх у склад хору, вони побігали-поспівали в масовках, зрозуміли основи творчості драматичного актора і виявились готовими до самостійної роботи. А ще талановитий режисер О. Негреску зуміла вибудувати їм малюнок ролі — задачі, реакції, виразні деталі — і народилась молода вистава, гідна кращих оперних сцен.
Головна інтонація вистави — іронія, закладена в музику Моцарта і виявлена засобами постановки та поведінкою акторів. Тут відправлений графом до армії паж Керубіно одягнений за модою XVIII століття, але з камуфляжного забарвлення тканини. Як і «солдати», що маршево витанцьовують під його спів. Граф від’їжджав на полювання конем з трьох частин: один молодик тримав голову коня на палиці, двоє на плечах ноші-сідло, а ще один — круп з хвостом. Потім в сцені у графській стайні ця коняча голова (за сіном ліворуч) і хвіст (за сіном праворуч) кумедно реагували на те, що відбувалося з героями.
Художник-постановник вистави Світлана Кан придумала дерева в парку з весільних суконь і з білими плюмажами гілок і листя. «Дерева» крутяться, їздять — наче паморочиться в голові у персонажів. Так само їздять і копиці сіна у стайні. А ще у виставі є велика багетна рама, в якій картинно з’являються чарівно вбрані герої — а праворуч екран, наче полотно вийняте з тієї рами. На екрані постійно демонструється відео, що відповідає або місцю дії, або настроям героїв. Як гнівається Альмавіва — на екрані гроза і блискавка, як буяють пристрасті — екран заливає червоним або світиться зображення пишної зали в покоях графа, або купол високої стелі в сцені суду. Цікаво та по-новому... хіба що дуже погано знято справжню стайню з живими кіньми, та й технічно не завжди співпадає відео і дія. А починається все це кіно з титульного аркуша опери Моцарта і його портретів різних часів, та закінчується (під час фінальних поклонів артистів) титрами виконавців вистави, радянським ампіром споруди Донецького театру і вулицями вечірнього Донецька наповненими перехожими…
Перейдемо від класичної опери — до класичного Голівуду і безсмертного фільму Біллі Вайлдера з Мерiлін Монро у головній ролі. Режисер Олександр Аркадін-Школьник створив власну версію сценарію кінострічки, пристосувавши екранний матеріал до умов театральної сцени. Величезна залізна конструкція з металевих труб, безлічі майданчиків, сходинок, вигадана художницею Тетяною Медвідь, дозволяє миттєво переносити дію з місця на місце. Тут є і ліфт, і вагон потяга, і яхта, і нічний клуб, і пляж, і ванна, повна пишної піни, в якій кисне-ховається в повному костюмі Джо/Жозефіна (А. Романій), і — головне — естрада, на якій виграє дівочий оркестр крихітки Сью.
Актори — від епізодичних до головних героїв — просто купаються в своїх ролях. Навіть артисти оркестру, виведені з оркестрової ями на сцену і в зал глядачів, працюють як драматичні актори. А драматичні актори прекрасно грають на музичних інструментах. Зокрема Андрій Романій виграє на саксофоні та виплескує вибухи емоцій за ударною установкою, що нагадало киянам подібну музичну імпровізацію Анатолія Хостікоєва у виставі франківців «Кін IV».
Звичайно, деяким акторам було цікаво постати перед публікою і енергійними джентльменами і переодягненими в чарівних дівчат. Давно вже відомий і талановитий актор М. Кришталь, колись головний актор трупи, втілив і Джеррі й Дафну. Вони переповнені безліччю деталей і глибокою щирістю з боку виконавця (актора). Здається, що в дуеті з віртуозним і нестримним А. Романієм (Джо/Жозефіна) М. Кришталь є надійною основою.
Аліса Суворова в ролі Цукорка не намагається наслідувати зірку Монро. І правильно робить. Крім білявої перуки в ній немає нічого від голлівудської легенди. Але ж і «дівчата» Джо і Джеррі теж штучні білявки — в тому й гумор. Актриса гарно співає, має струнку фігурку, якраз для блакитного купальника, легко рухається і майстерно поєднує міміку з текстом — що ще треба аби замилуватися героїнею мюзиклу?
Вистава й справді тішить і розважає — це такий собі жарт на грані фолу. І, як правило, цю грань актори не переходять, хоч «приколів» про груди і нижче пояса вистачає. Рятує саме жартівливість, легкість, іронічна перебільшеність. Хоч зрідка ця гіперболізація бувала все ж надмірною. Мабуть від зайвої старанності і бажання сподобатись столиці.
Можливо, ця старанність завадила і «Зіллю» беззастережно сподобатись деяким вимогливим глядачам. Тим більше, що гралася вистава високопосадовій публіці після щедрих вітань державців. Режисер Анатолій Канцедайло, запрошений для постановки з Дніпропетровська, відомий майстер прочитання свіжим оком національної класики. Він уміє розкрити несподівані, тонкі психологічні мережива в канонічному тексті. Але своєрідна донецька вистава виявилась наповненою протиріч. Перш за все давня інсценізація В. Василька, хоч, здається, і підправлена трохи, сьогодні естетично застаріла — надміру побутова, часом багатослівна, а часом їй явно не вистачає прозових образів О. Кобилянської. Режисер намагається з цим боротися. Переносить дію в умовний чорний простір з дерев’яними настилами і чарівним сяючим місяцем (хоча фінальна грубо, недолуго виконана блискавка не лякає, а смішить). Він вводить у виставу багато української фольклорної обрядовості — нестандартної, красивої, поетичної. Вибудовує парадоксальні мізансцени, наприклад, коли Гриць спиною відчуває присутність коханої Тетяни-туркині. Через постійний шалений рух по сцені виявляється циганська натура Гриця, його ментальний поклик до мандрів, неможливість всидіти на місці.
Канцедайло намагався надати виставі філософської глибини, але тут йому не вдалося спертися на акторів — не всі вони були готові прожити і осмислити короткі сцени сюжету так, щоб поєднати умовність постановки, правду пристрастей і відсторонену оцінку парадоксів людської долі.
Особливо прикро виглядав в цьому плані Г. Горшков в ролі старого цигана Андронаті, покликаний бути філософським центром вистави. Без традиційного чорного капелюха, який міг би стати яскравим засобом виразності, емоційно поверховий, штучно темпераментний, актор вимовляв текст легко, не задумуючись, лише позначаючи сюжетні повороти, а не міняючись в них, не проживаючи і не осмислюючи.
Прекрасними в своїх українських типажах, але так само поверховими, приблизними виявились і молоді герої — Гриць (В. Швець) та Тетяна (З. Гуска). Хоча хлопець старанно демонстрував свій неабиякий темперамент, але він був якийсь абстрактний, нецілеспрямований. Наразі й актору було важко — образ Гриця весь зітканий з кохання, а зіграти кохання на сцені вкрай складно, якщо грається тільки воно, а не те, на чому воно замішане. Молоденькій Зоряні Гусці краще вдалося божевілля героїні, ніж її гострий характер і шаленство закоханості.
Ближче до режисерського задуму виявились А. Терехова (Мавра, мати Гриця) та А. Суворова (Настка, наречена Гриця). Мавра потрапила мало не у центр сюжету. Її історія склала чималу частину дії й актрисі довелось швидко переключатись у вікових і психологічних параметрах образу. Що їй здебільшого вдавалося. Хіба що надмірною інколи здавалася її майже некерована енергетика. А от Суворова, така солодка цукерка в джазі, де самі дівчата, тут зачепила душу психологічним життям образу покинутої дівчини Настки, боротьбою за своє кохання і щастя. Нажаль, ця боротьба не знаходила у виставі гідного протиставлення з боку інших учасників любовного трикутника.
Наразі актори, опинившись на естетичному роздоріжжі, сховались за український акторський інстинкт, який полягає в шаленстві абстрактного темпераменту, зовнішній красі, співучості й надлишковій емоційності. Це тільки ми, українці, вміємо: вийшла на сцену — і фонтаном сльози з очей. Так і перетворилась вистава «Зілля» в майже бездоганний приклад традиційного українського театру в усій його муміфікованості, чим вона і прекрасна, і своєрідна, і цікава.
І тут постає питання: може актори не так вже й винні, що певною мірою розійшлися з режисером А. Канцедайлом? Розійшлися естетики, в яких звикли працювати ці майстри. Режисер намагався увійти в донецький монастир зі своїм кодексом, а донеччани спиралися на свій досвід і мистецьку звичку. Вона ж полягала в тому, що донецький драматичний театр здебільшого пропонує глядачам розкішне ВИДОВИЩЕ, яке не передбачає психологічних ускладнень, або естетичних парадоксів. Прекрасний балет, чарівний хор, вишукані костюми, багаті декорації, різні спецефекти тішать глядача. Акторам на цьому фоні достатньо бути розкутими, щирими, елегантними, красивими, пластичними, співучими і малювати образи кількома виразними штрихами. А це вони вміють досконало. Вистави Донецького музично-драматичного театру — це завжди вишукані шоу, радісні і променисті. А от уявити на його прекрасній сцені драми Чехова, Ібсена, Винниченка або що досить важко...
