Нині театри зриваються з місць, до традиційних форумів додаються новостворені, все кипить і вирує. Згадаємо лише декілька подій, на які був такий багатий пройдешній травень.
«НЕ НАРОДНІ АРТИСТИ, А АРТИСТИ З НАРОДУ!»
Простір самодіяльного і простір професійного театру зазвичай існують і сприймаються фахівцями як різні, ледь не паралельні Всесвіти. Але наразі аматори здійснили експансію на територію «центрових» театрів Києва (дві сцени Молодого, «Золоті ворота», ТЮГ) — і виявилося, що у нас насправді дуже й дуже багато, за словами пушкінського Моцарта, «обраних, щасливців вільних, Які користь огидну відкидають, Єдиного прекрасного жерців».
У сучасній Україні таки є студенти, вчителі, бізнесмени, програмісти, будівничі, менеджери, продавці-консультанти й представники інших професій, які не зайняті виживанням і зароблянням грошей цілодобово — а мають і потяг до такого «несучасного» в епоху «гаджетів та віджетів» заняття, як театр, і місця, де можуть реалізовувати його в компанії однодумців.
Мова про «День Театру» — перший фестиваль українського аматорського театру, який стартував надзвичайно енергійно і масово: аж 43 колективів — дитячих, юнацьких, студентських, «дорослих» — із 17 міст. Головними натхненниками й «моторами» цих театрів є здебільшого люди з професійною освітою — акторською, режисерською, а от якісний та кількісний склад тих, хто слідом за ними поринає в театральну творчість, залежить уже від заразливості, темпераменту й організаторського хисту керівника.
Будучи частиною «золотоворітського» журі, якому випало передивитися, обговорити з колективами й оцінити десять вистав за два дні, авторці цих рядків не вдалося відвідати інші локації фестивалю і скласти уявлення про загальний контекст. Але, гадаю, на всіх фахівців справило гідне враження надзвичайно серйозне ставлення учасників до своїх виступів: підбір матеріалу (якісна література і драматургія, часто — з гостросоціальним забарвленням), намагання створити цілісний сценічний образ (декораційне оформлення, костюми, музичний супровід, світло, пластика), креативність (так, вісім учасників студії «Велика вісімка» із Києва представили пластично-поетичне дійство за власними поезіями, причому — винятково українською) — все це не могло не викликати поваги. А в деяких випадках — як з театральною майстернею «АРТМУР» (Мелітополь, керівник Анна Попенко) — лише виконавські «блохи» видавали аматорський характер дійства, виставу ж у цілому можна було розглядати за цілковито фаховими параметрами.
Власне, мелітопольці і стали для журі головним відкриттям фестивалю. В їхньому місті немає професійного театру — лише гастролери, відтак їм і легше (бо ж немає конкурентів), і важче — оскільки традицій теж нема, і місцеві очільники не квапляться їх розвивати. Та перспективи «АРТМУРУ» — очевидні.
Колеги з інших «підрозділів» журі особливо відзначили також студентський театр «Жменя» (Рівне), Театральну майстерню інституту мистецтв Київського університету ім.. Б. Грінченка, театрально-естрадну студію «Теларії» (Київ) та ін.
Тож організатори переконалися: зацікавленість — велика, і можна сміливо планувати зробити фестиваль регулярним і проводити його в різних містах України. І взагалі, театральний «ген» українців — невикорінний!
«ПРИЙШОВ, ПОБАЧИВ, ПЕРЕМІГ!»
Цим відомим афоризмом можна описати участь наших земляків — Чернігівського театру імені Т. Шевченка — у XIII Міжнародному фестивалі «Слов’янські театральні зустрічі» на базі Гомельського обласного драматичного театру (Білорусь).
...Колись, далекого 1983-го цей фестиваль у форматі «три в одному» започаткували сусіди-директори із прикордонних Чернігова, Брянська та Гомеля.
Змінювалися директори, розпався СРСР, похитнулася і, зрештою, геть розвалилася концепція «єдності слов’янських народів», три фестивалі жили кожен своїм життям, із власною періодичністю й перервами. Незмінними залишилися тільки регулярні взаємні відвідини чернігівців та гомельців.
«КОМЕДІЯ ПРО... СЕНС ІСНУВАННЯ» (ЧЕРНІГІВСЬКИЙ МУЗДРАМТЕАТР ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА) — ЦЕ ДВІ ГОДИНИ БУРЛЕСКУ. ЦЯ ПОСТАНОВКА ЗДОБУЛА ДВІ НАГОРОДИ — «НАЙКРАЩА ВИСТАВА» І «НАЙКРАЩИЙ АКТОРСЬКИЙ АНСАМБЛЬ»
Цього разу наші відкривали фестиваль і показали — на знак поваги до господарів — виставу за білоруською п’єсою: «Комедію про... сенс існування» Володимира Рудова (режисер Тетяна Шумейко).
Дві години цілковитого бурлеску, панування ігрової стихії, в якій «феєрили» молоді актори Євген Бондар, Дмитро Літашов, Сергій Пунтус та Микола Лемешко, так і залишилися найприємнішими годинами фестивалю і для публіки, і для журі. «Найкраща вистава» і «найкращий акторський ансамбль» — нагороди чернігівців.
Театри з Росії привезли дещо малозрозуміло-претензійне (Стерлітамак, Башкортостан) та касову комедійку на межі (а часто і за межами) смаку (Новгород), чим вкотре підтвердили інстинктивно зверхнє ставлення до фестивалю в Білорусі як до чогось провінційного, другорядного.
Місцеві ж вистави (господарів та Мінського ТЮГу) видалися немовби прибитими пилом, позбавленими живого життя. Навіть відзначене за найкращу режисуру ТЮГівське «Дике полювання короля Стаха» за Уладзіміром Караткевічем, потужно-образне й атмосферне, — лише римейк постановки того ж Уладзіміра Савіцькі в театрі ім. Янки Купала п’ятнадцятирічної давнини.
І загалом — гуляєш зеленим, чистим Гомелем з його дивовижним парком та річкою Сож, такою схожою на Десну, спілкуєшся з місцевими — симпатичними й розумними — молодими акторами та критиками, а у вуха стукає Лесине: «...Минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить».
«...БО ВЕСНЯНА ВОДА — ЯК ВОЛЯ МОЛОДА!»
От де був драйв і потуга, то це в Херсоні. Традиційна «Мельпомена Таврії» не тільки залишається наймасштабнішим вітчизняним театральним фестивалем, а й щороку набирає обертів. Суцільний марафон: за 9 днів — 11 країн, 37 вистав, плюс «грін-зона» (читання, концерти, презентації), плюс марш вишиванок — і «контрольний постріл»: двогодинний капусник господарів (артисти, балет, оркестр театру ім. М. Куліша).
...Леся Українка пригадалася недарма: адже саме «Лісову пісню» цьогоріч зіграли просто неба, на базі екотуризму «Чумацька криниця». І це продемонструвало, наскільки вигідно не адаптувати готову постановку під цей специфічний майданчик, а створювати її саме тут, коли саме по собі напрошується максимальне освоєння простору. Тож у свіжій інтерпретації Сергія Павлюка (у жанрі такого собі «етнокоміксу») і вогнища палили, і у ставок стрибали, і світляки-Потерчата мерехтіли в кущах... Зорі й комарі додавали екзотики, а експресивний жаб’ячий хор надавав картині завершеності. Але — от диво! — Лесине слово при цьому не губилося, а навіть — особливо з вуст Мавки (Тетяна Проворова) — загравало новими обертонами.
...Капусник же буквально збив з ніг енергією та потужністю драматично-вокально-пластично-інструментального ресурсу, який має Херсонський театр. Зауважимо — так, один із найуспішніших, так, добре організований, так, широковідомий у країні й за її межами, але — «один із...». Ним не вичерпується наш загальний театральний ресурс, який буквально розростається на очах.
Тож попри те, що продовжують існувати окремі «заповідники», куди не проникає свіжий вітер змін, сценічне мистецтво в Україні, особливо порівняно із сусідським, направду живе і розвивається.
Та й «молодняк» активно підтягується. Приміром, аж 130 студентів Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв до 55-річчя свого навчального закладу виплескують на глядачів море енергії в ювілейному шоу «Академія манежу» на арені Національного цирку. А гурт студентів Львівського університету ім. І. Франка «ЯгОди» (акторський курс Олекси Кравчука, керівник гурту Зоряна Дибовська) впевнено посідає перше місце на одному з найвідоміших у Європі міжнародному фестивалі Muszelki Wiger (Сувалки, Польща).
...Фестивальне життя тим часом триває: на гостей уже чекає відкритий порт «Порто-Франко» — у червні музикантів, художників, театралів, літераторів, танцюристів приймає Івано-Франківськ.
