Всі мандрівники в цьому найпрекраснішому зі світів ключами кіно, літератури, музики, кухні (всіх не перелічиш і не назвеш) відчиняють двері у видимі й потаємні країни. Мій ключ — театр. Шведський — розсудливий, сучасно оснащений: польський — патріотичний і розгублений, фінський — героїчний і зрозумілий. Є багато чудового на колі сцени без кордонів. Немає пояснення руху театральної моди підмостками, котрі не сполучаються. Не можна зрозуміти, як формується міра довіри до театральної правди, як прогресує міра умовності, що перекладає мову будь-якого національного театру в русло мови зрозуміло- інтернаціональної.
Але щоразу набір світу відкриває щось радісно знайоме і чудово невідоме. Неповторні нації, міста, театри. «Всі кольори прекрасні», — казав Конфуцій. Кожний неповторний — розуміємо ми, але радість пізнання одне одного, диво існування в один час і на одній планеті, часто розбиваються об побут.
Що нам португальський театр? Що ми португальському театру? Нехай діалог на віки дає відповідь на ці питання. Але сказати в ньому «а» належить Фестивалю мистецтв «Київ Травневий-2008».
Усього три вистави побачених і з десяток на DVD — дають уявлення про сьогоднішні сценічні реалії в цій країні. Непросто бути бадьорим о 22.00 за місцевим та о 24.00 за нашим часом, але живий театр, справжній керує часом.
Так, «Нора» за п’єсою Г. Ібсена «Ляльковий дім» за дві години сценічного часу вмістила вічність страждань і миті веселощів героїні. Так багато сміху не було ще на жодній виставі за цією п’єсою. Початково все ґрунтовно і на віки: дім, сім’я, традиції. Куб сцени позначено розірваним багетом рамки до сімейного портрета.
На підлозі — квадрат натертого паркету, за його межами зона персонажів, усередині куба стіл, ялинка, Нора. Вона молода, бешкетна, метушлива. Насправді найважливіший у ній страх. Страх викриття. Вдавшись одного разу до обману на благо сім’ї, вона розсипається на уламки перед загрозою розголошення правди. Як будь- хто з нас учинок, пов’язаний із провиною, виправдовує обставинами і непередбачливістю наслідків, так і Нора намагається списати свій гріх на наївність і нерозважливість. Вистава грайливо, ласкаво, вичавивши з ситуації всю можливу веселість, оголошує інфантильність злочином. Для Португалії це вкрай актуально. Вона — країна першої кольорової революції. Коли гвоздики з’явилися на одязі й у руках у більшості людей, всесильний можновладець упав без опору. Диктатура Салазара, зрештою, як і будь-якого диктатора, залишила по собі чавунні пам’ятники. Коли відкривали досі найбільший міст у країні, названий на честь диктатора, ясновельможний запитав, як нанесуть напис. Дізнавшись, що фарбою, пророче сказав: «Значить, по смерті перейменують».
Нетлінними іменами в історії Португалії лишаються ті, хто приніс відкриттями й завоюванням колоній багатство та славу країні Васко да Гама і описав як учасник, оспівав як поет події тієї героїчно-грабіжницької пори — Вашело. Життям останнього навіяна прем’єра муніципального театру Алмада. Головний режисер театру і постановник вистави Марія Емілія Нетто де Соуса також є директором одного з міжнародних театральних фестивалів Португалії.
За 10 років його учасниками були колективи з багатьох країн, і ніколи — з України. У театрів, як і в собак, є інстинктивний інтерес один до одного. Сподіваємося, від обнюхувань справа перейде до обміну фестивальними відвідинами. Щодо прем’єри, судячи з генеральної репетиції, — вистава масштабна, просвітницька.
Ця остання риса характерна для всього сьогоднішнього португальського театру. За часів диктатури демонстративно не дбали про письменність, сьогодні за письменність юних і цілком зрілих іде боротьба. І театр не лишається осторонь.
Дві сцени муніципального театру «Кліп» мають приблизно по 100 місць. Тут вистави граються щовечора з аншлагами. Деякі з них мають характер соціальних програм — для розвитку здібностей дітей і для залучення до знань про історію країни, про світову літературу.
Денні аматорські вистави пенсіонерів збирають повні зали, закінчуються бурхливим клубним спілкуванням і, врешті, доходять до внуків захопленими оповідями дідусів і бабусь про силу знань, що відкриває дива.
Влітку, використовуючи різнорівневі тераси, тут грають вистави-подорожі, або точніше — вистави-сходження. Проте кожна вистава піднімає глядачів на наступний ступінь духовного усвідомлення значення власного буття. Звучить це, ймовірно, дещо пафосно, але для нації, котра у XXI сторіччі набуває письменності, цілком прозаїчно.
Але проза для португальців — жанр не життєвий. Колишні багатство і велич за один день було зметено землетрусом. Відбудований три сторіччя тому Лісабон справляє враження, хоча, кажуть, у багато разів скромніше за колишній, розорений стихією. Відтоді триває традиція сумного міського романсу «Фаду». Недекларативне застереження перед фатумом силою стриманості у смутку й веселощах відчувається в усьому й усюди.
Нація, яка склалася з емігрантів, із розумінням ставиться до нових поселенців. Приємно, що українців тут поважають і в разі ситуації вибору незмінно віддають перевагу, шануючи працьовитість і порядність наших земляків. Є ще одна риса, що об’єднує наші нації. Вихована різними причинами. Багатство португальців одного разу було зметене стихією, багатство українців багаторазово відбиралося завойовниками. І ми, і вони не вважаємо пристойним демонструвати, вихвалятися, засліплювати. Нас вабить краса скромності, ґрунтовності й гармонії. Проте ключем театру португальського, можливо, відкриється глядачам Фестивалю «Київ Травневий» щось дуже особисте й загальнонаціональне, що додасть нам знань і розуміння сусідів по планеті.
