Про Ірину Олександрівну Молостову писали багато і різнопланово в періодиці, але так ніхто й досі не написав монографії! А варто б зібрати до купи все, розсипане по сторінках і роках...
Режисер, якій підвладні були і драма, і музика, і танець: усі її вистави гармонійно поєднували все це в собі, тому завжди були затребувані глядачем, бо зачіпали усі органи почуттів.
Корінна москвичка, яка стала одним з найяскравіших синонімів Національної опери України, носієм і відстоювачем національної ідеї у театрах імені Івана Франка та імені Лесі Українки, педагогом, яка вела саме український курс у Тетральному інституті імені Івана Карпенка-Карого! З її легкої руки почалася практика виконання опер мовою оригіналу. 1995 р. на київській сцені ставилася «Мадам Баттерфлай», дія якої відбувається в Японії. Український переклад, неодноразово правлений і редагований, ряснів такими епітетами як гарненька-чепурненька, чонявенька, чоноброва, хатинка-веселинка... «Наталка Полтавка» якась виходить! — сказала Молостова. — Співаємо італійською»! Проте «Дон Жуана» вже в розпал «мовної реформи» 1998 року Ірина Олександрівна домоглася поставити у Національній опері у блискучому перекладі Миколи Лукаша, бо італійською, з її точки зору, цей твір у нас «не прозвучав би».
Молодість — мабуть, найвизначальніша риса була у цієї жінки. Вона так і не постарішала сама. Своє 70-річчя не відсвяткувала, бо занурилася у роботу, яка перервалася потужним ударом, який вразив цю тендітну, але непохитну жінку. Ніхто, крім лікарів, ніколи не побачив її зламаною... Свою останню прем’єру — «Опричника» в Маріїнському театрі — Молостова вже дивилася на екрані з небес, куди злітала її невгамовна душа...
За життя вона встигала все: бути коханою і люблячою жінкою і матір’ю, другом, постановником і глядачем, який не пропускав жодної прем’єри в жодному театрі Києва і не тільки, педагогом... Студентів своїх обожнювала, прилаштовувала, як рідних дітей. Під час студентських хвилювань 1991 р. одному з них, який за «хуліганство» потрапив на 15 діб за ґрати, носила передачі, а заодно і текст ролі («У тебе тут багато вільного часу буде, вчи!»). Свого часу, коли далекого 1958 року поставила «Богему» — виставу про молодість, з усією її привабливістю і поривчастістю, пристрастю і безрозсудливістю, де оповідується про важке, напівголодне, але веселе життя чотирьох друзів — поета, художника, музиканта і студента-філософа, яких споріднює безкорисливість і взаємовиручка — така собі комуналка чи гуртожиток! Ставши викладачем, Ірина Олександрівна навіть свій дім разом із кухнею перетворила на... аудиторію.
В архіві оперного театру зберігаються клавіри з режисерськими помітками і цілими розгорнутими вкладишами з ретельно прописаними мізансценами. Вона завжди чітко знала, чого хоче від виконавця, але й могла поступитися баченням, якщо артист переконливо доводив відмінне трактування. Молостова вміла схопити ідею твору і постановки, підбирати як матеріал, так людей.
Так, у звичайному театральному малярі вона роздивилася майбутнього видатного сценографа Давида Боровського, спільна праця з яким над оперою «Катерина Ізмайлова» 1976 року стала кульмінаційним моментом життя. Ірина Олександрівна, не маючи спеціальної освіти, тонко відчувала музику. Вона зрозуміла, що Дмитра Шостаковича, перш за все, зацікавив сильний характер жінки, яка від природи була наділена добротою, але в умовах домостроївської Росії, в атмосфері жорстокості, брехні та цькування життя якої було скалічене. Вона робить страшні вчинки і несе за них за них відповідальність. Це була постановка про трагедію совісті. Заради достовірності Молостова з Боровським створили умовно-натуралістичну альковну сцену з великим ліжком, яке партійні цензори вимагали прибрати, замінити. Відмова стала причиною того, що у списку імен на здобуття Держпремії Молостової не було. Курйозно звучить, але 2001 року після показу «Катерини» на Зальцбургському фестивалі Ірину Олександрівну критикували за «цнотливу симуляцію основних інстинктів, зобразивши Катерину не секс-вамп, а таким собі «променем світла в темному царстві»... До речі, Ірина Молостова — єдиний режисер, яка поставила обидві редакції опери. Дві рівноцінні постановки були показані в Японії, що стало феєричною подією у світовому культурному житті.
Пам’яті видатного музичного режисера ХХ ст. Національна опера України протягом лютого покаже «Мадам Баттерфлай» (2 лютого в партії Чіо-Чіо-сан — Лілія Гревцова, Пінкертона — Сергій Скочеляс, Сузукі — Марія Березовська. 15 лютого глядачі побачать останню київську постановку — «Ріголетто», створену 1997 року, яка стала таким собі концентратом усього, чим творчо жила Ірина Молостова: тут і чисто кіношні стоп-кадри, і вияскравлені крупні плани у найдраматичніші моменти, і інформативні другі плани, деталізоване занурення в епоху, до дрібниць прописані мізансцени з жестами і використанням різноманітного реквізиту. Словом, справжнє театральне свято, у якому візьмуть участь Геннадій Ващенко (Ріголетто), Дмитро Іванченко (Герцог), Ольга Фомічова (Джільда), Тетяна Пімінова (Маддалена), Сергій Магера (Монтероне).
А ще шанувальники опери побачать одну з найстаріших постановок театру — «Євгенія Онєгіна». Режисерську трактовку Молостової 1972 р., а заодно і трактування образу головного героя Юрієм Гуляєвим (вистава була молодіжною!) розіп’яла номенклатурна критика, а вона йде і понині. 23 лютого у головних партіях співатимуть Олександр Мельничук (Онєгін) Тамара Калінкіна (Татьяна), Дмитро Кифорук (Ленський), Ірина Петрова (Ольга), Сергій Ковнір (Гремін).
15 лютого партію Джільди в опері «Ріголетто» Дж. Верді виконає солістка Національної опери Ольга Фомічова.
