Головний диригент, ініціатор третьої редакції та диригент-постановник опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький», з якою минулого сезону Донецький театр опери й балету ім. А. Солов’яненка гастролював у Києві. Власне ця прем’єра підняла багато питань, пов’язаних зі станом оперно-постановчого мистецтва України й зокрема Донецької опери. Саме після цієї вистави наказом Президента було видано розпорядження про присвоєння Донецькому оперному театру статусу «національного». Проте це розпорядження досі не виконано. Але нашу розмову, ми почали з прецеденту, з якого й почалася історія присвоєння статусу...
— Василю Яковичу, кажуть, що на постановку «Богдана Хмельницького» колектив театру сам заробив більшу частину грошей...
— Так, нам дуже важко було підняти цей творчий проект. Моя головна задача — забезпечити участь зірок. На партію Богдана Хмельницького ми запросили баритона світового рівня Стефана П’ятничко (нашого земляка, який свого часу не знайшов реалізації свого таланту в рідній Донецькій опері й поїхав за кордон). Нині він виступає на сценах Вашингтон-опера, Сан-Франциско, Швейцарських театрів. Крім ангажементу його імпресаріо не дозволяє брати інших спектаклів, але Стефана нам вдалося вмовити й він повернувся в Донецьк, щоб заспівати «Богдана Хмельницького». Наша легендарна співачка Людмила Шемчук, яка теж багато виступала на закордонних сценах нині є солісткою Донецького театру. Вона повернулася додому 2001 року після вистави «Аїда». Нині Л. Шемчук має вільний ангажемент і крім нашого театру виступає у виставах Віденської опери.
— Після тріумфального показу опери «Богдан Хмельницький» на день Соборності в Києві Президент України вирішив надати театру статус «національного»?
— Так, В. Ющенко дав доручення підготувати необхідні для цього документи. Наскільки мені відомо, вони в роботі. Віктор Андрійович тоді ще здивувався, що в Києві не йде цей спектакль, і виразив побажання, щоб його показали в усій Україні. Але розпорядження Президента дотепер не виконується.
— З якої причини?
— У Донецьку є Український музично-драматичний театр ім. Артема, що очолює Марко Матвійович Бровун. Він виношував ідею присвоєння його колективу статусу «національного». А коли ми заявили про свої творчі амбіції, не всі це правильно оцінили. Не знаю хто цим займається, але пішли листи-кляузи в Адміністрацію Президента, Міністерство культури та туризму, Кабінет Міністрів про те, що мовляв, у Донецькій опері немає українського репертуару, висококласних виконавців, кількості спектаклів, що дає, наприклад, драмтеатр ім. Артема. Але нам є, що відповісти на незаслужені докори, бо поряд зі світовою класикою, яку обов’язково потрібно мати в репертуарі, ми плідно працюємо над українськім репертуаром. Повірте, не можна відразу перевести театр на інші рейки. Ми робимо це поступово. А про ситуацію, що склалася нині, я можу сказати словами Возного з «Наталки Полтавки»: «Кінь може рівнятися тільки з конем, а віл з волом». Кита з тюлькою не порівнюють. Не можна ставити на одну чашу терезів драматичний, а на іншу — оперний театр. Нас можна порівнювати з колегами: Київською, Харківською та Львівською операми. Я не розумію, як можна домагатися привілеїв для себе ціною дискредитації інших? Зараз деякі колеги договорилися уже до того, що оперний театр у Донецьку взагалі не потрібний. Добре б, мов, зробити один — Музично-драматичний. Але ж ми — самодостатній колектив зі своєю історією, традиціями, у нас потужний творчий потенціал і все поламати? Ні! Це не державний підхід до справи...
— Ви вчилися у Львові, а працюєте майже весь час у так званих східних оперних театрах...
— Так склалася доля, що після закінчення Консерваторії я розпочав творчу кар’єру в Харківській опері. Пропрацював там два роки й поїхав на стажування до Москви. Згодом отримав два запрошення — очолити Раду інформаційної політики й телебачення або очолити оперу в Донецьку. Через те, що моя дружина з Донеччини (з Добропілля) я обрав Донецьку оперу. З 1989 по 1993 роки працював у Донецьку. 1993 року мене запросили до Одеського оперного театру (працював там упродовж 10 років: вісім років — черговим диригентом, два роки — генеральним директором і художнім керівником). А потім повернувся в театр з якого колись починав — Донецьку оперу. Кажуть, в одну річку двічі не ввійдеш, а мені це вдалося (тільки з перервою в 10 років) і я щасливий...
— Що змінилося за ці 10 років?
— Багато, в кращий і в гірший боки. Це реалії нашого часу. Коли я повернувся в Донецьку оперу на правах директора, музичного керівника, то провів великий спектральний аналіз творчого становища театру. До того часу була загальновідома слава Донецького балету. Лунала слава про знаменитий фестиваль Вадима Писарева «Зірки світового балету», який цього року відмітить своє13-ліття. Про Донецький балет багато написано в СМІ і це прекрасно, а що з оперою? Вона була незаслужено обділена увагою, і моя задача, як керівника, «крило», яке трохи провисло, підтягнути, підлікувати. Бо в птаха є два крила, так само й в Донецькому театрі — крило опери й крило балету. Нам слід вирівняти свої творчі крила аби здійснити ривок уперед... Тепер я можу з гордістю сказати, що за останні три роки ми поставили шість прем’єр. А минулого сезону — чотири: «Любовний напій», «Отелло», «Фальстаф» і «Богдан Хмельницький». Таким чином, оперний жанр нашого театру воскрес і тепер театр-птах може вільно розправити обидва творчі крила!
— Ваше українство й російськомовна атмосфера Донеччини якось позначаються на творчому процесі в колективі?
— Східний регіон — конгломерат багатьох національностей, але так вже склалося історично, що він російськомовний. У нашому театрі розмовляють українською й російською. А от під час роботи над постановкою «Богдана Хмельницького» весь театр говорив виключно українською мовою, і ніхто нікого не агітував. Режисер-постановник Василь Вовкун приїхав із Києва, художники-постановники — зі Львова, балетмейстер — з Кіровограду, наш Стефан П’ятничко приїхав із США... Тобто поки політики тільки говорять про об’єднання cходу й заходу, ми — люди мистецтва, це вже зробили.
— Які прем’єри чекають на ваших глядачів у новому сезоні?
— У найближчих планах театру постановка «Цвіту папороті». Композитор Євген Станкович усе своє життя мріяв про цю оперу в повній версії. Я до цього також йшов зі свого боку, режисер Василь Вовкун — зі свого, таким чином утворилася наша творча команда. Ми разом зробили «Богдана Хмельницького», а нині вирішили в такому ж складі поставити «Цвіт папороті», зробивши нову версію, спеціально адаптовану для виконання в академічному театрі, з великим хором, симфонічним оркестром та кращими солістами. Робота кипить. Зараз чекаємо новий нотний матеріал від Євгена Станковича, який робить музичну редакцію. Також готується опера Мейтуса «Украдене щастя», за однойменним твором Івана Франка. За версією західних експертів, цей твір входить до реєстру 50 найкращих опер світу, завдяки своїй глибині й драматургії.
— Чи є шанси показу саме українських прем’єр за кордоном?
— Нині ведуться переговори з імпресаріо Іспанії, Швейцарії, Канади, Америки та інших країн, щоб презентувати наше мистецтво саме нашою українською класикою. Я вважаю, що треба стукати в двері, бо хто стукає, тому відчиняють.
