Наше кіно здобуло не так багато подібних перемог. Локарно входить у п’ятірку найвпливовіших кінофорумів світу, і вітчизняні режисери там ще не перемагали. «Ядерні відходи» — камерна історія про чоловіка й жінку, котрі працюють у зоні відчуження. Стрічку зафільмовано в межах циклу «Україно, Goodbye», який присвячено проблемам еміграції. Продюсерами проекту виступили Володимир Тихий, Ігор Савиченко і Денис Іванов (компанія «Артхаус Траффік»). «Ядерні відходи» можна буде побачити в жовтні на кінофестивалі «Молодість», а в прокаті — у листопаді.
Мирослав Слабошпицький народився 1974 року в Києві. Закінчив відділення ігрового кіно Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював на студії ім. Довженка в Києві й у «Ленфільмі», Санкт-Петербург. Мирослав є автором сценаріїв до кількох телевізійних фільмів та низки прозових творів, які вийшли друком у різних виданнях. За сценарій «Чорнобильський Робінзон» одержав приз на Всеукраїнському конкурсі романів та кіносценаріїв «Коронація слова-2000».
Дебютна робота «Жах» брала участь у 27 фестивалях у 17 країнах. Короткометражки «Діагноз» і «Глухота» змагалися в конкурсах Берлінського МКФ у 2009 і 2010 роках відповідно. Стрічку «Глухота» показано загалом на понад 20 міжнародних кінофестивалях, відзначено заохочувальним призом журі на 14 МКФ у Вінтертурі (Швейцарія) та дипломом журі на XIII Міжнародному фестивалі незалежного кіно «Дебоширфильм — Чистые грезы» (Санкт-Петербург, Росія).
Ми зв’язалися з Мирославом, щоб поставити йому кілька запитань.
— Мирославе, вітаю з перемогою.
— Дякую.
— Оскільки фільм ще ніхто тут не бачив, чи не могли б ви трохи розказати про нього? Чому саме Чорнобиль?
— Коли я наприкінці 1990-х працював в агенції «Чорнобильінтерінформ» — це структурний підрозділ Міністерства надзвичайних ситуацій, — то багато разів був у Чорнобилі, мав свої власні враження, з яких потім вийшов сценарій «Чорнобильський Робінзон». Сценарій був зупинений Ганною Чміль зі словами: «Тільки не Чорнобиль». Можливо, було не прийнято говорити у нас на цю тему. Але будьмо чесними: «В суботу» і «Земля забуття» — фільми російський та ізраїльський відповідно, якщо визначати, як в усьому світі, за місцем резиденції або громадянства режисера. Оскільки я там бував, у тому числі в небезпечних місцях, то вважав, що маю право про це говорити. «Чорнобильський Робінзон» тоді одержав приз на «Коронації слова». Зараз я вважаю його морально застарілим, але ж тема нікуди не зникла! Я спочатку наївно думав, що мені вдасться зняти повнометражний фільм на студії Довженка. Запропонував їм таке: «Вдруге після «Молитви за гетьмана Мазепу» матимете фільм виробництва студії імені Довженка на фестивалі класу «А», якщо дасте зняти мені так, як я хочу». Вони мені чи то не повірили, чи щось інше, але робота у нас не склалася. Коли ж мені запропонували зробити короткий метр за програмою проекту «Україно, Goodbye», то я пристав на цю пропозицію і, зрештою, свою обіцянку виконав, і навіть трохи більше. А в студії імені Довженка за цей час так і не з’явилося фільмів на фестивалях класу «А», як, утім, і класу «В».
— Ви бачили щось із конкурсу в Локарно? Якою загалом була атмосфера фестивалю?
— Я прилетів 8 серпня, бо показ був наступного дня, під кінець фестивалю, так що побачив лише чотири фільми, які показали разом із моїм в останньому конкурсному блоці. Найбільше мені сподобалася робота американського режисера — дещо в дусі Девіда Лінча, шкода, що він нічого не одержав. Ми з ним потоваришували, і після закриття фестивалю — хоч мені треба було летіти вранці — з його друзями проговорили про фільми жахів до п’ятої ранку буквально так: «Чувак, ти бачив такий фільм? — Бачив. — О, круто!»
— За вашими спостереженнями, наскільки чорнобильські сюжети поширені серед кінематографістів у світі?
— Чимало фільмів було знято до 25-ї річниці катастрофи. У будь-якому разі це цікаво, адже Чорнобиль — це унікальний знімальний майданчик. Там весь час щось знімають — від німецького серіалу «Телефон поліції 110» до американського фільму жахів «Повернення живих мерців-7». Там же просто повернув камеру ліворуч — добре, праворуч — ще краще.
— Чи ви говорили з кимось з членів журі про причини їх рішення?
— Перед самою церемонією нагородження, коли нам уже сказали, що ми серед лауреатів, ми зустрічалися з журі. Голова, Марк Пеплоу (сценарист до фільмів Антоніоні і Бертолуччі), сказав мені, що мій фільм підкупив журі тим, що, дивлячись його, ти не можеш практично до його останньої треті зрозуміти — ігрове це кіно чи ні.
— Такий наголос на документалізмі у вас свідомий?
— Я рухаюся інстинктивно. Я не вважаю, що режисер мусить бути математиком. Історія має завжди бути емоційною, і ти повинен довіряти лише своїй інтуїції. Якщо ти відчуваєш, що ось так зробити — це добре, то так і треба робити, а чому — то вже справа остання.
— Які плани у вас зараз?
— Мене дуже турбує «Плем’я» — фільм, над яким я працюю з 2010 року за підтримки фонду Губерта Белса Ротердамського фестивалю. Він включений у програму державного виробництва і розповсюдження фільмів на 2012—2013 роки. Я дуже хотів би, якщо все складеться, цієї зими розпочати зйомки.
— Тож настрій у вас більше діловий, ніж святковий?
— Більш очманілий, тому що акліматизація, треба казати якісь розумні речі, а голова погано працює. Думаю, із завтрашнього дня я поїду в Державну агенцію кіно розбиратися, що відбувається. Плюс є одна невеличка робота для німців, яку треба завершити за вісім днів. Тож зараз я думаю, як усе це зробити, і шукаю наснаги для цього.
