Це вже стало традицією — третій рік поспіль, навесні, «звітувати» у «Дні» про Маріупольський театр, єдиний, який працює на підконтрольній Україні території Донецької області.
Нині можна впевнено сказати, що він нарешті зробив рішучий крок до оновлення і почав користуватися там «вікном можливостей», котре прочинилося для нього у кризовій ситуації.
Іще минулоріч було скориговано його назву — тепер це Донецький обласний академічний драматичний театр (м. Маріуполь). Орден «Знак Пошани» канув у Лету разом із країною, котра його видала, а от звідки колись (очевидно, у 1970-ті) взявся статус «російський», тепер уже не встановити. Принаймні, жодних документованих слідів його присвоєння у театрі не знайшлося — отже, і ліквідація цього статусу є не «утисками національних меншин», а просто встановленням юридичного «статус-кво». Новопризначений головний режисер Анатолій Левченко каже, що волів би так само прибрати з назви театру і визначення «драматичний»: мовляв, якщо такий заклад не лише у місті, а й у області наразі один, то він має бути мультижанровий і прагнути вдовольняти найширші естетичні запити.
«ПОВЗУЧА УКРАЇНІЗАЦІЯ»
Нещодавно директором-художнім керівником маріупольців став Володимир Кожевніков. У складній ситуації все ж обійшлися без «варягів»: і він, і головний режисер працюють у театрі не перше десятиліття, тож їхні інновації ґрунтуються на знанні колективу зсередини.
Головна інновація — «повзуча українізація», яку нове керівництво прагне здійснювати максимально коректно та виважено, але, разом з тим, наполегливо. До «Libertango» за п’єсою Павла Ар’є «Слава героям», уже показаного в Києві минулого сезону, додалися «Коза-дереза» Миколи Лисенка для найменших (співають наживо, і, схоже, ця свійська тваринка «годуватиме» театр довго й «калорійно») та «Сойчине крило» за Іваном Франком на малій сцені. Остання робота — постановка молодої режисерки харківської школи Євдокії Тіхонової (цінне надбання для театру, віддаленого від основних фахових кадрових «потоків»), річ імпресіоністично-символічно-музична за своїми ритмами. Жанр вистави можна було б визначити як «зачакловане рондо», і це геть незвичний досвід як для акторів Віри Шевцової, Вікторії Агафоновї, Артура Войцеховського, так і для глядачів.
Сам же головний режисер представив прем’єру, яка, напевно, може вважатися заключною частиною своєрідної трилогії про «прощання з совком», або, ширше, «прощання з імперією» — «DurDom» за відкритою було за часів перебудови, а нині напівзабутою п’єсою Венедикта Єрофеєва «Вальпургієва ніч, або Кроки командора».
«УСІ ЖАНРИ, КРІМ НУДНОГО»
У першій частині «триптиху» — спектаклі «З привітом, твої таргани!» за п’єсою Олега Богаєва «Російська народна пошта» — виведений герой, у житті та свідомості якого немає нічого індивідуального: лише міфи радянської пропаганди, герої радянського кіно, бадьорі радянські маршеві пісні. Неповторна, унікальна людська доля виявилася перетвореною на ніщо, безповоротно «витисненою» соціальними фантомами й ідеологічними кліше.
У другій — «Слава героям» — не передбачене автором фінальне божевілля героїні, онуки бійця УПА, розставило крапки над «і»: ворожнеча двох українців, які опинилися під час Другої світової війни по різні боки барикад, має померти разом з ними і не мати продовження в нащадках.
У третій же частині нехитрий сюжет: пацієнти божевільні труяться вкраденим у персоналу метиловим спиртом, який вони прийняли за придатний для споживання, етиловий, — обрамлений такою насиченою постмодерною грою зі словами-смислами-асоціаціями-анекдотами-афоризмами (Єрофеєв-бо був великим майстром літературної еквілібристики), що з якогось моменту відчуваєш себе ніби всередині запаленого мозку божевільного, який позбавлений особистих рефлексій і просто видає «на-гора» все побачене й почуте протягом життя, причому в довільних комбінаціях — на кшталт «генератора випадкових чисел», що є базою для багатьох комп’ютерних ігор.
...На сцені, оформленій украй мінімалістично, — трибуна із бюстиком Леніна та автентичний парадний оксамитовий прапор із золотим шитвом (місце дії перенесене режисером, він же сценограф, з лікарняної палати до «красного уголка»). Трибунал над черговим «зрадником», обговорення історичних та гострополітичних питань — звичний побут пацієнтів. І якщо в пізньорадянські часи п’єса сприймалася як метафора «тюрми народів» (СРСР — божевільня з ГУЛАГівськими порядками, насаджуваними наглядачами-медперсоналом), то сьогодні її зміст видається глибшим. І лікарі з санітарами, і хворі в цьому «Ноєвому ковчезі» — такі само моральні покручі, безтямні й напхані соціальними стереотипами та ідеологічними кліше. Тож поява у закладі — напередодні 1 травня, у Вальпургієву ніч — літератора-аматора та напівдисидента-алкоголіка Льови Гуревича в білих шатах-простирадлах і з віршованими «проповідями» на вустах (Олександр Арутюнян), через якого і потрапляє до співпалатників злощасний спирт, стає таким собі другим пришестям Спасителя. Він звільняє людей від корости часу та суспільства, якої можна позбутися лише разом із життям. У момент цього переходу божевільні (чи справді вони були несповна розуму, чи просто повірили у нав’язані їм діагнози й «обжилися» всередині них?) стають цілковито нормальними — так вивільняються їхні душі.
...Прощання з минулим, тверезий погляд на нього, пошук нових орієнтирів — це не одноразовий акт, а тривалий історичний процес, який переживає вся Україна, а надто — її русифіковані території. Для Маріуполя це — гостра проблема. І свіжа постановка Анатолія Левченка, у підзаголовку якої зазначено «вистава для розумних», є відгуком на неї. Проте відгуком не кон’юнктурним, а глибоко обдуманим — тож і шанувальники словесних екзерсисів, і «свідомі громадяни», і ті, хто чекає від театру емоційного катарсису, знайдуть тут для себе поживу.
Звісно, «DurDom» — спектакль не для «каси». Швидше — для фестивалів, яких йому можна щиро побажати. Але і для спокійної, звичної розваги-розради в репертуарі театру теж є новинки — як «Наполеон і Корсиканка» І. Губача у постановці Анжеліки Добрунової.
«Усі жанри, крім нудного», — ця відома формула могла би стати для маріупольського театру слоганом та дороговказом.
А далі буде ще цікавіше: для залучення молодих режисерів започатковується відповідна лабораторія, до того ж, на осінь, до відкриття ювілейного сезону, анонсовано «Енеїду». І слухаючи Левченка, який читає Котляревського уважно та прискіпливо, не довіряючи хрестоматійним уявленням, уже можна собі уявити, що то буде геть незвичне прочитання. Чекаємо!
