У Петра Вайля є книга «Геній місця». Чудова. Самозабутній мандрівник Вайль просто і захоплююче доводить, що зв’язок людини з містом, місцевістю, де вона живе, — загадковий, але очевидний. Безперечний, але таємничий. Лос-Анджелес і Чарлі Чаплін, Сан-Франциско і Джек Лондон, Мюнхен — Вагнер, Париж — Дюма, Стамбул — Бродський, Мілан — Вісконті, Ріміні — Фелліні.
А ось якщо провести асоціації кожного місяця року з ім’ям людини, яка залишила слід на землі (теж цікаво, погодьтеся, і начебто не плагіат.), Березень, безперечно, став би часом Тоніно Гуерри. Видатний італійський кіносценарист, письменник, лауреат трьох премій «Оскар» і семи «Золотих пальмових гілок» народився 16 березня 1920 року в невеликому селі Сантарканджело-ді-Романья недалеко від Ріміні і прожив у цих краях усе життя. До 21 березня 2012-го. Похований у Пеннабіллі — урну з його прахом замурували в найвищій точці саду, в стіні, яка залишилася з давніх часів і захищала замок герцога Малатеста.
Це порівняння спало мені на думку, бо ось уже півтора року в моєму архіві лежить інтерв’ю з нашим знаменитим земляком — фотографом, журналістом, письменником, телеведучим і навіть трішки актором — Юрієм Ростом. Тоді, восени 2013-го, він приїжджав у рідне місто на запрошення групи ентузіастів, які придумали проект «Подорож із Тоніно». Вони, не прив’язуючись ні до яких конкретних дат, просто вирішили познайомити киян з творчістю Гуерри — влаштували ретроспективу фільмів за сценарієм геніального італійця, вернісаж його графічних робіт, виставку фотографій Юрія Роста «Веселка Тоніно Гуерри». Провели декілька цікавих майстерень — з кераміки і ксилографії з умільцями з Італії, кулінарний майстер-клас з рецептами з ресторанчика Тоніно.
Зрозуміло, проект цей сам по собі був оригінальним і багатогранним, але особисто мені, що не дуже добре знається на творчості Тоніно Гуерри, більш за все хотілося поспілкуватися із Ростом. Ми знайомі вже двадцять років, бачимося, на жаль, не так часто, як хотілося б, тому втрачати дарований шанс було б прикро. Кілька днів ми провели разом — говорили про все, про що зазвичай базікають давні приятелі: про друзів, подорожі, книги, кіно, рецепти знаменитих настоянок Юрка (я дозволю собі таке звернення, оскільки звикла до нього за роки нашого знайомства). Звичайно ж, і про політику. Мене щиро цікавило, що Рост думає про Україну і Росію, про Ходорковського і Pussy Riot, які тоді ще сиділи, в чому різниця між нашими країнами, його прогнози щодо їхнього майбутнього. Диктофон я, запитавши дозволу, не вимикала. І все одно — не наговорилися. Вирішили закінчити умовне інтерв’ю за місяць, поблукати улюбленими місцями «ростівського» Києва — Юрій передбачав вибратися на закриття «Днів Тоніно Гуерри».
ФОТО ЮРІЯ РОСТА
Приїхати у Роста не вийшло. «Подорож із Тоніно» завершилася без нього. За кілька днів потому почався Майдан. Випустили з в’язниці Ходорковського і Pussy Riot. Увійшов до вжитку неологізм «Кримнаш». Стали болючою повсякденністю повідомлення з війни на сході України. У Росії вбили Бориса Нємцова. Настало інше життя. У цьому, новому, ми ще не бачилися. Не телефонували один одному. Я нудьгувала, але боялася набрати номер телефону Роста. Навіть у недавній його день народження, в ювілей. Не знала, які слова підібрати, розуміючи, що Юркові, напевно, сьогодні ще важче, ніж усім нам. Розумному, волелюбному на генному рівні, талановитому киянинові, який уже багато десятиліть живе в Росії, щиро подарував їй своє ім’я і свій дивовижний світ — світ чудових, чесних людей, які сумніваються, не вивчили слів «зрада», «підлість», «війна». З Москви теж не було звісток.
А нещодавно я прочитала матеріал Юрія Роста в «Новой газете». Він називався «Помилися, Гогі!». Підзаголовок: «Лист братові, написаний під час грузинської війни, читаємо за часів війни української». Рост не додав ні коми у цей — не текст! — крик відчаю і нерозуміння. Крім післямови. Процитую: «Я народився у Києві, де могили мого батька, фронтовика, важко пораненого під Москвою, і брата. Я люблю Одесу, де могила мого друга Бориса Литвака — видатного городянина, який побудував Центр для безкоштовного лікування дітей-інвалідів. Я душею прикипів до села Болотня під Чорнобилем, де могили моїх рідних Примаченків — геніальної наївної художниці Марії і її дивовижного сина — орача, коваля і художника Федора.
Їх немає, але живі мої близькі й друзі — сестра Ірина Грицюк, Едік Черняєв, Мишко Рева, Льоня Борисенко, Іра Гордейчук, Едік Блінштейн, Сергій Сиротін, Саша Павлов, Сергій Проскурня, Катя Примаченко.
Я не хочу отримувати від них листи. І тим більше листи про них.
Я хочу, щоб вони жили».
Тепер я можу зателефонувати. Сказати: «Ми живемо. Надією. Вірою. І любов’ю. Слава Україні!» Запитати, чи не передумав він робити виставку своїх фоторобіт у Києві? Можна спробувати — саме час. Дізнатися, що читає сьогодні?.. Як здоров’я кенара Жорика?.. Просто поговорити. Про дрібниці. Які і не дрібниці зовсім. Тим паче що нарешті настала весна. Березень. Місяць Тоніно Гуерри. Видатної і веселої людини, з якою дружив Юрій Рост.
— Тоніно Гуерра — особистість легендарна. Працював і дружив з Фелліні, Антоніоні, Вісконті, Доміано Доміані, Габріелем Гарсіа Маркесом, Лучано Паваротті, Івом Монтаном. Був своїм і в колі радянської (потім — пострадянської) інтелігенції: його близькими друзями вважалися Сергій Параджанов, Георгій Данелія, Юрій Любимов, Белла Ахмадуліна, Андрій Тарковський. Навіть мені пощастило спостерігати його в житті — одного дня Тоніно разом із дружиною, росіянкою Лорою, приїжджав на фестиваль анімаційного кіно «КРОК». А як ви познайомилися з маестро?
— Як людина не пам’ятає свого народження (усвідомлює себе вже років у чотири), так і я не скажу, коли вперше побачив Тоніно. Попри те, що Москва — мегаполіс, насправді ж, не таке вже й велике містечко. Коло людей, з якими ми спілкуємося, досить обмежене. Я багато чув про Гуерру від знайомих, але спочатку навіть не знав, хто він такий. Потім, по-моєму, Данелія сказав мені, що це сценарист. Я відкрив кінословник, побачив, що у фільмографії Гуерри налічувалося на той час вже десь понад 80 фільмів. Що він — поет. До того ж з’ясувалося: одружений з двоюрідною сестрою мого друга, чудового хірурга і письменника Юліка Креліна. У нашій компанії часто говорили: «Скоро Тоніно з Лорою приїдуть, зберемося...»
У один із таких приїздів ми й познайомилися. Лора була надзвичайно гарна. Думаю, вона не зіпсувала б пейзаж Труханового острова в старі часи, опинившись там у повній своїй засмазі і досить скромно одягненою. У сенсі, якби на ній небагато було одягу (сміється)! Я розумію Тоніно: рудоволоса, зелені очі. Італійською не розуміла ні слова, але це не мало жодного значення! Тоніно закохався і відвіз Лору до Італії. Її не хотіли випускати з Радянського Союзу — тоді шлюби з іноземцями були не дуже популярні. Хтось із друзів-кінематографістів привів Гуерру до одного важливого міністра, той послухав відверті аргументи темпераментного італійця — їм дали дозвіл одружитися. Весілля було в Москві. Тоніно з Лорою прожили 37 чи 38 років. А можливо, вони ще й до цього часу разом... Мені так здається.
Тоді, в середині 70-х, Лора працювала редактором на кіностудії, і геніальний товариський Тоніно миттєво став кумиром усіх її друзів. Найчастіше ми збиралися, мабуть, у майстерні Борі Мессерера. Це був своєрідний клуб фантастично цікавих людей, яких не називали дисидентами, бо таке слово з’явилося набагато пізніше. Його придумав, по-моєму, Андропов. Інакомислення виникло, мені здається, разом з інакочуттям. Під час війни, мабуть, або після неї — з появою трофейних фільмів, джазу... Ми добре і весело жили у той час попри все. Інша річ, коло людей, які доставляли радість один одному, було обмежене. Ахмадуліна — останній перший поет Росії, Любимов — як до нього не стався, теж був незвичайною фігурою, що прориває заслони, Висоцький, Войнович, Женя Попов... Не буду зараз усіх перераховувати. Абсолютно визначене середовище, що існувало паралельно системі і режиму. Звичайно, вони зачіпали нас, але не особливо впливали. На цьому тлі поява Тоніно виявилася дуже доречною. Зрозуміло, в ті роки в колишньому Радянському Союзі було і величезне число людей, зокрема талановитих — кінематографістів, художників, незвичайно вбудованих в систему, але Гуерра з ними не спілкувався. Не через політичну гидливість до подібних персонажів. Просто вони не входили в коло його прихильностей — Тоніно, кого хотів, того й вибирав. Він був таким стихійним «любовним» демократом. (Сміється)
Як іще охарактеризувати Тоніно Гуерру?.. Сказати, що з ним почувався комфортно, — нічого не сказати. Він був неймовірно доброзичливим, співчутливим, позбавленим кордонів, які треба увесь час переступати. Окрім таланту, поєднував в собі неймовірні якості — європейського інтелектуала і селянина з Романьї. Легко і просто спілкувався з людьми. Ніколи не придурювався, нікого з себе не зображав. Природно жив. І, мені здається, мало брехав. Говорю про це із заздрістю. Тоніно не треба було лукавити, бо він вигадував неймовірні історії (це різні речі), проживав їх в іншому житті й пропонував прожити іншим.
Багато хто з наших спільних друзів щороку їздив до Тоніно на день народження до Італії, в Пеннабіллі. Одного дня запросили і мене, але я не зважився поїхати. Напевно, вирішив тоді, що не маю на це права. А зближення наше сталося цікавим чином. Одного дня перед Новим роком я повинен був вручати комусь приз в одному з московських театрів. Раптом телефонує Гоша Куценко, який у цей же час вів аналогічну, тільки більш гламурну церемонію в «Метрополі»: «Юрію Михайловичу (він мене так називає), вам треба за півгодини бути тут. Ви — лауреат призу, який заснували Тоніно Гуерра і Федеріко Фелліні. Це медаль «Амаркорд». Звичайно, я все покинув і помчав у «Метрополь»!
— Уперше чую! За що вручають цей приз?
— Історія медалі така. Сергій Параджанов, сидячи у в’язниці в Луганську, час від часу за станом здоров’я отримував чи то молоко, чи то кефір. Пляшки (хто старший, пам’ятає) закривалися кришками з фольги. Параджанов акуратно знімав їх, вирівнював і ложкою видавлював на кришках рельєфи. Переважно біблейські: Матір Божу, Ісуса Христа, лики святих. Таких рельєфів у нього набралося штук сім, по-моєму, і одного дня він відіслав їх Гуеррі. Тоніно прийшов до Фелліні (той ще був здоровий) і запропонував заснувати власний приз за рельєфами Параджанова (сам Сергій і не підозрював про це). Знайшли майстра, який відлив зі срібла сім медалей. Гуерра з Фелліні дали їй назву «Амаркорд» і вирішили вручати, кому вважають за потрібне. У Росії першим приз отримав Гія Данелія. За фільм «Не горюй». Стрічка дуже сподобалася і Тоніно, і Федеріко. А Данелія до цього часу вважає цю нагороду найдорожчою.
— Данелія отримав приз за фільм «Не горюй». А за що — конкретно — Юрій Рост?
— Данелія отримав приз по любові, а я — по блату! (Сміється). Я прийняв медаль із рук Тоніно, який сказав: «Юрію, ти зробив стільки чудових текстів і фотографій, ми хочемо вручити тобі «Амаркорд». Фелліні вже немає, але він би схвалив». Ми обнялися, поцілувалися, і я поїхав у гості. Хвалився, демонстрував усім приз. І цього ж вечора він зник! Коли повернувся додому, відкрив коробочку, медалі не було. Я прийшов до Данелії, відрапортував, що він як і раніше єдиний володар призу «Амаркорд» у Росії. Гія засмутився, оскільки справжній друг — і мій, і Тоніно. Минає місяців три, телефонує мені Гуерра, запрошує на свій виступ у Будинок актора — ти маєш бути обов’язково! Я його історії життєві чув вже по п’ять-сім разів, але Тоніно був чудовим оповідачем, щоразу забарвлював їх іншим якимось кольором, обрамував новими деталями, і здавалося, ніби слухаєш його вперше. Насолода!
Після виступу Тоніно при великому скупченні народу говорить мені: «Я дізнався про неприємність, яка у тебе сталася. І відлив іншу медаль — ти на неї заслужив». У мене мурашки пішли, як зазвичай говорять, — так зрадів. Тоніно відкриває гаманець — призу немає! «Ло-о-ро, де медаль?!» Лора лізе в сумочку — порожньо! Я кажу: «Тоніно, «Амаркорд» не хоче, аби я був його власником. Але я зворушений, дякую тобі».
Проте, оскільки Тоніно Гуерра — казкар, казка має бути з хорошим фіналом. Увечері вони з Лорою знайшли медаль удома, ми з друзями відзначили цю подію в «Конюшні» (майстерня Юрія Роста. — Авт.), я вставив її в рамку і більше ніколи не виймав звідти!
— Хто ще, окрім вас із Данелією, володар цього унікального призу?
— Я знаю, що медаль «Амаркорд» є у Тео Ангелопулоса, Паоли Волкової, Отара Іоселіані. Зараз, думаю, ця традиція урветься — вже немає ініціаторів призу: ні Гуерри, ні Фелліні.
— Ви сказали, що після отримання медалі «Амаркорд» усвідомили себе поряд із Тоніно Гуеррою. У чому це усвідомлення полягало?
— Ми часто бачилися, довго не розлучалися. Я запропонував зробити книгу «Географія Тоніно» — їздив до Італії, ми разом подорожували країною. Дещо записував. Ось послухай, це з есе «Подорож Італією»: «...У сільській харчевні з біленими стінами стояв величезний стіл, покритий крохмальною скатертю. На скрині лежали книги Тоніно з автографами. Суміжну кімнату, куди повів мене Тоніно, прикрашали блакитні з якнайтоншим натюрмортом віконниці.
— Відкрий.
— Я відкрив. Вікна не було. Внутрішній бік віконниці — теж був розписаний.
— Це робота Романо дал Фьюме. Знайомся! Він надзвичайний художник. Романо використовує старі предмети для своїх картин. А взагалі він технолог на винному заводі. І його вино таке ж гарне.
Кімната заповнилася сільськими друзями Тоніно. Вони сіли за стіл, випили трохи дивовижного вина, зробленого, мабуть, не без участі Романо, і почали розмовляти. Точніше, говорив Тоніно. Вони сміялися і були серйозні, вони брали участь і спілкувалися.
Він і вони були в тому місці, де можна зупинити час.
Дивіться.
Почесний член багатьох академій, володар вищих європейських поетичних премій і американського «Оскара», шанований на Апеннінському півострові усіма, хто представляє сучасну культуру від Софі Лорен до Клаудіо Аббадо, чистий, світлий, з селянською звичкою до праці — геніальне вісімдесяти восьмирічне дитя — сидить у простенькій сільській їдальні, п’є селянське вино, їсть селянську їжу, розмовляє зі своїми товаришами по землі, їхніми дітьми, яких покликали батьки, — і щасливий.
І доречний скрізь, де пульсує жива кров, бо він і є серце, яке гонить її по жилах його народу...»
Можна пригадати багато різних, милих якихось історій. Нічого серйозного. Найбільша драма, що сталася у мене з Тоніно, — чемпіонат світу з футболу, коли Італія програла Німеччині. Він страшно переживав. Дуже засмутився. Пішов у свою кімнату і навіть до вечері не з’явився. Лише на ранок, коли під час гонки Джиро д’Італія один велосипедист з Романьї вийшов на 28-е місце (а всього учасників було 170), сказав задоволено: «Це справжня перемога!» (Сміється).
Мені хочеться зазначити, що інтерес, який я побачив у Києві до особистості Тоніно, до Італії у всіх її проявах, — це нормальне, але унікальне явище. Правда. Воно свідчить про те, що моє рідне місто — живий культурний організм. Організм, який росте. Є вислів: «Багато званих, та мало обраних». Дякую вам, обрані Тоніно Гуеррою.
ВИБРАНА ФІЛЬМОГРАФІЯ:
«Приключение» (режиссер — Микеланджело Антониони,1960)
«Пригода» (режисер — Мікеланджело Антоніоні,1960)
«Затемнення» (Мікеланджело Антоніоні, 1962)
«Шлюб по-італійськи» (Вітторіо де Сіка, 1964)
«Фотозбільшення» (Мікеланджело Антоніоні, 1966)
«Амаркорд» (Федеріко Фелліні, 1973)
«І корабель пливе» (Федеріко Фелліні, 1983)
«Ностальгія» (Андрій Тарковський, 1983)
«Джинджер і Фред» (Федеріко Фелліні, 1985)
