Відомий український мистецтвознавець, критик і перекладач відійшов у вічність після тривалої хвороби на 78-му році життя. Микола Феодосійович, пан Микола, Микольцьо... На перший погляд він міг видатись комусь веселим безтурботним балагуром, навіть простаком. Жодної пози чи робленої амбіції, чи холодної високості-недоступності. Але за цією оманливою зовнішністю ховалась душевна глибина й щира людяність, великі знання та ота «народна» інтелігентність, яка нерозривна з моральністю і завжди вирізняє непоказну справжність від фальшивої помпезності.
Наш оболонський гурт
1970-1980-х (Дебелюки, Обертаси, Кагарлицькі...) цементувала не лише українська пісня і традиційна культура, а й громадянська активність щодо всіх тодішніх суспільних процесів. Уже забулось, як познайомилась із Миколою та Олею: чи на якійсь мистецькій імпрезі, чи в хаті Івана Макаровича Гончара, неподалік від якої я тоді мешкала. Перший Миколин запис (1968 р.) у «Книзі вражень» Музею (Гончар ще у розквіті сил та сподівань): «Світоче культури нашої, Іване Макаровичу! Мені соромно заповнювати сторінку банальними фразами. Хотілося б одного: щоби кожен, хто побував у Вас, перейнявся тою великою любов’ю до України і зробив для неї, її сьогоднішнього, її прийдешнього хоча б частинку з того, що робите Ви. Ото і буде його внесок, його подяка і Вам, і Україні нашій». Через три роки у Гончара почнеться 20-літній «чорний період» обструкції та переслідувань. І Кагарлицький не відсахнеться, як багато хто, а буде всіляко підтримувати у скрутну хвилину, як син — батька, як учень — учителя.
Микола не мав страху самозбереження, а завжди мав позицію! Він не декларував її на трибунах, а демонстрував у справах і вчинках. Його непідкупність, непоступливість-незговірливість оберталися здебільшого проти нього, проте саме це прямостояння було його суттю як особистості, привертало до нього людей. На мистецьких вечорах, які організовував у столиці та поза нею впродовж багатьох років, невтомно популяризуючи українську культуру, її славних представників — і нині сущих, і тих, що вже відійшли, — завжди був аншлаг. А під час святкування 70-літнього ювілею Миколи Кагарлицького керівництво Будинку вчителя мусило нахрапом зачинити двері закладу й не пустити десятки охочих, бо злякалось, що від напливу вдячних глядачів завалиться балкон...
А скільком митцям та мистецьким колективам Микола Феодосійович допоміг стати на ноги, здобути популярність, пошанування, почесні нагороди та звання! Він аргументовано писав про них у пресу й керівні установи, наполегливо стукав у різні двері (хоч не всі й не відразу відчинялись!), одержимо виводив на сцени... Кагарлицький мав надзвичайно тонке відчуття краси — і в людині, і в природі відчував свій громадянський обов’язок підтримати й захистити її, благословити молоді пагони української культури — щоб згодом, ставши на силі, утверджували у світі наш національний спадок. Так само домагався перейменування київських вулиць іменами тих, про кого писав і чий творчий доробок рятував від забуття, і саме його стараннями тепер маємо в столиці вулицю Катерини Білокур, Лариси Мірошниченко, Івана Козловського, Михайла Донця, Бориса Гмирі...
А сам — якось завжди збоку, непомітно, неакцентовано. У метушливому, хиткому й скороминущому світі дехто розцінював це як дивацтво. Однак скромність була Миколиним кредо. «Скромність якоюсь мірою його погубила», — сказав на поминаннях один із його друзів. Чим заперечити? Та чи треба? Але якби Кагарлицький був інакшим, чи здетонувала б його чутлива, трепетна душа на стражденну долю Катерини Білокур, чи покликала б краса того, що створила богданівська «дивачка», і чи відкрились би її вражаючі листи? А завдяки Миколі Кагарлицькому це стало відкриттям на віки!
Він умів поєднати світ слова і музики, які любив усією душею. Скільки труду доклав, розшифровуючи життєві дороги Оксани Петрусенко та готуючи до видання епохальну художньо-документальну повість про співачку, і його «Легендарна Оксана Петрусенко» витримала чотири видання! Її, як і книжку «Катерина Білокур очима сучасників», яку Микола упорядкував, видала унікальна родина Ірини та Григорія Садових, близьких друзів Кагарлицьких. Саме ці патріотичні люди допомагали письменнику вистояти в тяжкі останні роки життя, коли відмовили нирки й мусив тричі на тиждень їздити в лікарню на діаліз, а потім і зовсім зліг.
Учитель, письменник, редактор... Був колоритною і неординарною постаттю, рафінований екстраверт, щедрий і дуже світлий чоловік. Із сердечної доброти своєї і світлості тим, що зрадили його, казав: «Прощаю...» «...Йому наче на роду написано ЗАСІВАТИ «убогую ниву» добірним зерном, а жати... , молотити, молоти, випікати хліби, а тим паче споживати їх мали інші, «брати незрячі». Доля приготувала йому тяжкі випробування. Надто тяжкі для навіть дуже сильної особистості. Він гідно прийняв те полинове причастя. І по-лицарськи боровся за життя, до останнього подиху...» — на смерть Миколи написав на своїй сторінці у ФБ журналіст, поет Валерій Ясиновський, довголітній учасник хору «Гомін», який так шанував Кагарлицький і жодного виступу якого не пропускав.
Чи міг не втрутитись тоді, 1989-го, у розправу ОМОНу над студентами біля Верховної Ради — й уникнути побиття, яке вкоротило йому віку? Звісно, міг. Але безоглядно ринув захищати правду й право. Бо почував себе українцем, громадянином і письменником...
«Ми прожили душа в душу 46 років»,— каже його дружина Ольга Зіновіївна. Микола став їй не лише чоловіком, а й батьком (бо рідного репресували, коли була зовсім малою), став сином і другом. Тепер треба вчитися жити без нього, серед усього, що він любив (а Микола любив — любити) і серед чого раював: книжок, квітів, музичних записів, вишивок... Треба доробити те, чого не встиг, не доказав. Бо лишається вічна країна українського слова, яка поєднала їх і вірним жерцем якої він був.
Нині чекає на видання велика праця письменника про нашого славетного співака Михайла Донця, яку Микола дописував, уже будучи тяжко хворим, а також його дивовижні спогади «Україна, батьку, в нас одна» — як останній подарунок нам від Миколи Феодосійовича і як вічна пам’ять про відомого мистецтвознавця.
