17 вересня виповнюється 160 років із дня народження видатного драматурга, актора, режисера, театрального діяча, основоположника нового українського театру.
Нині розвелось чимало Тобілевичів. Ось уже Тобілевич-четвертий реформує нині український театр на світовий манер. Та мова про першого, старшого сина з багатодітної родини відносно заможного економа панських маєтків Карпа Адамовича Тобілевича, який вважав себе дворянином другого розряду, «уродзоним шляхтичем» (пам’ятаєте Мартина Борулю?). Це той самий Тобілевич, син Карпа Іван, що знаний у мистецтві як Карпенко, ще й Карий на честь Гната Карого, побратима Назара Стодолі з п’єси Шевченка. Саме на цій аматорській виставі молодий колезький реєстратор Іван Карпович освідчився в коханні словами ролі Назара юній панянці Надії Карлівні з шляхетного роду Тарковських, що грала Галю. Знайшлись у подружжя діточки, сини Назар та Юрій, дочки Галина та Орися.
І придбав Іван Тобілевич невеличкий хутірець неподалік Єлисаветграда, серед голого степу, назвав його ім’ям коханої дружини «Надія», поставив хату, посадив садок, власноруч викопав озерце — копанку, запустив рибу. Порушуючи службову таємницю, він, секретар поліцейського управління, захищав скільки міг від арешту брата дружини, юного народника. Від нього, Олександра, все ж засланого до Сибіру, пішла мистецька гілка Тарковських — знаний поет Арсеній (племінник Тобілевича) і його син, кінорежисер світової слави Андрій Тарковський.
Лише дванадцять років тривало подружнє щастя Івана, молодою померла від сухот Надія. В скрутну хвилину самотності, гласного нагляду поліції, вислання до Новочеркаська, де Івану Карповичу, вже знаному акторові української сцени та початкуючому драматургові, довелося заробляти на життя працею палітурника, піддаватися обшукам і приниженням, увійшла в його життя артистка Софія Віталіївна Дітковська, яка згодом написала прекрасні спогади про корифеїв українського театру, про всіх Тобілевичів, які пішли на сцену. А їх було аж четверо з однієї родини! Щоправда, брати Михайло та Петро театру доводились лише глядачами, а от інші…
Іван, по сцені та драматургії Карпенко-Карий, був не тільки автором найпопулярніших п’єс, але й актором, і режисером, і керівником (антрепренером) театральних труп. Вродливий, наче намальований, брат Микола взяв собі за сценічне ім’я дівоче прізвище матері, Євдокії Зіновіївни Садовської. Він був чарівним актором, хорошим режисером, мав прекрасний голос, у 1907 році очолив перший український стаціонарний театр (Київ), грав героїчні ролі, привів на сцену геніальну Марію Адасовську-Хлистову (на сцені Заньковецька), був їй за чоловіка. Панас Тобілевич на сцені звався Саксаганським, на честь світлої та чистої рідної річечки Саксагань, що, зливаючись із темним Інгулом на Криворіжжі, впадає в Дніпро. Саксаганський актор «характерний», гарний організатор театральної справи, за радянської вже влади започаткував Театр імені Марії Заньковецької (нині у Львові), написав книжки спогадів і мистецьких заповітів із власного досвіду для театральної молоді, бавився написанням п’єси «Шантрапа» про закулісний побут українських артистів, що вже багато років іде з успіхом у київському театрі «Колесо».
Сестра Марія Тобілевич мала унікальної краси співочий голос і сильний драматичний талант; за чоловіком, співаком італійського походження, від гидкої натури якого згодом втекла, одержала прізвище Барілотті, рано померла, залишивши братові Іванові двох своїх дітей. Не сім’я, а ціла театральна трупа! Додайте великого та вірного друга Івана Тобілевича Марка Лукича Кропивницького, засновника українського театру, названого згодом «театром корифеїв» (1882), і стане ясно, що Карпенку-Карому було для кого писати ролі, було з чого черпати наснагу, виводячи на кін реальне життя реальних людей заради реальних і вдячних глядачів…
Хрестоматійні догми подають нам Карпенка-Карого як огрядного, малоосвіченого, але талановитого селюка, що творив сюжети прості, характери — ще простіші, а на потребу так само простого глядача насичував свої п’єси народними піснями, обрядами і танцями, подробицями селянського побуту. Бідні в нього були хорошими, багаті поганими, а п’єса «Хазяїн» — мало не ілюстрація до праці В. І. Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» та інші подібні нісенітниці. Але якщо уважно перечитати всі п’єси Карпенка-Карого, а 160-річний ювілей гарна для того нагода, постане зовсім інша картина.
Стане зрозумілим, що побут села як такий мало цікавить драматурга, значно менше, ніж росіянина Олександра Островського, з яким Тобілевича колись порівнювали. У Островського побут закручує сюжет, визначає драматичні колізії, а у Карпенка-Карого це лише конкретне підґрунтя характерів, матеріал для порушення важливих соціально-економічних проблем, які визначають психологічний стан його героїв. А через обряди та фольклор він стверджував самобутність, самодостатність української нації. Тобто це була доказова форма політичної боротьби з царатом.
Навіть у мові персонажів Карпенко-Карий часто відривається від побуту. В моменти сильних душевних хвилювань герої його п’єс часом переходять на верлібр, білий вірш, ритмізовану прозу. В першу чергу це стосується творів, пов’язаних із пісенною основою («Бондарівна»), але ось у Калитки («Сто тисяч») чуємо: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти дочечко! Легко по своїй власній землі ходить… Там череда пасеться, там орють на пар, а тут зеленіла вже пшениця і колосується жито…». Це слова не хапуги-власника, а поета. Саме поетом грав Калитку актор-франківець Богдан Бенюк, іще й на сопілці грав.
Або в «Суєті» один із братів Барильченків, якому Карпенко- Карий дав своє власне ім’я Іван, мріє стати артистом: «…сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра… Служить таким високим ідеалам любо! Щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!» Тут явно дзвенить творчо-громадське кредо самого автора.
Узагалі тема служіння, навіть месіанства, часто зустрічається у творах Карпенка-Карого та тісно пов’язується з П’ятикнижжям. Брати Михайло і Данило («Розумний і дурень») явно нагадують Каїна та Авеля. Про Дагила так і кажуть, що він Євангеліє та Біблію всю прочитав. Так само знавець цих одвічних книг Опанас, герой уже першої п’єси Івана Карповича «Чабан» («Бурлака»). Як месія приходить він у рідне село з Кримських степів (з пустелі?) після довгої відсутності, щоб дати односельцям нову віру в їхні громадянські права, в їхню суспільну силу. Приходить із посохом- герлигою — знаряддям пастуха (пастиря), якою пас вівці (і людську отару готовий пасти, бо знає, куди її вести). Опанас вступає в боротьбу з фарисеями — сільською старшиною, яка тримається старих звичаїв оббирати й обманювати народ. Так само, як і Месія, Опанас лишається непізнаним масою, неприйнятим більшою частиною заляканих людей. Лише лічені апостоли нової віри на його боці — небіж Олексій (Олексій — людина Божа?) і його наречена Галя (Міріам?). Опанаса, як і Месію, люди, залякані владою, віддають на страту (голосують за виселення до Сибіру) — чи не славетне це «розіпни його»?
Своєрідних месій, людських поводирів, мотив служіння справі та людям, як Богу, зустрічаємо в багатьох п’єсах Карпенка- Карого. Чи не тому, що він сам почувався таким месією, хоча ніде не прохопився такою самооцінкою. Але ж не міг він не усвідомлювати, бодай у глибині душі, своєї ролі та місії в українській культурі. А Іван Франко вголос сказав, що Карпенко-Карий був «одним із батьків новочасного українського театру …, великим драматургом, якому рівного не має наша література».
Не чужий був Карпенко-Карий і світовій літературі та культурі. В умовах, коли царська влада взагалі не визнавала українців за націю, забороняла все українське й обмежувала драматургів рамками любовних колізій на селі, забороняла переклади з іноземних мов, навіть російської, драматургія І. Тобілевича відлунює в сюжетах, мотивах і характерах творам Шекспіра, Мольєра, Бомарше, Гоголя, Островського, сучасним французам. Ось хоча б «Паливода ХVШ століття» — рімейк прологу до «Приборкання норовливої» Шекспіра з п’яним лудильником Пройдом, якого, збудивши, жартома оголосили лордом. Те саме відбувається й із псарем Тобілевича, перетвореного на пана. Ця барокового стилю гра з життям і в життя є універсальною моделлю людської поведінки, а уява про життя, як про сон, і про сон, як життя, проростає від «Паливоди» вглиб, через епоху Відродження аж до середньовіччя, і вгору, до сторіччя ХХ, до нас. Недарма Ярослав Стельмах написав рімейк на рімейк — п’єсу «Любов у стилі бароко», цю сучасну версію «Паливоди» з величезним успіхом сьогодні ставлять у театрах України.
Що стоїть за цими «чужими» мотивами: учнівство, плагіат, наслідування? Вічні ситуації серед людей? Прямими запозиченнями, «мандрівними» сюжетами сповнена історія театру різних народів на стадії становлення професійної сцени та формування національних естетичних принципів. Справа не в тiм, що запозичене, а в тiм, як перероблено, в що вилилось. А у Карпенка-Карого виливалося в національну ментальність, у переконливі типові колізії та характери.
Якщо прискіпливо придивитись до драматургічної спадщини Карпенка-Карого, побачимо, що він дав нашому театру й нові форми (театр у театрі в «Паливоді»), й розмаїття жанрів. Тут і психологічна драма, і водевіль, і мелодрама, і драматична балада, і гротеск, і трагікомедія, лірична комедія і фарс. Драматург використовує принципи ілюзорного, життєподібного театру, що не заважає йому вдаватися і до найсучасніших методів моделювання ситуацій, піднімаючись від конкретики побуту до узагальнень символізму і філософії.
Карпенко-Карий однаково успішно створює характери цілісні, психологічні персони та характери суперечливі, складні. Він цінує людську особистість, одиницю народу. Так у нього персоніфіковані всі масові сцени — однією-двома репліками. До речі, Карпенко-Карий не любить найбідніших бідняків — люмпенів. Не любить за їхню темноту та відсутність гідності, за лінощі й жорстокість, непередбачливість і полохливість, жадібність і нечуйність. І з великим співчуттям малює образи тих бідняків, які зазнали неправедного визиску, плюндрування, але зберегли гідність, стійкість до біди і працьовитість. Таких у його творах безліч.
Але навіть таким, скривдженим і зганьбленим, драматург не прощає крові й насильства. От і гайдамаків у «Саві Чалому» Тобілевич розуміє в їхньому гніві проти гнобителів, але не сприймає марно пролитої ними крові — й не тільки окупантської, а їхньої власної, й крові побратимів, і порізаних коней. Як не прощає і Саві Чалому, народному ватажку масштабу Хмельницького, його трагічної помилки — той повірив запевненням і гарантіям ворога, його честі, як повірив Хмельницький царю Олексію, а Мазепа Петру I. Всі вони впіймали облизня, і було зламане царське слово, загарбана, залита кров’ю Україна, прокляті нащадками благородні лицарі, мудрі голови. Був убитий і лицар Сава Чалий руками відчайдушного побратима Гната Голого. Але і не з Гнатом Голим шукати щастя Україні. Про це передбачливо говорить Сава: «Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! (…) Все пропало! Немає згоди, немає одностайності між нами. Одна біда повинна б всіх єднати до купи, а ми йдемо урозтіч!.. Нічому лихо нас не навчило!.. Біда, що кожний хоче старшим бути і керувати, а через те один — будує, другий — руйнує!». Чи не про нинішні часи сказано це мудрим Іваном Карповичем?
І таких сучасних алюзій, такої актуальності в п’єсах Карпенка- Карого повно, на кожному кроці. Його «Чумаки» — це сучасні «челночники», ідея артільності в «Понад Дніпром» — про нинішнє фермерство, фінансовий крах Калитки в «Ста тисячах» — про обманні «ляльки» сучасних валютчиків, а «Хазяїн» — про теперішніх олігархів з розчепіреними пальцями. І так далі.
Драматургія Карпенка-Карого настільки універсальна й досконала, що її можна ставити в будь-якій театральній системі. Захочете — буде густо-побутова ілюзія реальності, або «картинки з виставки» української етнографії. Може бути театр абсурду, натуралізму, поезії, філософських думок, економічних проектів, лубка, мережаного психологізму… Бо Карпенко-Карий — цілий ТЕАТР. Український. Світовий. На всі часи.
