Однією з яскравих балетних подій на сцені Національної опери України став «Дон Кіхот» за участі двох зірок — Олесі Шайтанової (Кітрі) та Дениса Недака (Базиль). Нагадаємо, цього року в грудні виповнюється 150 років першої постановки балету Людвіга Мінкуса «Дон Кіхот». На київській сцені цей твір ставився неодноразово, починаючи з 1927 року. За сюжетом — палке кохання під гарячим іспанським сонцем, романтичні фантазії, самовіддані рицарські подвиги ...Блискуча різноманітність життєрадісних танців, іскрометний гумор і весілля в фіналі вистави.
Нинішня постановка Віктора Литвинова з незмінним успіхом триває вже понад 30 років! На ній відточували свою майстерність зірки, народжувалися нові покоління виконавців... П’ять років тому вперше в партії іскрометної Кітрі на головну балетну сцену столиці вийшла й юна Олеся Шайтанова, одразу ж заявивши про себе як про одну з найяскравіших виконавиць цієї чарівної веселої героїні.
Випускниця Київського хореографічного училища, Олеся одразу ж стала солісткою столичного балету. За три роки роботи в театрі під дбайливим наглядом педагога Алли Лагоди опанувала практично всім класичним репертуаром. Ще студенткою розпочала справжній конкурсний марафон: взяла участь і перемогла в міжнародних конкурсах по всьому світу, переконливо демонструючи силу і самобутність української хореографічної школи: 2012 — ІІ премія 9-го Міжнародного балетного конкурсу артистів балету TANZOLYMP у Берліні; 2013 — І премія 6-го Міжнародного балетного конкурсу артистів балету імені Рудольфа Нуреєва, Будапешт; ІІ премія, Москва; 2014 — І премія 4-го Міжнародного балетного конкурсу артистів балету в Стамбулі, а також Золота медаль 5-го міжнародного конкурсу в Пекіні.
Уже четвертий сезон Олеся Шайтанова — прима-балерина Литовського національного театру опери та балету й лише періодично виступає на рідній сцені. Цікаво, що постійну роботу у Вільнюському театрі їй запропонували одразу ж після першого виступу як запрошеної солістки, і саме в партії Кітрі.
«У СУЧАСНОМУ ТАНЦІ ПРАЦЮЄ ЗОВСІМ ІНША ГРУПА М’ЯЗІВ»
— Як розпочалася ваша кар’єра за кордоном?
— Мій педагог Алла В’ячеславівна Лагода підтримала мене в цьому рішенні: шукати стильового різноманіття, працювати з різними хореографами, в сучасних постановках. Так, я залишаюся класичною виконавицею, й у театрі класика широко представлена, але є й значний сегмент постановок у стилі модерн.
— Чи не найчастіше причиною від’їзду за кордон артисти балету називають бажання танцювати модерн. Тож чи виправдовує мета засоби і, можливо, жертви?
— Спочатку мені було дуже важко, бо ніколи модерній пластиці не вчилася і цим не займалася, в нас в училищі модерн практично не викладався. У сучасному танці працює зовсім інша група м’язів. І коли не знаєш, як безпечно переналаштуватися для виконання модерних рухів, є ризик отримати травму, що й сталося зі мною... Я на чотири місяці була виключена з виконавського процесу. Та завдяки прекрасним лікарям, фізіотерапії, яка у Вільнюському театрі на дуже високому рівні, повністю відновилася. Та все ж модерн захопив, особливо, коли пощастило працювати з Мауро Бігонцетті, хореографом із Ла Скала, того самого, який працював зі Світланою Захаровою, поставив резонансний балет «Піаф». Із задоволенням працюю з литовськими хореографами. Мартінес Рімейкіс створив надзвичайну хореографічну інтерпретацію роману Франца Кафки «Процес». На прем’єрі цього балету, музику до якого написав композитор Міндаугас Урбайтіс, я виконувала партію Ленні. Це абсолютно новий і захоплюючий досвід! Дуже цікаво працювати в постановках нашого художнього керівника Кшиштофа Пастора, видатного хореографа сучасності, який створив чудові постановки в Голландії, Польщі, Америці. У його неокласичній і надзвичайно емоційно насиченій постановці «Ромео і Джульєтти» я танцюю головну жіночу партію. Це один із моїх найулюбленіших образів, поряд з Жизеллю і Нікією в «Баядерці»! Але й не менш цікаво було працювати в постановці одноактного балету «Чудесний мандарин» на музику Бели Бартока, який колись було ство9рено для дягілевських сезонів, а нині відтворено Пастором для відкриття цього сезону на литовській сцені.
— Рік тому ви виступили перед киянами в балеті «Баядерка» разом із одним із найвідоміших танцівників світу, солістом Вашингтонського балету Брукліном Маком. Як зійшлися ваші шляхи з одним з найзатребуваніших танцівників?
— Ми познайомилися, коли ще я лише розпочинала працювати в Національній опері України, й це був мій перший виїзд на гастролі в Японію. Там на гала-концерті з однієї репетиції нам потрібно було станцювати па-де-де з балету «Полум’я Парижа», з того часу ми, як то кажуть, станцювалися. Наступного року там же ми танцювали па-де-де з «Баядерки» і «Корсара». А от у повній виставі вперше виступили саме минулого року. Треба дякувати волі, наполегливості мого педагога: завдяки їй все це стало можливим.
«АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ, МАМА, БАБУСЯ...»
— Ви, попри відстані, продовжуєте свої стосунки з Аллою В’ячеславівною Лагодою? Чим вона є для вас?
— Вона мій сенсей, ангел-охоронець, мама, бабуся... З нею я, мабуть, спілкуюся частіше, ніж з рідною мамою: дзвоню, щоб отримати найменшу пораду, підтримку, а коли буваю в Києві, займаюся з нею, вона часто приїздить до мене в Литву. Дякувати лояльності керівництва Литовського театру, я маю можливість працювати й на інших сценах, брати участь у виставах і гастрольних поїздках рідного київського балету.
— Цього разу вашим партнером був улюбленець київських балетоманів Денис Недак.
— Не лише киян! Його знають і люблять далеко за межами України, він є запрошеним солістом театрів Америки, Австрії, Фінляндії, Норвегії. Це велика честь і задоволення танцювати з таким партнером. Взагалі українських танцівників усе більше й більше в світі. Вони роблять свій внесок у ідентифікацію нашої країни на рівні високої культури й мистецтва. Вже давно не рідкість, а норма — участь наших артистів у спільних гала найвищого рівня.
— Ваша конкурсна «епопея» завершилася чи є у планах?
— Скажімо так, я взяла павзу. Багато роботи, а ще треба працювати над собою. Знаю всі свої недоліки, здебільшого знаю, як їх виправляти: а це праця і ще раз праця! Треба зосередитися на академізмі, на грамотності, на своєму внутрішньому стані, аби робота йшла не на конвеєр, а відточувалася до кінчиків пальців, а кожен образ наповнювався зсередини, жив своїм недовгим, але повноцінним життям. Аби глядач під час вистави забував про своє будення, а після — не одразу згадував про нього.
