Усього в кiнотеатрi «Жовтень» було показано п’ять фільмів американської незалежної студії «Трома»; назви — одна красномовніша за другу: «Перший секс», «Монстр із шафи», «Канібал. Мюзикл», «Розповіді зі смітника», «Безмежний терор». Проте важливим передусім є не стільки зміст цих вельми специфічних стрічок, скільки те, як вони зроблені. А для розуміння принципів треш-виробництва слід визначитися з базовим поняттям — що ж таке власне треш?
Англійською це слово пишеться «trash» і буквально означає сміття, макулатуру, переносно — найменування категорії убогого білого населення південних штатів США, а також вичавленої цукрової тростини. Цим словом приблизно із сорокових років минулого століття газетярі почали називати будь-який вид дешевого, наддоступного масового мистецтва, насамперед макулатурні романи, фільми класу «Бі» (на відміну від «правильного», багатого кіно класу «А»), музичну попсу. Найбільш перспективною територією для такого роду вправ став, звісно, кінематограф — з його чудовою можливістю візуалізувати будь-які фантазії.
Треш неймовірно дешевий і адекватно бюджету невимогливий у художньому сенсі. Головна його перевага в тому, що такі фільми можна знімати буквально за копійки (керівник студії «Трома» Ллойд Кауфман так і говорить: «Я знімаю десятипенсові фільми»), що неоцінимо для будь-якого початківця-режисера або продюсера. Р. Кормен за 16 років роботи зняв 60 фільмів, що є своєрідним рекордом у цій сфері творчості).
Найпоширеніші в категорії «Бі» жанри жаху, фантастики та чорної комедії — розподіл, проте, вельми умовний. Безумовний класик трешу — американець Роджер Корман, який у своєму житті не зняв жодного хорошого фільму, але здобув при тому всесвітню популярність. Його дебют — «Чудовисько зі дна океану» (1954 р.) мав сміхотворний бюджет — 18 000 доларів. Надалі він знімав і за менші гроші: як режисер — 60 (за 16 років — рекорд свого роду!), як продюсер — понад 500 фільмів. Як правило, це були фільми жахів (зокрема за віршами і оповіданнями Едгара По), скроєні нашвидкуруч, і настільки недоладні, що виглядали, швидше, як абсурдні чорні комедії. Яскравий приклад — «Крамничка жахів» про рослину-людоїда, де вперше на екрані з’являється Джек Ніколсон, — дивитися без сміху неможливо.
Культовий статус здобув інший американець — Расс Мейер. Він, щоправда, не вмів відшукувати таланти, але завжди вгадував, що треба глядачеві. Тому й прославився своїм дебютом — комедія «Аморальний Містер Тіс» (1959 р.) про людину, здатну бачити крізь жіночий одяг, приголомшила пуританську Америку й, по суті, покінчила з антисексуальною цензурою на екрані. Мейер миттєво став поп-ідолом, а малобюджетні фільми перетворилися на перспективну галузь кіно. Інший його сміттєвий шедевр, чорно-білий «Faster, Pussycat! Kill! Kill!» (1965 р.) уже відповідав пізнім шістдесятим і був переповнений найбільш запитаною тоді сумішшю рок- н-ролу, абсурдного насильства та грудастих лесбіянок. Це лише найбільш помітні роботи, а загалом Мейер був не набагато менш плодовитим, ніж Кормен, сам був оператором, монтажером і режисером і у своїх виробах був, поза сумнівами, винахідливим. Останні 20 років, утім, він (ставши вже мільйонером) нічого не знімає.
Ще один сміттєвий оригінал — Рей Деннісон Стеклер, який останні 40 років знімає дешеві хорор-комедії. У них він сам грає витрішкуватих маніяків, божевільних і масових убивць. Назви відповідні: «Невимовно Дивні Створіння, Які Перестали Жити й Стали Помилково Зомбі», «Голлівудський Душитель зустрічає Різника Провулків».
А найпотужнішим виробником трешу і є вищезазначена кіностудія «Трома», заснована 1974 р. випускниками Йельського університету Ллойдом Кауфманом і Майклом Херцом. Каталог студії нараховує вже понад 700 фільмів. Ні перераховувати їх («Токсичний месник», «Тромео і Джульєтта», «Байкерші в місті зомбі» і т. ін.), ні розповідати, про що вони, не має ніякого сенсу. Варто лише зауважити, що продукція Кауфмана й Херца здебільшого настільки ж позбавлена смаку, наскільки й позначена у найкращих своїх зразках, м’яко кажучи, буйною фантазією, внаслідок чого починає здаватися радикальним авангардом — і тому отримує призи, наприклад, на фестивалях фантастичного кіно. Так і з привезеними до Києва фільмами — з одного боку, вони у багатьох своїх моментах обурливі, провокаційні, скандальні, але водночас і позначені безумовним талантом. Наприклад, «Монстр із шафи» (режисер — Боб Далін), що відкривав фестиваль, — вельми влучна й смішна чорна комедія про таке собі чудовисько, яке набирається сили в стінних шафах, аби тероризувати жителів Сан-Франциско, а потім гине через любов до газетного репортера, підозріло схожого на супермена з відомого коміксу. «Безмежний терор» — втілення Кауфманом власної книжки-керівництва з питання, як треба знімати дешеве кіно. Справжня анатомія дешевого кіновиробництва у формі кровопролитного й смішного жахливчика. «Розповіді зі смітника» — ще більш «ідеологічний» фільм Кауфмана, свого роду маніфест трешу, знятий у пику гучному в усьому світі угрупованню «Догма-95» Ларса фон Трієра. Показаний у Каннах- 2002 і підкріплений знущальною програмою-інструкцією про те, як слід знімати «справжнє» кіно, цей фільм став не меншою сенсацією, ніж проекти амбіційного датчанина. «Канібал. Мюзикл» — цілком професійна й дотепна робота, справжній мюзикл про часи Дикого Заходу, ну й про канібалів, звісно. Режисер — Трей Паркер — через чотири роки, 1997-го, всесвітньо прославився з провокаційним мультсеріалом «Південний парк». Нарешті, «Перший секс» — еротична комедія заблукалих у горах скаутів, що стала, за загальним визнанням, прообразом усіх модних підліткових комедій на ту саму тему на зразок «Амриканського пирога»: смішно, безглуздо й еротично. Крім того, «Перший секс» став ще й дебютом нової зірки — Вінсента Д’Онофріо, який пізніше здобув визнання ролями в таких блокбастерах, як «Люди в чорному» та «Суцільнометалева оболонка».
І ось у цій наявності знаменитих імен — одна з головних загадок і привабливих рис трешу. Тому що, крім Д’Онофріо, на «Тромі» починали кар’єру такі примітні персони, як Мадонна, Кевін Костнер і Біллі Боб Торнтон. А Роджер Корман взагалі прославився дивовижною інтуїцією на таланти. У нього зіграли перші ролі або зняли перші фільми Френсіс Форд Коппола, Мартін Скорсезе, Пітер Богданович, Джеймс Камерон, Пітер Фонда, Чарльз Броснан. Нарешті, найсвіжіший приклад — новозеландець Пітер Джексон, виробник треш- жахів на зразок «Жива мертвечина», який несподівано здобув надзірковий статус як екранізатор толкієнівської трилогії «Володар кілець» і володар цілої гірлянди «Оскарів».
Імена та звершення різноманітних чудовиськ зі сміттєвого підпілля можна перелічувати довго. Очевидно, кінематографічний Т. залишається свого роду кадровим резервом для категорії «А». А увагу до нього забезпечують особливе почуття гумору, цілковита незалежність, а також оригінальність і свіжість деяких прийомів. Зрештою, й серед купи гною також можна знайти діамант. Крім того, ще одна цікава закономірність: захоплення інтелектуалів трешем (що викликає у відповідь збільшення такої продукції) посилюється під час криз, у політично неспокійні періоди. Розквіт і Мейера, і Кормена припав на буремні 1960—1970 рр. Нині треш-істерія охоплює інтелектуалів Росії. Причому сміттю і його героям співають осанну як кіно- (літературо-, мистецтво-) знавці, так і політичні радикали. Останніх приваблює повна безпринципність трешу, його загравання з екстремістською символікою, а перші навіть самі намагаються складати щось у такому дусі. Найвідомішу — й невдалу — спробу зробив критик В’яч. Куріцин романною ділогією про безстрашного спецагента Матадора. Елітарне видавництво «Ad Marginem» друкує один за одним радянські шпигунські романи в серії «Атлантида», які рекламуються як червонопрапорний Т. Відомий видавець Ігор Захаров випускає переклад «Ідіота» Достоєвського мовою телесеріалу. Такий собі Бєлобров-Попов безсоромно переписує Пелевіна. Прикладів поки небагато, й вони здебільшого літературні — Росія є Росія. Але є вже й зразок кіносміття — широкоекранне знущання над «Ідіотом» Достоєвського під назвою «Даун Хаус» (цікаво, що режисер, Іван Охлобистін, нині пішов у православні священики. Тож усе ще попереду.
Нині пошесть трешу охоплює й нас. А наша, українська, криза очевидна, і якщо її політична складова, як свідчать останні події, більш- менш піддається врегулюванню, то в культурній площині справи йдуть зовсім неблискуче. Вітчизняне кіно досі схоже на паралізованого немічного хворого. І ось тут адреналінова доза здорового трешового життєлюбства може стати у пригоді.
Адже треш — це не стільки про те, як проводити балаган на екрані, скільки про те, як робити кіно в абсолютно непридатних для цього обставинах. З однією камерою, парою- трійкою стерпних і десятком поганих акторів і майже порожніми кишенями. Власне, саме в таких умовах перебувають зараз українські режисери. Усе, що їм треба зробити, — діяти трохи сміливіше. Пам’ятаючи про те, як починали Мадонна, Коппола, Камерон і Ніколсон…
