Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Тринадцять миттєвостей ХIII «КРОКу»

30 серпня, 2006 - 00:00
ЗУСТРІЧ У КАЗАНІ. ЧАК-ЧАК КУШТУЮТЬ ІРИНА КАПЛИЧНА, ЕДУАРД НАЗАРОВ І КОСТЯНТИН БРОНЗІТ / УЧАСНИКИ «КРОКу» В КАРТИННІЙ ГАЛЕРЕЇ В ПЕРМІ (В ЦЕНТРІ — ЮРІЙ НОРШТЕЙН)

Величний білий пароплав борознить спокійну гладінь ріки, дзвенить урочиста тиша пустинних берегів, що час від часу дарують зустрічі з маківками сільських церков, які граються сонячними променями, або новими містами — це дійство, що перетворює кожного з пасажирів-щасливчиків на мандрівників-першовідкривачів. А якщо населення пароплава пов'язане корпоративним ланцюгом казкової творчості — анімації, — подорож перетворюється на казку казок. Її вже втринадцяте подарував своїм гостям і учасникам Міжнародний фестиваль анімаційного кіно «КРОК». Номінально йому 16, фактично ж «корабель пливе» у 13-й раз, тому що на початку фестиваль, згідно з регламентом, відбувався раз на два роки, оповиваючи своїх учасників аурою піднесеної творчості, красою дніпровських круч, кримського побережжя, гостинністю українських міст і сіл. Із 1998 року країни-засновники фестивалю — Україна та Росія — а саме: міністерства культури, спілки кінематографістів обох країн, Федеральне агентство з культури та кінематографії РФ, Конфедерація СК і Київська міська адміністрація, вирішили, що «КРОК» відбуватиметься щорічно в кожній із країн-засновниць. І вирушив фестивальний корабель борознити простори Волги та Ладоги, Ками та Білого озера, надихаючи і без того емоційних аніматорів аристократичною красою Пітера та пролетарським збереженням Петрозаводська, величчю Кирило- Білозерського монастиря та скупою розкішшю Валаама. Причому фестивалі, які відбуваються в Росії, присвячені дебютантам і їхнім роботам, щороку делегуючи українським регламентним фестивалям цілу обойму нових імен.

Маршрут цього року відрізнявся новизною. Точкою збору та роз'їзду гостей із 37-ми країн світу була Москва, але корабель, незмінний «Георгій Жуков», чекав у Нижньому Новгороді. Саме туди з білокам'яної проти ночі вирушили п'ять автобусів. Мінливість дороги з лихвою скрашувалася радістю зустрічей і спілкуванням. Неспокійне та галасливе сімейство «КРОКу» заселило корабель на світанку, коли перші промені сонця доторкнулися до веж Новгородського кремля, і «КРОК» вирушив у своє тринадцяте плавання. Із Волги в Каму, до уральської Пермі і назад, із зупинками в Чистополі, Пермі, Чайковському, Єлабузі та Казані, щоб попрощатися з «Жуковим» у Нижньому Новгороді.

ЖУРІ, ЯКЕ ВИБИРАЛО

На кожному фестивалі є група людей, яким не можна ставити запитання з приводу конкурсного перегляду. Це — члени журі, яке на «КРОКу» цьогоріч очолив визнаний майстер голчатого екрана, канадець Жак Друєн. Наприкінці 60-х минулого століття голчатий екран, винайдений Олександром Алексєєвим і Клер Паркер, який демонструє зображення, подібне рідким гравюрам, приголомшив уяву початківця-аніматора Друєна. Усе своє творче життя він присвятив поглибленому вивченню саме цього стилю, вельми досягши успіху в ньому — від «Пейзажу свідомості», що зайняв 13-те місце в списку найкращих анімаційних фільмів світу, до «Відбитків», що розкрили відчутну чуттєвість музики Франсуа Куперена.

Інший член журі — чарівна португалка Реджина Пессоа працює в техніці гравіювання на гіпсових пластинах. Враження дитинства перенесені нею в творчість. «Коли я була маленькою, мій дядько розмальовував двері та стіни бабусиного будинку шматочками вугілля, — згадує Реджина місце свого народження — маленьке португальське село. — І, спостерігаючи це, ми переживали почуття свободи. У нас не було паперу й олівців, але в нас завжди були двері і стіни. У нас не було телебачення, і тоді це здавалося великою втратою. Але тепер я думаю, що, можливо, це й врятувало мене, оскільки ми багато читали та слухали історії старих. У моїй підсвідомості це відклалося назавжди».

Мініатюрна француженка Тиціана Лоски — топ-менеджер у галузі навчання в сфері образотворчого мистецтва. Вона запекла прихильниця всіх ініціатив, що сприяють розвитку мистецтва анімації, й активний популяризатор фестивалю та ринку на всіх рівнях.

Представник України, відомий аніматор Євген Сивоконь, роботи якого увінчані багатьма престижними міжнародними нагородами, є також «провідником» у мистецтво анімації багатьох відомих нині майстрів, які були його учнями й тепер успішно працюють у різних кінцях світу.

Фільми «Свічкрафт», «Міцний горішок», «На краю землі» та інші несуть яскраву печать індивідуальності свого автора, члена Російської та Французької кіноакадемій, петербуржця Костянтина Бронзіта.

Отаке жюрі виносило вердикт дебютантам. Але крім напруженої роботи з перегляду й обговорення конкурсної програми, вміння весело і зі смаком відпочивати, вкладаючи відпочинок у нікчемний проміжок часу, кожен із членів журі подавав на «КРОКу» свою ретроспективу та був відкритий до спілкування в частині розкриття секретів майстерності.

РІЗНА ПОДІБНІСТЬ ЧИ СХОЖА РІЗНИЦЯ

Член оргкомітету «КРОКу», відомий кінокритик Лариса Малюкова, в пошуках найпродуктивніших форм спілкування дебютантів, майстрів і критиків, замінила традиційні, досить нудні прес- конференції на «розбір польотів». Узялася їх вести та блискуче з цим впоралася. Річ у тому, що митці вважають за краще робити, а не говорити, і слухати враження про свої роботи, а не вербально відтворювати процес їх народження. Для «розбору польотів» конкурсна програма була розбита на сегменти, кожен із яких якнайретельніше розбирали майстри. Критики та журналісти залучалися до розмови за бажанням.

Керівник студії «Пілот» Олександр Татарський підкреслив різницю умов, у яких виховувалися аніматори його покоління та сьогоднішні. «Зараз настав час одинаків, — наголосив Татарський, — вони роблять свої роботи поза студіями, індивідуально. І тут виникає серйозне питання, що полягає не в тому, чи вміють вони щось зробити, а чи мають що сказати».

Відомий критик «великого» кіно Кирило Разлогов підкреслив загальну для кіно біду — невміння розказати історію.

Стильний Михайло Алдашин з іронією зазначив, що відсутність школи — це теж школа, зупинивши свою увагу на образотворчих можливостях різних анімаційних стилів.

Для гуру світової анімації Юрія Норштейна головне, де для молодих людей починається анімація, де знаходиться в митця та больова точка, яка спонукає його до висловлювання.

Юності притаманно скидати авторитети, але цінність і пошуки «фестивального бульйону» в тому, що, знехтувавши перегони максималістських самозамилувань, кожен із присутніх був готовий стати вдячним учнем.

АХ, КОНКУРС! АХ, НАГОРОДИ!

Завдяки перегляду та дискусіям, можна вичленити чотири критерії сприйняття й оцінки представлених на «КРОКу» дебютів. При цьому залишимо за кадром нескінченну суперечку про рукотворність анімації ХХ століття та бездуховність сучасної комп'ютерної графіки: і олівець, і монітор із клавіатурою — лише технічний інструмент у руках справжнього митця. По-перше, насторожує відсутність історій. При цьому, по- друге, існує яскраво виражений потяг до апокаліпсису. Тоді, по- третє, варто оцінювати атмосферу, яку митець зумів створити у своїй роботі. І, по-четверте, доцільно звернути увагу на дизайн кожного кадру. Це не означає, що не було розумних, красивих, милих і професійних робіт, але суперяскрава зірка, яка б приголомшила глядачів-профі, на жаль, не засяяла. Нелегке завдання було в журі, яке все ж таки винесло свій справедливий, на мій погляд, вердикт.

СУПУТНІ ПРОГРАМИ

Крім особистих здібностей, таланту й школи, існує поняття інтелекту в професії. У кіно це називається «надивленістю». Цього багатства в концентрованому вигляді «КРОК» відсипає своїм учасникам сповна. Ретроспективи членів журі, майстер-класи та фільми- призери, створені молодими українськими аніматорами; 50-річний ювілей неповторної Загребської школи та майбутнє 70-річчя обожнюваного всіма «Союзмультфільму»; фільми-призери МАКФ в Ансі (Франція) та кращі роботи анімаційних шкіл Республіки Корея. Крім цього, такі різні «анімауроки» — від Едуарда Назарова (Росія) до невгомонної Ненсі Фелпс (США). Не беручи до уваги нон- стоп спілкування та нескінченних замальовок скрізь і всюди, аж до ресторанних серветок за їжею. Сильна доза допінгу на майбутнє затворництво біля комп'ютера.

НІЧНІ ТОМЛІННЯ, АБО РЕ-АНІМАЦІЯ

Після вечірнього перегляду, який закінчувався близько півночі, наставав час нічних імпровізацій, до чого населення «КРОКу» ставиться більш, ніж серйозно. Час, наповнений грою, сміхом і жартами, який у КРОКівського народу називається «Ре-анімація». На зміну вечору знайомств приходить конкурс капелюхів і, звісна річ, традиційний карнавал. Тут уже багато років панує імпровізатор від Бога, найінтелігентніший із гумористів — Вадим Жук. Хітом цього сезону був «посил» від Шекспіра-Жука: «Є багато чого на світі, друже Гораціо, про що сказав Зідану Матерацці». Із завзяттям виконали гімн метрам «КРОКу» три бабусі, серед яких «заводієм» виступала Алла Босарт. Автор знаменитої «Останньої дружини Синьої Бороди» Олександр Бубнов став прототипом свого героя, вивівши на ціну тринадцять різномовних дружин з усіх кінців світу. Михайло Тумеля, Михайло Алдашин і Іван Максимов з азартом співали під молодецький перебір струн знаменитої тумелиної балалайки. Артистично та невимушено, чергуючи костюми, змінював стать прес-секретар «КРОКу» від Росії Сергій Копков. Інтернаціональна команда євроамериканців повторила нелегку дорогу на фестиваль крізь митні перепони. КРОКівці відзначаються дивним умінням вигадувати гру та розширювати її рамки невгомонною імпровізацією.

ВІД УРАЛЬСЬКИХ САМОЦВІТІВ ДО ХОХЛОМИ

Кожне з міст, де зупинявся фестиваль, дарував свою привітність і приваблював своєрідністю.

Національне надбання — роздовбані, як після серйозних воєнних дій, дороги, велика кількість «пивних людей» на вулицях і обтяжливо нудних новобудов на тлі зруйнованих архітектурних вишуканостей минулих століть у Пермі, канули в тінь, розкривши таємниці колекції православної дерев'яної скульптури однієї з найстаріших художніх галерей Росії. Шкода, якщо центр, який ринувся сьогодні ревізувати музеї, під виглядом концептуальних змін експозиції розтягне ці унікальні зібрання.

Місто Чайковський, що нараховує трохи більше 50-ти років від роду, органічно вписане в лісовий ландшафт на березі Ками, подарувало щиросердя своїх жителів і зустріч із садибою, де народився Петро Чайковський, яка розташована за три десятки кілометрів від молодого міста.

Батьківщина дівчини-гусара Дурової, живописця Шишкіна й останній притулок неспокійної Цвєтаєвої — Єлабуга, дорога до якої набагато яскравіша за звичні шишкінські пейзажі, здивувала своєю відновлено-лакованою купецькою ситістю. Навіть незрозуміло, чому бідній Марині стало несила жити саме тут, і вона так трагічно самотньо покинула цей світ.

Казань зустріла солодкістю чак-чака, який тут підносять гостям замість хліба-солі, показавши ситу, соціально адаптовану Європу. Тут мирно сусідували Храм Казанської Божої Матері з однойменною знаменитою іконою всередині та любовно реставрований зовні, зі старовинним Кремлем, мечетями, костелами, синагогами та кірхами. А на чисто прибраних, однаково доглянутих вулицях модні, дорогі клуби, казино та ресторани не тиснуть своєю великою кількістю на не менш затишні часті кафе «Дешеві обіди», де мило сидять явно постійні відвідувачі, обмінюючись новинами за їжею та чашкою чаю.

Нижній Новгород уже неодноразово був відправною або фінальною точкою російських «КРОКів» і став майже рідним для фестивальної публіки. Особливо для киян, нагадуючи своїми незліченними зеленими пагорбами на березі широкої ріки рідне місто.

Насиченість туристичної програми фестивалю можна описати, цитуючи враження однієї іноземки після марш-кидка по будинках-музеях Єлабуги. Вона захоплювалася ляльковою красою міста та дивовижними його особистостями: «Одна дівчина, — розповіла вона присутнім на вечірніх палубних посиденьках, — служила в армії, вийшовши на пенсію, приїхала сюди жити. Взялася плести мережива, малювати картини Шишкіна, потім почала писати вірші й повісилася». Дуже смішно та сумно...

ЗА ЛАШТУНКАМИ СВЯТА

Усю цю нестримну розкіш святкової роботи-відпочинку фестивалю от уже багато років із року в рік, з дня на день готує віддана справі анімації фестивальна команда на чолі з її генеральним директором Іриною Капличною, яка невідомо звідки черпає енергію.

— Наш фестиваль — один із найрейтинговіших у світі. І, звісна річ, нас підтримують обидві держави — Україна та Росія. Але, — з гіркотою зазначає вона, — нам, звісно, дали державну підтримку, хоч і в останню мить. Наше міністерство чудово знає, скільки років фестивалю і який його світовий престиж. Однак щороку ми заповнюємо силу-силенну одних і тих же паперів, оббиваючи пороги щоразу численніших інстанцій, незлічену кількість разів відповідаючи на одні і ті ж запитання, доводячи доцільність існування «КРОКу». Адже він давно вже став невід'ємною частиною не лише національної, але й світової культури. Цей рік був особливо складний через тривалу політичну нестабільність усередині країни — спонсорам і меценатам було не до нас. Тому особливо цінні постійні друзі-партнери, які пройшли разом із нами не один фестиваль: інформаційно-аналітичний центр «НОВОКОМ»; торгова марка «Вінні-Пух», що пригощала дітей і дорослих, учасників і глядачів, своїми солодкими ласощами; поліграфічна фірма «Арт-прес», яка виготувала шикарні каталоги й іншу друковану продукцію; компанія CANON, яка незмінно надає техніку для кінопоказів; постійний перевізник «Міжнародні Авіалінії України», що доставив численних гостей на фестиваль; компанія УЛІС-Системс; і вірний меценат грошових призів фестивалю, наш французький друг Франсуа Соломон. Коли думаю про них, вірю — «КРОК» житиме довго, приумножуючи радість спілкування з дивним мистецтвом, зрозумілим дітям і дорослим, — анімацією.

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА, спеціально для «Дня». Фото Ірини СЕРГЕЄВОЇ
Газета: 
Рубрика: