На початку 1960-х у Києві відбулася небуденна подія. У столиці України вперше відкрилася персональна виставка художника родом із Чернігівщини Олександра САЄНКА. Для шістдесятилітнього мистця це виявилося своєрідним проривом у середовищі партійно заангажованих мистецтвознавців, які впродовж тривалого часу чомусь не помічали й уперто ігнорували неординарну творчість обдарованого майстра. Іван Дзюба, котрий ознайомився з експозицією виставлених картин, створених зі звичайної соломи, був вражений від побаченого. В його нотатках згодом з’явиться такий запис: «Коли заходить мова про Олександра Ферапонтовича Саєнка, в моїй пам’яті, як і в пам’яті моїх ровесників, зринає літо 1962-го, коли в Києві відбулася сенсаційна виставка його творів».
Промайнуть роки, і творчість Олександра Саєнка визнають не лише в Україні й у пострадянському просторі. Наприкінці 1990-х з нагоди 100-річчя від дня народження ім’я талановитого митця-декоратора за ухвалою та участю ЮНЕСКО було занесено до списку видатних діячів культури світу.
Олександр Саєнко «Семен Палій на коні», 1966 — 1967 рр.
Сьогодні справу батька продовжує донька, Ніна САЄНКО — мисткиня декоративного мистецтва й онука Леся Майданець-Саєнко — художниця декоративного текстилю. Твори трьох поколінь родини Саєнків неодноразово експонувалися за кордоном, широко представлені в музеї художника в місті Борзні Чернігівської області, а також в ошатних виданнях, одне із яких — «Пам'ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886 — 2020» номіноване на здобуття найвищої державної нагороди в гуманітарній сфері.
— Ніно Олександрівно, нинішнього року виповнюється рівно двадцять п’ять років відтоді, як було відкрито 1996 року Художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Якщо підсумувати проведену роботу з популяризації самобутньої творчості вашого батька, що вдалося досягти на цій мистецтвознавчій ниві упродовж десятиліть?
— Створити музей на території садиби Саєнків було давнішньою мрією мого батька. Ще в 1960-х роках він звертався до органів влади в Чернігові й Києві за підтримкою реалізації цієї ідеї. Однак долею судилося мені лише після відходу у засвіти батька взятися за втілення цього проєкту в життя. Упродовж десяти років довелося переконувати владу у важливості й необхідності створення унікального музею в Борзні, ремонтувати будинок і облаштувати територію садиби, здійснити передачу родиною Саєнків у дарунок майже тисячі експонатів і врешті вибудувати чудову експозицію, яка відтворювала художню меморіальність новоствореного музею. 5 листопада 1996 року відбулось відкриття Художньо-меморіального музею Олександра Саєнка. Це було справжнє свято утвердження нас, українців, на своїй землі, вшанування історичної пам’яті українського народу, культурної та мистецької спадщини. Відтоді за понад двадцять років активного творчого музейного життя організовано безліч мистецьких акцій, зустрічей з участю відомих художників, поетів, мистецтвознавців, творчої молоді. Крім того, значних зусиль докладено не лише у збереження, охорону та поповнення культурної та мистецької спадщини, а й також широкого її представлення в мистецьких проєктах в Україні та інших країнах світу. Склалося так, що активну участь у становленні й розвитку Музею впродовж багатьох років довелося поєднувати з мистецтвознавчим дослідженням творчої спадщини батька. З моєї ініціативи побачили світ десять науково-мистецтвознавчих і публіцистичних книг, у яких всебічно висвітлено багатоманітну творчість Маестро, а також мистецької династії Саєнків. Нині Музей-садиба Олександра Саєнка без перебільшення займає чільне місце серед художньо-меморіальних музеїв України.
Олександр Саєнко «Кий — засновник Києва», 1982 р.
— Шевченківський національний заповідник висунув книгу «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків. 1886 — 2020» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Розкажіть, будь ласка, про це видання, яке входить у трилогію книг, приурочену до 120-річчя від дня народження Олександра Саєнка.
— Масштабну за своїм змістом та обсягом книгу «Пам’ять роду» присвячено прийдешнім поколінням усього нашого народу, адже в ній епістолярна спадщина родини Олександра Саєнка відкриває глибинні традиції його родоводу в панорамному відтворенні життя українського народу. У книзі представлено перебіг подій в історичному та культурно-мистецькому просторі майже за півтора століття.
Ідея видати цю книгу з'явилася наприкінці 2016 року, коли виникла потреба упорядкувати родинні листи. Читаючи їх, мене буквально захопила стихія епістолярного жанру, занурила у дивовижний життєвий вир моїх славних представників саєнківського роду — по-справжньому мужніх людей, котрі стільки всякого зазнали за життя, але зберегли гідність і честь, були активними та свідомими будівничими національної ідеї і духовності. Насправді переді мною постали унікальні сторінки української історії наприкінці ХІХ — на початку ХХІ століть з характерними ознаками різних епох та атмосферою тих часів: боротьба за волю й незалежність, революції, війни, голодомори, репресії, чорнобильська трагедія і, врешті, як результат героїчного переможного шляху — становлення й утвердження незалежної Української держави.
Серед епістолярних матеріалів (понад тисячу) я знайшла рідкісні листи Олександри Білозерської-Куліш (Ганни Барвінок), Петра Ге, Андроника Лазарчука, Василя Кричевського, Сергія Устименка, Михайла Дерегуса, Василя Касіяна, Михайла Стельмаха, які вперше надруковані у книзі, а також документи з архівів України та родини Саєнків.
Олександр Саєнко, Марія і Федір Примаченки, Василь Касіян, 1966 р.
Видання «Пам’ять роду» є одним із найвагоміших серед серії книг: «Золоте перевесло: мистецька династія Саєнків у музеях України» та «Мистецькі традиції династії Саєнків у контексті української образотворчості ХХ — початку ХХІ століть» (2020 — 2021), які присвячені славетному українському художникові Олександру Саєнку — моєму батькові, вшанування пам’яті котрого з нагоди 120-річчя від дня народження відзначалося на державному рівні за рішенням Верховної Ради України 2019 року, — врешті, з нагоди 25-річного ювілею Художньо-меморіального музею-садиби Олександра Саєнка та 30-річчя незалежної Української держави.
— Із творчого життєпису Олександра Саєнка відомо, що вагому роль у його становленні як мистця відіграли двоє яскравих представників монументально-декоративного напрямку в мистецтві — Василь Кричевський та Михайло Бойчук. Як би ви оцінили вплив цих видатних майстрів художньої справи на двадцятирічного художника-початківця, яким на той час був Олександр Саєнко?
— Олександр Саєнко здобув блискучу мистецьку освіту. Навчаючись в Імператорському училищі глухонімих у Петербурзі, вперше опанував основами образотворчої грамоти. Після закінчення училища юнак відвідував художню студію Андроника Лазарчука, вихованця Петербурзької академії мистецтв. Засвоївши основи класичного реалістичного малярства, захоплювався також народним мистецтвом, зі спеціалізацією на українському орнаменті.
Олександр Саєнко, 1977 р.
1917 року Олександр поступив до Київського художнього училища, де наполегливо навчається, студіює рисунок, пише натюрморти. Однак події Громадянської війни змусили юнака повернутись додому.
Восени 1918 року Олександр Саєнко отримав листа від брата Миколи: «Учора від Чернігова до Києва їхав разом з професором Академії мистецтва Бойчуком. Сей Бойчук розповідав про Миргородський художньо-промисловий інститут, ректором якого призначено Василя Григоровича Кричевського. Бойчук про Кричевського відзивається з великою похвалою як про людину, котра так глибоко любить орнамент і разом з тим його розбирає. Від сеї школи, коли на чолі стоятиме Василь Кричевський, він сподівається Великого». Олександр, прочитавши це, не вагаючись їде до Миргорода. Василь Кричевський, переглянувши досвідченим оком педагога олійні роботи, рисунки та орнаментальні мотиви, виконані соломою та олівцем, оцінив самобутність юнака, його зорієнтованість на джерела народного мистецтва й поклопотався перед опікунською радою про дозвіл складати іспити до інституту.
Навчаючись у Василя Кричевського, відвідуючи його лекції з народної творчості, композиції, орнаментики, юнак водночас оволодівав на професійній основі техніками гончарства та килимарства. Як твердив сам Саєнко, професор відкрив для нього науку про українське народне мистецтво. Відтоді Олександр вважає професора Василя Кричевського своїм учителем і наставником, з любов’ю і шаною згадував його упродовж творчого життя.
Олександр Саєнко «Дума про хліб», 1973 р.
Але знову ж через загострення перебігу подій Громадянської війни Василь Кричевський та Олександр Саєнко виїхали із Миргорода.
Восени 1919 року Олександр подався до Межигірського керамічного технікуму, де гурт творчої молоді під проводом професора Бойчука виготовляв чудовий посуд з народними орнаментами. Упродовж кількох місяців Саєнко працював на гончарному крузі в Межигірській керамічній майстерні під керівництвом Василя Седляра. Відтоді залишилися в родинній колекції й у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва керамічна скульптура і декоративні тарелі та пласти.
Влітку 1920 року Василь Кричевський запросив Олександра Саєнка на навчання до Української академії мистецтва, у стінах якої на той час формувалися мистецькі кадри, яким належало відтворити реалії нової доби.
Олександр Саєнко «Іван Сірко», 1967 р.
Створення монументально-декоративних розписів, панно, плакатів, скульптурних і графічних образів, проєктів художніх рішень інтер’єрів стало для мистців творчою лабораторією з формування нового національного мистецького стилю. Серед творчої молоді, чутливої до нових зрушень та викликів, чільне місце належить Олександрові Саєнку — мистцю з природним почуттям національної самосвідомості, здатному на належному рівні поєднати професійне бачення з народною культурою. Під орудою знаних мистців — професорів Української академії мистецтв Михайла Бойчука і Василя Кричевського, котрі були налаштовані на творення синтетичного національного стилю, творчо переосмислив досягнення національного та світового мистецтва, явив власний неповторний саєнківський стиль у монументально-декоративному мистецтві.
— Одними із шанувальників мистецької творчості Олександра Саєнка були прозаїк Михайло Стельмах і драматург Олександр Корнійчук. Які у вас залишилися спогади про цих особистостей? Які саме твори Олександра Саєнка їм припали до душі?
— Зустрічі та спілкування з Михайлом Панасовичем Стельмахом пам’ятні й незабутні. На все життя у мене збереглося найтепліше враження від його доброти, чуйності, делікатності, людяності. І голос у нього був лагідний, ніжний, м’який, а його слова, мов пісня, глибоко западали в душу. Михайло Панасович більше уважно слухав людей, але коли говорив, усі замовкали і слухали лише його проникливе слово. Перша зустріч письменника і художника відбулася на персональній виставці творів Олександра Саєнка 1962 року. На урочистому відкритті Михайло Панасович виголосив вітальне слово, в якому із захопленням говорив про Саєнкове мистецтво.
Олександр Саєнко «Козак Мамай», 1956 р.
З Олександром Євдокимовичем Корнійчуком Олександр Саєнко також вперше зустрівся на своїй персональній виставці в Національному музеї Т. Г. Шевченка 1967 року. Зворушений історією життя і творами мистця, драматург довго шанобливо тис руку Олександрові Саєнку, а на завершення зустрічі подарував свою книжку «Над Дніпром» з дарчим написом: «Щасливий гаряче поздоровити Вас, Олександре Ферапонтовичу, з блискучими творами Вашого могутнього таланту. Олександр Корнійчук». Пізніше, довідавшись, що Олександр Євдокимович має колекцію мистецьких творів, Олександр Саєнко подарував свій твір «Козак Мамай — народний герой співає українську думу», виконаний 1928 року в техніці мозаїки соломою. Згодом цю роботу було передано до Центрального музею-архіву літератури та мистецтва України. Нині монументальне панно «Козак Мамай» Олександра Саєнка вважається шедевром світового мистецтва.
— На думку вітчизняних мистецтвознавців, особливе місце у творчій спадщині Олександра Саєнка посідає Шевченківська тематика. Можете пригадати, які в Олександра Ферапонтовича були уподобані Шевченкові вірші і яким чином ці поетичні образи, створені генієм, втілилися в його мистецькому доробку?
— Творчість Олександра Саєнка розвивалася під впливом поетичної, прозової, епістолярної та мистецької спадщини Тараса Шевченка. Образ Шевченка завжди залишався наскрізною темою в доробку мистця — серія портретів поета зароджувалася у 20-х роках ХХ століття ще в стінах Української академії мистецтва і пройшла через усе його творче життя.
Олександр Саєнко «Реве та стогне Дніпр широкий», 1965 р.
Серед улюблених поезій Тараса Шевченка, якими надихався Олександр Саєнко у своїй творчості, — «Реве та стогне Дніпр широкий» («Причинна», 1837); «На розпутті кобзар сидить / Та на кобзі грає» («Тарасова ніч», 1838); «Думи мої, думи мої», 1939, (портретні образи Кобзаря); «Як умру, то поховайте…» (Заповіт, 1845); «Мені тринадцятий минало, / Я пас ягнята за селом» (1847); «Орися ж ти моя ниво, долом та горою!» (Не нарікаю я на Бога, 1860), (тема українського села); «Слава не поляже». «Співай же їм, мій голубе, / Про Січ, про могили» («До Основ’яненка», 1839); «Аж до Межигорського Спаса / Потанцював сивий» («Чернець», 1847) (тема визвольного козацького руху); «Пішла селом, плаче Катерина» («Катерина», 1838).
Звернення Олександра Саєнка до Шевченкової теми визначене й особистим знайомством з Олександрою Білозерською-Куліш (Ганною Барвінок). Її спогади про весілля з Пантелеймоном Кулішем, де Шевченко був за старшого боярина, та його зустрічі з Віктором Білозерським і Віктором Забілою відтворені в Саєнківській живописній серії «Перебування Тараса Шевченка на Борзнянщині» (1938 — 1947).
У масштабному виданні «Пам’ять роду. Епістолярії родини Саєнків.1886 — 2020» вперше надруковані листи Олександри Білозерської-Куліш до Ферапонта Саєнка (17 листів).
Василь Кричевський з донькою та Олександром Саєнком, 1926 р.
— Крім Шевченкіани, Олександр Саєнко неодноразово звертався до відображення козацької доби. Мабуть, потрібно було мати громадянську сміливість зображати на картинах запорожців, адже в країні, де панувала марксистсько-ленінська ідеологія, дуже легко могли звинуватити в українському націоналізмі.
— Вагомою в мистецькій спадщині мистця є серія творів, присвячена визвольному козацькому рухові, боротьбі українського народу за волю й незалежність, видатним ватажкам його героїчних звитяг: «Вшанування запорожців» (фреска, 1920), «Запорозька Січ» (1921), «Запорожець» (1928), «Семен Палій», «Семен Палій на коні» (1966 — 1967), «Іван Сірко (1967), «Гомін, гомін по діброві» (співавтор Н. Саєнко, 1984). В образах полководців Івана Сірка та Семена Палія мистець, наслідуючи принципи старовинної української парсуни, показує сильні характери очільників волелюбного українського козацтва, оспіваного в думах та історичних піснях.
Бували часи, коли Олександра Саєнка звинувачували не лише за історичну тематику його творів, а й за золото соломи та синьо-блакитний колір тла його творів. Але мистець залишався патріотом, українцем у творчості й житті, вірним принципам українського культурного відродження, настановам поважних педагогів Української академії мистецтва.
— Як тут не згадати перший в українській літературі історичний роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, до якого сім’я Саєнків мала безпосередній стосунок. Адже в садибі, де зараз розташований художньо-меморіальний музей у Борзні, доживала свій вік його дружина — Ганна Барвінок…
— Родина Саєнків не лише знала і шанувала видатного діяча в історії української культури Пантелеймона Куліша, а й зачитувалася його творами, адже в бібліотеці Саєнків було зібрано майже всі видання творів письменника.
Мій батько виховував мене у глибокій шані до Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок, ділився спогадами про зустрічі з письменницею та його добродійкою, доброю приятелькою родини, котра охоче зупинялася і перебувала в будинку Саєнків. Коли мені виповнилося десять літ, гарного серпневого дня, на святого Пантелеймона, вперше повів до могил Куліша й Білозерських.
Нині долею судилося мені долучитися до утвердження осяйних імен у національній культурі: Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Олександра Саєнка, а в день вшанування пам’яті видатного українця Пантелеймона Куліша з нагоди 200-річчя від дня народження — подарувати твори Олександра Саєнка Музею-заповіднику «Ганнина пустинь» в Мотронівці й покласти на святі могили квіти — українські соняхи.
Працюючи над створенням циклу «Козаччина», Олександр Саєнко активно користувався літературною спадщиною письменника, перечитував твори, серед яких настільною книжкою був роман «Чорна рада», надихаючись історичними подіями та героїчними подвигами, відтвореними в них, які ще з дитинства залишили глибокий слід у його душі.
— Твори Олександра Саєнка, ваші й онуки Лесі Майданець-Саєнко регулярно виставлялися в усіх краях світу і мали позитивний резонанс. Чи можна в цьому вбачати інтеграцію національного мистецтва у світове, про що мріяли в 1920-х талановиті художники українського Ренесансу?
— Ще в 1920-х роках педагоги, професори Української академії мистецтва вважали важливою передумовою своєї успішної праці у зв’язках із закордонними художніми організаціями встановлення безпосередніх контактів з фахівцями, вивчення їхнього досвіду, оволодіння новими техніками й зіставлення власних здобутків з досягненнями світової культури. Зокрема, в 1926 — 1927 роках професори Михайло Бойчук, Андрій Таран та керівник Межигірського художньо-керамічного технікуму Василь Седляр відвідали Німеччину, Францію, Італію, де знайомилися з тенденціями розвитку сучасного зарубіжного мистецтва, спілкувалися з колегами по творчості, а також представляли українське мистецтво.
Збагачені враженнями художники, повертаючись додому, були переконані, що українське мистецтво не поступається західному ба навіть випереджає його в царині монументального живопису.
Мистецька традиція Саєнків — це своєрідний меседж у майбутнє незнищенності українського роду, коли поклик творчого вираження духу, почувань нашого народу відлунюється в новому новаторському самовираженні митця, яке спрямоване на пробудження в почуттях, у сприйнятті нових поколінь традицій культури як гаранта й основи духовної державності України.
Ідею представлення спадковості традицій мистецького роду Саєнків у контексті розвитку українського монументально-декоративного мистецтва в сьогоденні було успішно реалізовано на численних акціях і художніх виставках в Україні й у п’ятнадцяти країнах світу на чотирьох континентах: Австралія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Канада, Німеччина, Польща, Росія, США, Фінляндія, Франція…
