На сцені Київського академічного Молодого театру «сталася» «Звичайна історія».
Саме таку назву має прем’єрна вистава, яку поставив Тарас Криворученко за п’єсою сучасної української авторки Марії Ладо (вона зараз мешкає у Москві). До речі, цей драматичний твір дуже популярний не тільки в Україні, а і в країнах дальнього та ближнього зарубіжжя (нині кількість сценічних версій за п’єсою Ладо — близько 80 ти), так що можна було борганізувати своєрідний фестиваль однієї п’єси. Що ж приваблює сучасних режисерів у цій дійсно простій, буденній та сентиментальній історії? Справа в тім, що дія твору відбувається... у хліві, а усі дійові особи поділяються на два світи — людей та тварин. Тож, наявність у тексті п’єси таких героїв, як Свиня, Собака, Півень, Корова та Кінь відкривають для акторів додаткові можливості: їм потрібно з особливою зворушливістю та чуттєвістю створити «характери» тварин, не перетворившись на ординарних героїв із дитячої вистави.
У виставі в Молодому театрі акторам, здається, вдалося передати головні смислові акценти драматичного твору Марії Ладо, які зводяться у єдину філософію: світ тварин є набагато чистішим, чеснішим та прозорішим, аніж світ людей, адже для них є незрозумілими такі поняття, як імпічмент, аборт та інші, вони не вміють лицемірити та грати у житті різні ролі, залежно від ситуації. А ще — тварини здатні любити, до речі, навіть тих, хто їх знищує, вміють вибачати навіть людей, які за суєтним, іноді нелогічним життям забувають про головне, втрачають істинні духовні та моральні цінності. Не даремно, за «теорією» автора п’єси, у раю, серед янголів, так мало людей — лише тварини і діти — «маленькі люди».
Вистава Тараса Криворученка, поряд із точністю режисерського вирішення, а також реалістичністю сценографії — хлів в українському селі, зі звичними для нього атрибутами — є насамперед акторською. Особливо несподіваним виглядає світ тварин, кожна з яких має суто людський характер. Так, мудрий, старий Кінь (Валерій Шептекіта) мало говорить, тільки подекуди із гіркотою й розумінням за допомогою звуків реагує на безглузді дії людей. Безпосередня, кумедна та зворушлива Свиня (Тетяна Стебловська), незважаючи на звичку постійно їсти, має високі мрії — вона хоче літати, й, до речі, ця мрія здійснюється, адже після загибелі від руки власного господаря, вона стає Янголом. Її рожеве, навіть дещо казкове вбрання, наївні репліки й потім — несподівана загибель змушують глядача співчувати і шкодувати за «героїнею». Інший герой — Півень (Олександр Галафутник) — хвалькуватий, строкатий, проте боягузливий (псевдорозум хліву), оскільки його вміння повторювати радіо сприймається рештою тварин, як своєрідна просвітницька місія. Мила, добра Корова (Світлана Бочарова) постійно жує і чекає на появу теляти, дивується світові людей, їх сумнівам щодо потреби народжувати дитину і таким важливим для них хатнім клопотам. Енергійний та вірний Пес (Ігор Портянко)— герой, який за епічною традицією не може залишатися осторонь людських справ. Із вуст героїв-тварин подекуди звучать найвлучніші репліки, вони є носіями важливої філософії життя. Наприклад, Свиня, яка не відзначається тонким розумом, але їй вдається стати Янголом, дає зрозуміти, що немає нічого кращого, аніж Життя на землі, навіть, якщо воно зовсім нерайське. Окрім того, саме тварини вирішують врятувати дитину молодої дівчини Даші (Ліліана Ребрик), й «допомогти» їй народитися.
Композиційно вистава Тараса Криворученка побудована таким чином, що глядач поступово переключає свою увагу зі світу тварин до світу людей. І от вже головним сюжетним вузлом є з’ясування стосунків між двома родинами — «правильними батьками» Даші, яка завагітніла від небажаного для батька «претендента», а також родини, де немає грошей, господарства, а батько зловживає горілкою, проте у ній панує внутрішня шляхетність. Та люди знаходять можливість для порозуміння, акценти зміщуються, і добро стає єдиною силою — центром двох світів.
Протягом другої дії, аж до фіналу, засобами творення комічного є акторські та режисерські винаходи, що відповідають сценічному менталітету української комедії (наприклад, ховання горілки у хліві, гра на гармошці, що сприймається доволі сентиментально). І, мабуть, ні в кого з глядачів не виникає сумніву в тому, що все закінчить щасливо, адже чи може бути інакше — у такій добрій, побутовій, простій «Звичайній історії»?
