На сцені Театру іменi І. Франка поставлена вистава «Кавказьке крейдяне коло» за п’єсою видатного німецького драматурга, публіциста, автора нової театральної системи — епічного театру — Бертольта Брехта. Постановку здійснив литовський режисер Лінас Маріюс Зайкаускас.
Мабуть, до появи на київській сцені цього досить специфічного твору театральні критики та прихильники театрального мистецтва з приводу очікуваної прем’єри замислювалися над двома питаннями. По-перше, чи намагатиметься Лінас Зайкаускас відтворити епічний театр Бертольта Брехта, з його відомим «ефектом відчуження», апеляцією до раціо глядача, лозунгами-зонгами тощо. По-друге (питання на майбутнє), чи користуватиметься такий сценічний твір глядацьким попитом, адже драматургія Брехта вимагає певної інтелектуальної підготовки — відомо, що на сцені цього ж театру така спроба вже була (слід згадати виставу «Кар’єра Артуро Уї» режисера Валентина Козьменка-Делінде з Богданом Ступкою в головній ролі).
Таким чином, досить несподіваною «родзинкою» вистави литовського режисера стало те, що Зайкаускас у своїй інтерпретації «Кавказького крейдяного кола» зміг досить влучно та природно поєднати згадані брехтівські прийоми. Така драматургія до певної міри диктує свої правила гри — з елементами психологічного театру, які він вже втілював у попередніх роботах: «Наше містечко» та «Вишневий сад» у Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра.
Iз першої ж сцени вистави у обізнаного з системою епічного театру глядача виникає неабияка «спокуса» фіксувати брехтівські прийоми, відшукуючи їх й у акторській роботі оповідача (Анатолій Гнатюк), котрому вмить вдається переключити увагу глядача засобом спілкування з героями, яке дозволяє зрозуміти, що на сцені — не реальна життєва історія, а вистава; і у музичних дивертисментах у виконанні живого оркестру, який пропонує послухати національні грузинські мелодії (музичне оформлення — Юрій Прялкін); і в сценографічному вирішенні, яке підчас є досить алегоричним і далеким від життєвої правди. Привертає увагу вода-простирадло і величезна рамка від картини, у якій насправді «картинно» розігрується сцена освічення у коханні між Груше (Анастасія Добриніна) та Симона Хахавi (Дмитро Рибалевський). Тому то глядач із впевненістюробить висновок: театр Брехта є. Проте згодом — зворушлива і правдива історія на сцені змушує відволіктися від театрознавчих висновків та категоричних штампів.
У центрі цієї історії — життя Груше Вахнадзе, яка жертвує усім заради єдиної істоти — новонародженої дитини, котру залишила дружина губернатора (Ірина Дворянин), тікаючи від військових і прихопивши з собою лише гардероб. Вже у першій дії вирішується серйозний психологічний конфлікт: Груше може залишити дитину, і тоді їй легше буде рятуватися та продовжувати жити звичним чином або ж рятувати маля, потерпаючи від голоду та холоду, боротися за їжу та дах над головою. Груше не витримує «спокуси добром» і рятує немовля, яке згодом стає для неї найріднішою людиною. З цього моменту і розпочинається справжній психологічний театр, котрий спонукає глядача співпереживати, співчувати, а іноді й радіти за героїню. Деякі сцени викликають таке напруження у залі, що, здається, кожен сприймає цю історію, як свою власну. І не дивно, адже що може бути зрозумілішим за проблеми материнства, які розуміються як безперервний шлях боротьби, а також «фізіологічне» відчуття відповідальності?..
Наскрізна дія — боротьба Груше. Та на основну лінію нашаровуються безліч тонких психологічних деталей, ефектних і несподіваних сценічних пасажів, у створенні яких, як відомо, Лінас Зайкаускас є справжнім майстром. Актори вміло «жонглюють» репліками та діями. Наприклад, селянин- скотар (Олексій Петухов), погоджуючись дешевше продати молоко для дитини, відпиває зі склянки «зайве»; Груше дає власні груди дитині, аби та смоктала і уявляла, що їсть, а випадково розлите молоко героїня вимочує волоссям та намагається видавити ще хоч краплю для немовля. Усі ці деталі не просто сприймаються на емоційному, чуттєвому рівні, вони «чіпляють» навіть тих, хто налаштувався «правильно» сприймати Брехта.
І передостання сцена, де вирішується основний зовнішній конфлікт — кому віддати дитину (біологічній матері чи жінці, яка присвятила їй життя, проте не може причинити болю, вирвавши із крейдяного кола), вже «звучить» не як кульмінація, а як очікуваний смисловий висновок.
А щодо глядацького попиту, тут, напевне, слід довіритися часу. «Кавказьке крейдяне коло» — вистава тривала, проте дія досить стрімко набирає обертів, немов залишаючи час осторонь... Драматургія Брехта, як відомо, непроста, однак сценічна версія Лінаса Зайкаускаса — зрозуміла і близька кожному. А головне — незалежно від «прив’язок» до різних театральних естетик, пошуків смислових істин, «Кавказьке крейдяне коло» — це справжній театр, який просто зобов’язаний жити.
