Ще на перших кроках створення Національного музею народної архітектури та побуту України у 1970-х видатний дослідник народної будівельної спадщини Степан Таранушенко заявив, що без експонування певних видатних традиційних храмів не можна уявити масштабів осягнень будівельної культури народу. Йдеться про вершину традиційного будівництва народу, в якій і комора, і курінь, і хата, і храм є сакральною спадщиною, чи не від того кожну традиційну будівлю на Волині називають хоромами. Ці уявлення донесені до нас безперервністю традицій з анімістичних глибин десятків тисячоліть, із «золотої» священної цивілізації, а не з еклектично-бездуховної рабовласницької «залізної доби». В етнокультурі метою буття є осягнення вищого гармонізуючого духовного рівня Світу — святості, моделювання її виявами культури як святителями, одухотворювачами. На вершині будівельної культури народу став храм як нащадок хати з посиленою духовною функцією святительства, успадкованою з хатнього покутя, звільнений від побутових функцій. Тут мова навіть і не про все пишне древо традиційного храмобудівництва України, а лише про локальну вершину цього древа — про досвід і творчі набутки традиційних храмобудівників Лівобережної України. Широко осягнувши в будівельних традиціях — хатах, коморах, вітряках-кругляках, оборонних вежах — зруб із сакральних вінців (накладаючи один на одного священні вінці) як гнучкий засіб розвитку сакральних засад будівлі, за кілька століть створено тисячі традиційних храмів. Колективно експериментуючи в межах цієї регіональної традиції, що буяла все XVIII ст., осягнуто дивовижні засоби організації у храмі світлових потоків як вияву святості, що лине на нас із космосу. Об’єднання прорізами міжбанних стін просторів окремих наповнених світлом бань перетворило простий сільський храм на модель всеосяжного багатогранного Світу, всі складові якого наповнені світлом-святістю.
ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО АВТОРОМ
Заповітом С. Таранушенка незабутої державної програми розвитку музею введено експонування таких видатних храмів, вже втрачених чи занедбаних, які представляють цю традицію. Це славнозвісні храми в Пакулі, Березні, Новомосковську, Медведівці та Городищі. Саме заради збереження цих традицій невтомно, ризикуючи життям, навіть у часи, коли у 1930-х навколо масово запалали традиційні храми, і працював Степан Таранушенко. Часом голодний, і навіть коли вже нависали над ним «вишка» або, як мінімум, концтабір (а згодом — це Урульга на БАМі), він поспішав, обміряв і фотографував заради збереження цих традицій священної цивілізації у нашому «залізному» віці для його порятунку як цивілізаційні ліки майбуття. Як патріарх етнокультурної України він заповідав музею «воскресити» ці храми як скарбниці етнокультури. Серед них і Миколаївська церква 1763 р. у с. Городище Менського району Чернігівської області, яку він обміряв, дослідив, фіксуючи лише елементи XVIII ст., уникаючи синодальних добудов, які спотворили пам’ятку. Ці добудови були завершені 1888 р., саме до 900-річчя християнства як звіт синоду з виконання імперської вимоги — заборони зведення традиційних храмів і доведення існуючих традиційних храмів примітивними шаблонами «благолєпія» до повної десакралізації, до цілковитого невпізнання. До Миколаївської церкви як звітно-показової ця доза «невпізнання» посилена і, певно, щедро фінансована. Храм прожив складне буття з розквітом і похованням у бездуховних кайданах синодальних оббудов, з прагненнями «воскресіння» і повернення до людей святині обличчям. Після численних десятирічних марних клопотань музею нині зусиллями громадськості прийнято рішення про переміщення храму до музею, ще й коштом добродійників. З’явилися надії на його «воскресіння».
За програмою розвитку музею передбачалося відтворити пам’ятку в первісному вигляді, розробивши відповідний проект, узгоджений з експозиціями музею. Натомість відкриваються вражаючі деформації цього процесу. З’ясовується, що всі рішення формуються поза науковим колективом музею, «організатори» мають наміри експонувати в музеї храм не в оригінальному вигляді пам’ятки XVIII ст. національного значення, як він числиться в реєстрі нерухомих пам’яток і в програмі розвитку музею, а з перебудовами і грандіозними добудовами за синодальними проектами ХІХ ст. Це не лише в рази перевищує обсяги самого храму, вимагає більше коштів і часу, а й руйнує його якості як видатної пам’ятки традиційного храмобудівництва XVIII ст. Не погоджуючи завдання з науково-творчим колективом, розроблено проект реставрації церкви, як пам’ятки ХІХ ст. На питання про долю давніх елементів XVIII ст. (замурованих вікон, вирізаних стін, вікон і дверей, знищених традиційних ліхтарів, ковнірів і маківок) автор проекту відповів, що ці питання не розглядають, не досліджують, експонувати мають все те, що є. Такі наміри суперечать засадам музею як скарбниці етнокультури, як закладу збереження кращих пам’яток традиційного храмобудівництва. А розміщення храму на полі між вітряками, ще й із заявою директора, що він буде оббудований маєтками священиків, цинічно руйнує засадничий фундамент етноландшафту музею як ландшафту народу-хлібороба. За реалізації таких руйнівних втручань у пам’ятку і етноландшафт музею, за активного «сприяння» «пам’ятко-охоронців», які на диво догідливо десь щось підчищають у «таємних» підзаконних документах з метою перекваліфікації синодальних руйнувань, які треба зняти, на цінну пам’ятку, — храм залишиться, як і був, оббудованим, ніби заживо закутий у мертвій синодальній домовині. Документальні свідчення пам’ятко-охоронної перекваліфікації не були представлені на НМР музею, а для пам’ятки національного значення потрібне схвалення експертизи і НМР Мінкульту. Це заміняється туманними фразами: «Кажуть, що там десь щось дописано» і «За законом треба відновлювати все». За яким законом, і що в ньому ким і де зачищено й дописано? У реєстрі нерухомих пам’яток національного значення храм є пам’яткою XVIII ст., і синодальні втручання не підлягають відновленню. То може, і реєстр вже тихцем «зачищено»?
Вражає «організована» хвиля зневаги до видатного храму як до святині. Мимоволі постають у пам’яті слова нашого пророка: «На рай твій, господи, плюють...» А у цих скарбах етнокультури — космічні засади священної цивілізації, без яких неможливе досконале майбутнє.
Щодо музеєфікації згаданого храму просимо громадської підтримки на захист музею і пам’ятки.
ПРО АВТОРА:
Сергій ВЕРГОВСЬКИЙ, дослідник етнокультури, ініціатор створення Національного музею народної архітектури та побуту України, учасник проектування і створення цього музею, автор архітектурної експозиції «Полісся»