По-літньому яскрава експозиція рясно виплеснулася на стіни галереї «Арт-Мікс», де відкрився вернісаж. Абсолютно різні за технікою виконання, сюжетністю і матеріалами, роботи двох майстрів живопису об’єднує емоційне злиття з народною творчістю. Кожен по-своєму — один лаконічно і монохромно, а друга деталізовано і багатовідтінково — використовують й інтерпретують народні традиції декоративного мистецтва, відтворюючи світ таким, яким його бачить око художника.
Людмила Туркевич, за плечима якої — навчання в Київському художньо-промисловому технікумі, в студії образотворчого мистецтва у Василя Забашти, досвід роботи і на фабриці сувенірної продукції, й ілюстратором книжок, — була також художником-постановником телепередач, а за останні роки викликала подив абсолютно новою, авторською технікою робіт. Мазок її делікатного пензля настільки дрібний, коли роздивлятися зблизька, аж вражає така копітка праця над кожною деталлю картини, але саме вона і створює той чарівний дивоцвіт, коли, відступаючи, з кожним кроком прояснюється й вимальовується сюжет. Тут поєдналися фольклор, містика, релігійні мотиви та мрії. А живий мазок — він вібрує, пульсує, інтерпретуючи колись побачене чи цілком вигадане у захоплюючі картини...
Нинішня експозиція — мікс із різних тематичних періодів, практично кожен з яких завершувався персональною виставкою в найпрестижніших галереях Києва, і водночас заявка на нову серію, яка вже вимальовується у творчій уяві художниці.
Богдана Задорожного — сина відомого художника Івана-Валентина Задорожного мистецтвознавці називають «яскравим представником декоративного абстракціонізму», зазначаючи, що наявність у роботах художника декоративістики, українських етнічних мотивів споріднюють його з художниками Олександром Богомазовим, Михайлом Бойчуком і Марією Приймаченко. Додамо, Задорожний-старший був одним із найвидатніших послідовників «бойчуківщини», тобто схематично висловлюючись, мистецького руху, який відмовився від прикрашеного копіювання дійсності, притаманного соцреалізмові, який обрав двомірність, умовність, художню схематичність без гострих деформацій форм і пропорцій, які, у свою чергу, характеризують іконописну, вітражну техніку. Саме батько став і першим учителем, і дороговказом. Та все ж Богдан, відштовхнувшись від базового напряму, знайшов власний шлях. Він розповсюдив обрану й апробовану до нього техніку на найрізноманітніший спектр сюжетності, а іноді навіть і на перший погляд безсюжетності, коли йдеться про чисту абстракцію як вияв власної міфології. Його пейзажі заворожують глядачів простотою і чіткістю, наче побачене примруженим оком або з висоти пташиного польоту, а потім наближене й виокремлене без зайвих нюансів. Натюрморти Богдана Задорожного співзвучні з розписами кераміки, з сюжетними витинанками, а інші мають вигляд зручно «впорядкованого» хаосу, який можна зустріти на столі коли не чекають гостей. Такі художні несподіванки і роблять його роботи привабливими, невимушеними, промовистими.
Найголовніше з технічного погляду для самого художника — це робота з кольором, який сам по собі після вдумливих пошуків стає змістовним. В особливо емоційних роботах виникає навіть драматургія кольору: «Весна» — як вибух фарб після сіро-чорно-білої зими, як відгук власної свідомості на те, що бачать усі, але кожен по-своєму. Задорожний делікатно слідкує за вібрацією кольору, обираючи гаму для обраного сюжету — сонячного чи сутінкового, досліджує можливості передачі настрою відповідно до тепло-холодності, глибини тону.
