Коли видатний європейський скульптор Зигмунд Горголевський замислив проект будови Львівської опери, він передбачав, що театр стане не лише місцем театральних імпрез, а й сам по собі — музеєм мистецтва. Дійсно, так і сталося, — сьогодні сюди приходить чимало туристів і в години, коли вистави ще й не починаються. У захваті вони оглядають розписи, ліпнину на стінах та стелі, завісу Г.Семирадського, яку багато хто вважає кращою, ніж у Кракові й називає поважно — картиною…Тому уявіть собі, яку відвагу мав мати і яку відповідальність взяти на себе сучасний митець, що наважився внести в оздоблення Львівського театру свою частку. Вона повинна була органічно увійти в архітектурно-мистецький організм споруди, не пошкодивши, а прикрасивши його.
…А загалом замислив продовжити «музейну тему» Львівської опери директор театру Тадей Едер. Коли він дізнався, що в майстерні скульптора Ярослава Скакуна стоїть погруддя Соломії Крушельницької, ім’я якої носить театр, Едер виявив бажання його оглянути. І відразу ж зрозумів, що скульптуру потрібно встановити в дзеркальному залі театру, де проходить чимало урочистостей, завжди особливо піднесена атмосфера, і саме такого «елемента» залу бракує. Нині здається, що славетна співачка, відлита у бронзі, завжди стояла у цьому залі, — так органічно вписалося погруддя в архітектоніку приміщення, і такою легкою до впізнання зробив видатну галичанку художник.
Далі — більше, колектив театру вирішив у кінцевому результаті встановити не одну, а кілька скульптурних портретів, присвячених видатним митцям, чиї імена були безпідставно забуті, їх більше цінили у Західній Європі, ніж у нас, і особистостям, які чимало зробили для слави українського мистецтва та львівської опери зокрема. І тому той же Ярослав Скакун зробив спочатку погруддя видатного співака Олександра Мишуги, який у знаменний день, 4 жовтня 1900 року, на урочистому відкритті львівської опери блискуче виконував партію з твору В.Желенського «Янек».
Третій образ, над яким працює Ярослав Скакун — це образ ще одного вихідця з Галичини, видатного співака Модея Менцинського. Невдовзі, 27 січня, і це погруддя встановлять в оперному. В перспективі — робота над скульптурними портретами художника Євгена Лисика і патріарха української диригентської школи Ярослава Ващука.
Про кожного з цих митців, звичайно ж, варто написати величезні нариси, аби нагадати українській громадськості, що зробили ці люди, і щоб ще раз підкреслити, що пам’ять нащадків має бути і є вдячною. Якщо про Крушельницьку пишуть і писали чимало, то Мишуга, можна сказати, не є таким успішним у цьому сенсі. Виходець із сім’ї простого шевця в селі Новий Витків, що на Львівщині, він підкорив сцени Мілана та Турина, Варшави, Кракова, Києва, Санкт-Петербурга, Берліна, Лондона, Відня, Парижа. Критика не шкодувала для його таланту найвищих похвал, публіка шаленіла від захвату, вистави з його участю проходили з аншлагом… До того ж Мишуга створив власну оригінальну школу навчання співу, яка не тільки дозволяла максимально розвинути природні голосові дані, а й утримувати голос «у формі» протягом багатьох років.
До речі, на вечорі з нагоди урочистого встановлення в театрі погруддя Олександра Мишуги, звучав його спів у записі. Враження було таке, що співає зовсім молода людина, а виконавцеві на той час було більше 60 років!.. Сьогодні студенти Львівської музичної академії послуговуються клавірами та нотами, які стали власністю навчального закладу, і які, як і всю унікальну колекцію Мишуги, все своє майно, співак заповідав своїм учням та послідовникам.
У декого може виникнути запитання, чому саме львівському скульптору Ярославові Скакуну випала така честь — творити видатні образи в бронзі та ще й для Львівського оперного театру? Ясна річ, відіграли роль талант скульптора, його першість у створенні портретної галереї і його виняткові людські якості — працелюбство, щедрість та безкорисливість. Те, що він робить, завжди стає надбанням громадськості. З останнього — пам’ятник львівському футболу і барельєф Івана Павла II, встановлений на Латинському кафедральному соборі на честь візиту понтифіка до Львова.
Що стосується скульптурних портретів для оперного театру, то практично весь його авторський гонорар витрачається на матеріали, відливку, працю робітників… Він ніколи не виступає на урочистостях з нагоди відкриття чи чергового встановлення пам’ятника. «Для чого? Те, що я можу сказати, я завжди говорю у камені чи бронзі. В даному випадку я хотів сказати: моє пошанування і захоплення, захоплення простого галичанина, є безмежним і вдячним!»
