Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У передчутті безславного кінця...

Українську бібліотеку в Москві знову ґвалтують — у пам’яті ще безчинства навколо неї, які розпочалися 2011 року, перманентно спалахували потім
3 листопада, 2015 - 12:12
ФОТО REUTERS

Сьогодні вже не просто арештовують  книжки й підкидають літературу, якої в бібліотеці немає, щоб галас навколо «українського націоналізму» був гучніший. Вигадливість нових провокаторів гідна пера авторів детективних романів. Утиски й  зумисні скандали супроводжують діяльність чи не всіх українських організацій у Росії — масштаби антилітературної психоатаки вражають. В Україні — тисячі російських бібліотек —  але  ні в кого  й гадки немає й не може бути  про їхню вівісекцію: ми звикли поважати Книгу і не страждаємо  на кремлівський комплекс бібліофобської шизофренії. Для нас Книга,  незалежно від того, якою мовою її написано, є Культура. Все частіше скаржаться нам наші російські друзі — у Росії  безпардонно  змінюють  шкільні підручники,  неуки й пристосуванці  брутально переписують історію, фальсифікуючи навіть стародавні рукописи.  Вже  є чутки  і про те, що певні профашистські  сили  ініціюють  закриті урядові розпорядження про вилучення —  вже не з української бібліотеки, а з інших  державних книгосховищ  Росії  — усієї україніки —  з відкритих і закритих фондів. Деякі гарячі голови   радять перенести це й на архіви та музеї, щоб і там повністю «викорчувати український дух». Науковці  скаржаться, що й захист дисертацій став  сьогодні в Росії  справою вкрай політизованою.  Не знаю, як в інших містах, а в Москві дисертації з українською проблематикою  сьогодні вже не захистиш —  хіба що переробиш її на антиукраїнську.

Що це —  психічний  масовий вивих, раптовий напад великодержавного шаленства, путінсько-распутінське хунвейбінство — чи н о р- м а  того, що безпардонна кремлівська влада іменує «русским миром»?

Хоч як прикро  це говорити — мені, який вигнанцем з України провів у Москві понад двадцять років і зміг повернутися до Києва лише  після  Чорнобильської катастрофи, коли українська влада впала в прострацію і була вже нездатна заборонити моє повернення,  мені, якому так активно допомагали  й підтримували найвидатніші люди театру й літератури (починаючи від Олега Єфремова, Юрія Завадського, Віри Марецької, Льва Копелева), рівночасно як і дисиденти на чолі з  Андрієм Сахаровим, — повторюю, хоч як мені це прикро говорити, я  скажу:  ні, це не вивих, не тимчасове засліплення,  це   н о р м а.  Норма генетичної ненависті до всього, що не є Росія, до всього, що суперечить формулі «За веру, царя и отечество», тупа норма лакейського комплексу неповноцінності, якою жонглює блазень  у  фіглярському ковпаку неодержиморди.

На підтвердження того, що історія із закриттям української бібліотеки в Москві є т и п о в о ю для Росії, наведу один документ, якому сповнилося понад сто років. Отже, збірка «Наш край», Київ, 1911 рік — редакторка-видавець  О. Косач (Олена Пчілка, мати Лесі Українки) відкриває її таким переднім словом:

«Бывшая» Українська хата в Москві.

В Москві живе багато українців. Вони хотіли згромадитись докупи й склали товариство «Українська хата», маючи на меті, щоб товариство те давало запомогу своїм членам на чужині, та щоб мали вони собі там якийсь осередок і притулок. Подано було устав  т-ва, і московське «Особое присутствіе по делам об обществах» той устав затвердило; товариство було таким чином взаконено.

Аж ось тому запротестував московський градоначальник. Діло пішло на розгляд у Сенат.  При розгляданню цієї справи в Сенаті виступив сам міністр внутрішніх справ. У своїй промові міністр сказав:

«Хоч товариство «Українська хата» ставить собі метою матеріальну поміч своїм членам, але найголовніш має культурні завдання.

Тим часом така мета для українського товариства, з погляду руської державної влади, — зовсім не бажана і суперечить усім урядовим заходам супроти колишньої України («бывшей Украины»).  Покладаючи, що три головні парості східного славянства, Велика Русь, Біла і Мала, повинні по своему племенному походінню й по мові складати одно ціле, наш уряд, починаючи з XVII віку, завжди боровся проти того руху, що зветься тепер українським, що уявляє собою думку про відродження давнішої України, думку про владнування малоруського краю на автономній, національно-краєвій основі. Після того,  як Україна з доброї волі знов з’єдналась з московською державою, український рух, не  маючи під собою твердого ґрунту й історичної причини, втратив свою силу, віддаючи своє місце природному злученню докупи поріднених і близьких між собою славян. а сам той український рух зостався лише посеред непримиренних кругів малоруської людности.

Теперішнього часу — сепаративний рух став знову зростати і піддержується він особливо з Австрії, з Галичини.  Дякуючи направлянню з руки затятих сепаратистів,  що живуть у Львові,  стало помітно з 1905 року намогання засновувати в нас товариства, що мають неначе б то культурно-просвітну мету, а тим часом, — може й сами того не спізнаючи, — пособляють відродженню української сепаративної течії (товариства «Просвіта». «Громада» й инші).

Узявши все теє на увагу, — каже міністр,  не слід дозволяти засновувать у Москві товариство «Українська хата», бо воно намагається досягати узько-національної мети, а через те загрожує громадському порядкові й певності»

Сенат згодився з московським градоначальником і з міністром, — отже, «Українську хату» й закрито.

Одначе коли таке товариство уважають небезпечним навіть у Москві,  то, мабуть, думають, що українці не «бывшие люди». Та й Україна, з тими десятками міліонів українців на її просторах — либонь і тепер не єсть «бывшая» Україна, зовсім перетворена, безлична країна, бо тоді не стоїло б іти «на муху з обухом», не стоїло б з поводу якогось там «землячества» в Москві, — виступати супроти українства таким великим урядовим силам. Одно тільки з певністю можна сказать, що український рух увижається там, на берегах Неви, далеко більшим і страшнішим, ніж він єсть насправжки; але і в такім разі навряд чи корисно так дратувати й ображати людей.

Упослідження за національною ознакою, заборони зборів і мітингів, озброєні автоматники в бібліотеках,  істерична хвала вождеві й масові присягання  йому на вірність, доноси й арешти, цинічно-беззаконні  судилища й підступні вбивства лідерів опозиції., безсоромна  дезінформаційна брехня  в пресі  і багаття з книжок — все це вже було. Все це світ уже не раз пережив і пам’ятає. Але він пам’ятає й те, чим закінчили ці  політичні маньяки, уражені вірусом всесвітнього панування, криваві диктатори, що кинули виклик світовій цивілізації і людській моралі.  Мій товариш по Клубу Творчої Молоді  Василь Симоненко більш як п’ятдесят років тому  сказав: 

Уже народ — одна  суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Так має бути! Урветься у людей терпець. Я не  маю в цьому жодного сумніву.

Лесь Танюк
Газета: 
Рубрика: