Сьогодні вже не просто арештовують книжки й підкидають літературу, якої в бібліотеці немає, щоб галас навколо «українського націоналізму» був гучніший. Вигадливість нових провокаторів гідна пера авторів детективних романів. Утиски й зумисні скандали супроводжують діяльність чи не всіх українських організацій у Росії — масштаби антилітературної психоатаки вражають. В Україні — тисячі російських бібліотек — але ні в кого й гадки немає й не може бути про їхню вівісекцію: ми звикли поважати Книгу і не страждаємо на кремлівський комплекс бібліофобської шизофренії. Для нас Книга, незалежно від того, якою мовою її написано, є Культура. Все частіше скаржаться нам наші російські друзі — у Росії безпардонно змінюють шкільні підручники, неуки й пристосуванці брутально переписують історію, фальсифікуючи навіть стародавні рукописи. Вже є чутки і про те, що певні профашистські сили ініціюють закриті урядові розпорядження про вилучення — вже не з української бібліотеки, а з інших державних книгосховищ Росії — усієї україніки — з відкритих і закритих фондів. Деякі гарячі голови радять перенести це й на архіви та музеї, щоб і там повністю «викорчувати український дух». Науковці скаржаться, що й захист дисертацій став сьогодні в Росії справою вкрай політизованою. Не знаю, як в інших містах, а в Москві дисертації з українською проблематикою сьогодні вже не захистиш — хіба що переробиш її на антиукраїнську.
Що це — психічний масовий вивих, раптовий напад великодержавного шаленства, путінсько-распутінське хунвейбінство — чи н о р- м а того, що безпардонна кремлівська влада іменує «русским миром»?
Хоч як прикро це говорити — мені, який вигнанцем з України провів у Москві понад двадцять років і зміг повернутися до Києва лише після Чорнобильської катастрофи, коли українська влада впала в прострацію і була вже нездатна заборонити моє повернення, мені, якому так активно допомагали й підтримували найвидатніші люди театру й літератури (починаючи від Олега Єфремова, Юрія Завадського, Віри Марецької, Льва Копелева), рівночасно як і дисиденти на чолі з Андрієм Сахаровим, — повторюю, хоч як мені це прикро говорити, я скажу: ні, це не вивих, не тимчасове засліплення, це н о р м а. Норма генетичної ненависті до всього, що не є Росія, до всього, що суперечить формулі «За веру, царя и отечество», тупа норма лакейського комплексу неповноцінності, якою жонглює блазень у фіглярському ковпаку неодержиморди.
На підтвердження того, що історія із закриттям української бібліотеки в Москві є т и п о в о ю для Росії, наведу один документ, якому сповнилося понад сто років. Отже, збірка «Наш край», Київ, 1911 рік — редакторка-видавець О. Косач (Олена Пчілка, мати Лесі Українки) відкриває її таким переднім словом:
«Бывшая» Українська хата в Москві.
В Москві живе багато українців. Вони хотіли згромадитись докупи й склали товариство «Українська хата», маючи на меті, щоб товариство те давало запомогу своїм членам на чужині, та щоб мали вони собі там якийсь осередок і притулок. Подано було устав т-ва, і московське «Особое присутствіе по делам об обществах» той устав затвердило; товариство було таким чином взаконено.
Аж ось тому запротестував московський градоначальник. Діло пішло на розгляд у Сенат. При розгляданню цієї справи в Сенаті виступив сам міністр внутрішніх справ. У своїй промові міністр сказав:
«Хоч товариство «Українська хата» ставить собі метою матеріальну поміч своїм членам, але найголовніш має культурні завдання.
Тим часом така мета для українського товариства, з погляду руської державної влади, — зовсім не бажана і суперечить усім урядовим заходам супроти колишньої України («бывшей Украины»). Покладаючи, що три головні парості східного славянства, Велика Русь, Біла і Мала, повинні по своему племенному походінню й по мові складати одно ціле, наш уряд, починаючи з XVII віку, завжди боровся проти того руху, що зветься тепер українським, що уявляє собою думку про відродження давнішої України, думку про владнування малоруського краю на автономній, національно-краєвій основі. Після того, як Україна з доброї волі знов з’єдналась з московською державою, український рух, не маючи під собою твердого ґрунту й історичної причини, втратив свою силу, віддаючи своє місце природному злученню докупи поріднених і близьких між собою славян. а сам той український рух зостався лише посеред непримиренних кругів малоруської людности.
Теперішнього часу — сепаративний рух став знову зростати і піддержується він особливо з Австрії, з Галичини. Дякуючи направлянню з руки затятих сепаратистів, що живуть у Львові, стало помітно з 1905 року намогання засновувати в нас товариства, що мають неначе б то культурно-просвітну мету, а тим часом, — може й сами того не спізнаючи, — пособляють відродженню української сепаративної течії (товариства «Просвіта». «Громада» й инші).
Узявши все теє на увагу, — каже міністр, не слід дозволяти засновувать у Москві товариство «Українська хата», бо воно намагається досягати узько-національної мети, а через те загрожує громадському порядкові й певності»
Сенат згодився з московським градоначальником і з міністром, — отже, «Українську хату» й закрито.
Одначе коли таке товариство уважають небезпечним навіть у Москві, то, мабуть, думають, що українці не «бывшие люди». Та й Україна, з тими десятками міліонів українців на її просторах — либонь і тепер не єсть «бывшая» Україна, зовсім перетворена, безлична країна, бо тоді не стоїло б іти «на муху з обухом», не стоїло б з поводу якогось там «землячества» в Москві, — виступати супроти українства таким великим урядовим силам. Одно тільки з певністю можна сказать, що український рух увижається там, на берегах Неви, далеко більшим і страшнішим, ніж він єсть насправжки; але і в такім разі навряд чи корисно так дратувати й ображати людей.
Упослідження за національною ознакою, заборони зборів і мітингів, озброєні автоматники в бібліотеках, істерична хвала вождеві й масові присягання йому на вірність, доноси й арешти, цинічно-беззаконні судилища й підступні вбивства лідерів опозиції., безсоромна дезінформаційна брехня в пресі і багаття з книжок — все це вже було. Все це світ уже не раз пережив і пам’ятає. Але він пам’ятає й те, чим закінчили ці політичні маньяки, уражені вірусом всесвітнього панування, криваві диктатори, що кинули виклик світовій цивілізації і людській моралі. Мій товариш по Клубу Творчої Молоді Василь Симоненко більш як п’ятдесят років тому сказав:
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Так має бути! Урветься у людей терпець. Я не маю в цьому жодного сумніву.
