Є люди, без яких неможливо уявити собі культурний ландшафт міста. Такими у Львові є ціла плеяда заньківчан, а з-посеред них — Юрій Брилинський. Актор, інтелектуал, тонкий поціновувач літератури й мистецтва. 23 березня бенефіс майстра відбудеться у Києві на новій Камерній сцені Театру ім. І. Франка. Актор запрошує глядачів на виставу «Давня мелодія» (за новелами Василя Стефаника) — це посвята усім, хто любить та цінує прозу початку ХХ століття. А у неділю колеги ветерана львівської сцени з Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької вітатимуть іменинника з 70-річчям.
— Ви студіювали філологію у Львівському університеті, але ще зі студентської лави ступили на акторську стезю. Як це трапилось?
— Я дуже любив і люблю літературу й мову. На той час в університеті були прекрасні викладачі мови та літератури, і я із захопленням почав ходити на лекції. Моє навчання почалося в той час, коли ректором університету був (світлої пам’яті) Євген Костьович Лазаренко. Геолог за фахом, він прекрасно знав українську літературу і культуру, університет був наповнений гуманітарним духом. Чи не кожний факультет мав свій хор. Такий був і в нас, керував ним викладач фольклору Ярослав Шуст, і студентка Марія Кишкан, яка була вже тоді на четвертому курсі, а знала мене ще зі школи, сказала, що там на першому курсі є хлопець, що гарно співає. Так я став солістом факультетського, а потім і університетського хору, почав займатись вокалом. У нас відбувались Шевченківські вечори, сценарії писала Леоніла Іванівна Міщенко, вона ж була і режисером. Одного разу в такому концерті я вперше зіграв роль Кобзаря. Може це й символічно, але й на сцені професійного театру моєю першою роллю теж стала роль Кобзаря. А театр? Все почалося з Клубу творчої молоді, який організувався у Львові. Каталізатором цього процесу був Лесь Танюк, який приїхав ставити дипломну виставу «Отак загинув Гуска» за п’єсою Куліша. Танюк приїхав з художницею Аллою Горською, а познайомив мене з ними світлої пам’яті Володимир Глухий, який закінчив наш університет, а потім театральну студію і був зайнятий у виставі Танюка. Коли Танюка і Горську наказом міністра відкликали зі Львова і не дали закінчити постановки, в нас уже було сформоване ядро, з якого виник Клуб творчої молоді «Пролісок» (президент клубу — Михайло Косів, я був членом президії). Однією з перших наших акцій став вечір пам’яті Лесі Українки, в якому я брав участь як читець. Тоді ж я й познайомився з актором Богданом Ступкою, який разом із Глухим грав драматичний діалог Лесі Українки «В домі роботи в країні неволі». Грали вони блискуче. Відтоді я заприятелював ще й зі Ступкою. Глухий і Ступка почали мене намовляти, щоб я теж вступав у студію. Ця думка мені сподобалась, я дуже нею захопився, але студію 1963 року закрили. І що ж було робити? Режисер Володимир Грипич був запрошений на постановку «Гайдамаків» Шевченка в інсценізації Леся Курбаса. Там спочатку виходило шість кобзарів. Цікаво, що латвійська поетеса Візма Белшевіц бачила цю виставу і написала вірш, де йдеться про те, що якщо кобзарі розходяться в різні сторони, це означає повстання. Спочатку я був одним із тих кобзарів, але потім захворів виконавець ролі Кобзаря Павло Дума з Оперного театру і цю роль зіграв я — і на прем’єрі, і потім.
— За два роки відзначатимете ще один ювілей — 50 років служіння в Театрі ім. М. Заньковецької. Ви зіграли понад 120 ролей! Були з-поміж них колоритні й улюблені глядачами, зокрема у виставах «Як дами і гусари», «Каса маре» та інші, а які найпам’ятніші для вас?
— Мені пощастило, що на початку мого служіння в театрі головним режисером став Михайло Васильович Гіляровський. Він повірив у мене, і в його виставах я зіграв кілька великих ролей. У той час у театрі працював Олексій Миколайович Ріпко, прекрасний режисер і педагог. Під його керівництвом я пройшов непогану акторську школу. Найкращим періодом роботи вважаю той час, коли головним режисером заньківчан був Сергій Данченко. Він був людиною дуже ерудованою, з прекрасним естетичним смаком. Працювати з ним було велике задоволення, незалежно від ролі, яку ти грав. Дуже пам’ятною є для мене робота над виставою «Моє слово» за творами Василя Стефаника. Ми грали по кілька ролей, виставу готували для республіканського телебачення. Один раз зіграли на телестудії, записів тоді ще не було, і Данченко переніс її на сцену, де вона з успіхом ішла довгий час. Цікава робота над «Прапороносцями» за твором Олеся Гончара. Я грав там Сагайду. Композитором до цієї вистави Данченко запросив Володимира Івасюка. А найбільшим досягненням режисури Сергія Данченка вважаю «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка (я був у цій постановці асистентом режисера).
— Розкажіть більше про Клуб творчої молоді, у якому ви були найактивнішим членом.
— Згадую вечір поезії Богдана-Ігоря Антонича. Сценарій було написано Ірою та Ігорем Калинцями. Ігор працював тоді в архіві і виносив на одну ніч збірку Антонича: її треба було швидко переписати, що ми й робили в університетському гуртожитку. В мене довго зберігалася переписана збірка «Книга Лева». На вечорі поезії Антонича читали Богдан Козак і я. Успіх мали величезний, бо цієї поезії ніхто тоді не знав. Після вечора на другий день ми зібралися біля входу на Яновський цвинтар відшукати могилу Антонича. Приїхало багато людей, крім Калинців, пам’ятаю, ще були Богдан і Михайло Горині, Богдан Стельмах. Могилу знайшли за записом у книзі поховань. На ній не було жодного пам’ятного знаку, ні хреста, хоч вона не була занедбана. Вирахували за нумерацією. А на могилі Антонича росли два маленькі клени, і я згадав його слова: «Схилились два самітні клени, читаючи весни буквар»...
— Літературний Львів, маєте реноме тонкого знавця української і світової класики, сучасних літературних тенденцій і течій, новинок. Чуття слова, захоплення словом, вочевидь, зумовили й ще один вид сценічної праці — ваші літературні моновистави...
— Література — моя давня і перша любов! У нашій сім’ї вечорами, оскільки бабця була вчителька, читалися вголос книжки. Це були твори Шевченка, Руданського, Васильченка, якого ми дуже любили читати. Крім того, бабця розказувала мені різні історії, в яких я потім впізнавав і оповідання з Біблії, і Джека Лондона, і Степана Коваліва, і багато інших. У нас вдома була «Українська загальна енциклопедія». Я читав безперестанку. А ще в Шульганівці була невелика, але рідкісна збірка книжок: «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Ілюстрована Україна», «Світ», «Неділя», «Нова хата» і ще безліч різних періодичних видань. Була навіть «Зоря Галицька». Крім того, багато релігійної літератури. В журналах прочитав дивні поезії Павла Тичини — «Енгармонійне» і «Плач Ярославни». Тому серед творів, які читаю з естради, вірші Тичини займають одне з чільних місць. Крім того, я читаю твори Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Дуже люблю поезії Євгена Маланюка, Олега Ольжича, а з сучасних поетів — Леоніда Кисельова, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука та ще багато кого.
— Стефаник — особлива тема. До створення моновистави «Давня мелодія» за його творами ви йшли десятки років.
— Колись давно, Василю, ти подарував мені тритомник Стефаника з надією, що я колись щось створю. Я почував себе в певному боргу перед Стефаниками, яких я добре знав, — маю на увазі Семена, Кирила, Романа і Юрія. Вони просили, коли я читав окремі новели Стефаника, «Ну зроби ще щось»! Я довго йшов до цього, їх вже нема, але живуть їхні нащадки, і живе вічно живий Василь Стефаник — один з найгеніальніших наших письменників.
— На сайті «Поетичні майстерні» є цікаві вірші вашої старшої доньки. Чи вабить сцена ваших нащадків?
— Моїх нащадків, на щастя, нікого не вабить сцена. А щодо художнього слова — то так. Скоро має вийти книжка найстаршої доньки Ярини. Друга — Надя — теж друкувала свої вірші в журналах, але тепер віддана творчості Нобелівського лауреата, чеського поета Ярослава Сейферта, якого перекладає і пише про нього дисертацію. Наймолодша — Богдана — закінчила філософський факультет, культурологію і теж працює над дисертацією. Знаєте, маю мрію: зібрати докупи все, що я десь друкував, і видати книжку спогадів про людей, яких я знав і любив.
