Глибоку, зворушливу, чуттєво й художньо багату виставу показали на сцені Нового драматичного театру на Печерську. Постановка «Щастя» за повістю Андрія Платонова «Річка Потудань» — спільний проект театру й майстерні Андрія Білоуса (режисер-постановник вистави й автор інсценування).
Можна сказати, що вистава з такою назвою та змістовим наповненням для творчого колективу, жартома прозваного «крижовником» (художній керівник — Олександр Крижановський), — символічна. Адже це остання постановка на рідній сцені — Театр на Печерську змінює «місце проживання» в пошуках нового щастя...
Історія Люби (Катерина Кистень) і червоноармійця Микити Фірсова (Борис Орлов) настільки чиста й прониклива, що, здається, програти її складно. Головна дія відбувається в душі героїв. Адже як зіграти до хворобливого трепету всепоглинаючу силу кохання, яке не підвладне часу, не покірне перед обставинами й навіть жаданнями тіла — страх заподіяти біль і порушити таїну почуттів робить героїв безпорадними?..
Але завдяки неординарному композиційному рішенню, якійсь цілком природній злагодженості акторського ансамблю, в спектаклі «Щастя» це вдається. Дію побудовано таким чином, що сюжет розіграно не лише в діалогах — артисти виступають іще й оповідачами подій: переказують історію своїх героїв, ніби пильно роздивляючись їх із боку. Вони ж — хор (Володимир Кузнецов, Світлана Баша, Катерина Варченко, Денис Мартинов, Юрій Якуша), який немов перебуває в іншому просторі, виспівуючи пісню життя, хай якою вона є — тихою й самотньою чи вируючою, наче джерело. Адже річка Потудань із своїми, деколи нерівними ритмами й є цим самим життям. І герої вистави, то витягуючи одне одного з виру, то голублячись у відчутті тепла, то, піддавшись ніяковості, тонучи в почуттях, вивчають її, прагнучи щастя. За такої побудови вистави режисерові вдалося якомога цілісніше зберегти багатющий платонівський текст.
Уся тремтливість, відвертість спектаклю передається й глядачеві. Головним чином завдяки тому, що у виставі все живе — трава, по якій ходять босими ногами герої, вода, як лейтмотив життя, дерево — пам’ять, час, одвічність. І навіть звисаючий вантаж-маятник, від якого герої звільняють одне одного (сценографія Бориса Орлова). Живі й емоції — від дитячої радості до глибокої трагедії, а також фізичні відчуття (варто лише пригадати, як стискається серце, побачивши голодну, уражену власною безпорадністю Любу). Та й щастя — таке довгождане й вистраждане — так само живе. Самі герої — зрозумілі й прості. У цьому їхня зворушливість і привабливість. Адже без огляду на бідність (костюми-обноски, сліди попелу й пилу), лиха, голод, страх і втрати, вони зберегли головне — здатність кохати, чекати, берегти, шукати й повертатися до витоків. І кохання їхнє чисте й природне, як кров, що тече по венах. І, напевно, цілком піддається поясненню, що після перегляду вистави виникає дивовижне відчуття: здається, що кожен глядач одержав принаймні на час дії своє маленьке, чесне, хай і вислизаюче щастя...
