Центром «Музичних прем’єр сезону-2009» став проект «Музика київських композиторів у кіно», що мимоволі вказав один із шляхів оновлення концепції фестивалю.
Завершився щорічний Міжнародний весняний форум сучасної академічної музики. З огляду на те, що навіть такі масштабні й помітні вітчизняні мистецькі проекти, як, наприклад, Конкурс ім. В. Горовиця чи Фестиваль балету ім. Сержа Лифаря цього року через фінансові проблеми не проводяться, то «Музичні прем’єри сезону» можна вважати фестивалем-героєм. Його організатор — Національна Спілка композиторів України, все ж таки ризикнула його проводити, хоч і на основі мізерного, як для такої імпрези, бюджету: 100 тисяч гривень. Тому термін фестивалю скоротився з традиційних 8—10 днів до шести, а також довелося відмовити іноземним учасникам. Таким чином, українська музика виявилася в ситуації майже повної відсутності міжнародного контексту (за винятком одного з останніх концертів, де звучали твори сучасних американських композиторів). Як результат — ефект фестивалю, що, як кажуть, «вариться у власному соку».
Однак дирекція фесту знайшла, мабуть, найвдаліший спосіб, аби якось нейтралізувати, затушувати цей факт: музичний марафон вирішили «розбавити» іншими видами мистецтв, в даному випадку кінематографом. Так виник проект «Музика київських композиторів у кіно». Він дійсно виявився прекрасним у всіх смислах. По-перше, у економічному, оскільки адміністрація Будинку кіно надала своє приміщення для триденної трансляції фільмів безкоштовно. По-друге, проект заповнив «вікна» фестивалю, зайнявши половину з шести днів. Нарешті, він опинився на висоті у просвітницькому сенсі: більша половина показаних картин наразі зберігається в державних і приватних архівах, їх не побачиш на екранах київських кінотеатрів, а на вітчизняному телебаченні й поготів, то ж більшість глядачів дійсно відкрили для себе деякі фільми. Назвемо, до прикладу, документальну стрічку режисера Миколи Бурноса «Ad fontes», присвячену скандально відомій київській історії «бахівського архіву», копії матеріалів котрого нині зберігаються в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Або фільм Ігоря Малахова «Своя доля. Сон» на музику Святослава Луньова, що демонструє новий погляд на українську історію кінця ХІХ початку ХХ століть, яка традиційно трактується крізь призму глибокого песимізму та трагічного світовідчуття; натомість тут конкретний історичний відрізок постає з точки зору еволюції соціальної, насамперед, утім, не без цікавих спостережень за атрибутикою епохи, самою зміною відтінків «кольору» й «голосу» часу.
Покази фільмів супроводжувалися вступним словом автора проекту, музикознавця Галини Степанченко, це були коротенькі екскурси в історію створення стрічки й написання музики до неї, із залученням до слова й самих авторів. То ж ця акція мимоволі вказала одиніз можливих шляхів оновлення фестивальної концепції, котра б враховувала не лише симфонічну, камерну, вокальну музику, а й музику кінематографу, що має, принаймні, одну велику перевагу над іншими музичними жанрами — можливість виходу до багатомільйонної публіки.
Структуру самої музичної частини фестивалю можна назвати традиційною. До мінусів організації фестивального часу варто віднести вкрай затяжні чотиригодинні концерти з кількома антрактами, як, наприклад, камерний концерт «Non stop», що відбувся в Малому залі Національної музичної академії. Це було б можливим у ситуації вільної форми мистецької акції, як от, перформенс, де публіка є потенційним учасником художнього дійства. Однак академічна сцена, розрахована, як правило, на двогодинний концерт, для подібного експерименту не надається: постійне снування публіки то в зал, то з нього відволікає, комусь доводиться виступати взагалі ледь не перед порожнім залом, нарешті, подібного об’єму художньої інформації на один раз явно забагато для сприйняття.
Зате у сфері виконавської культури помітні певні позитивні зрушення: змінилося саме відношення музичних виконавців до творів їхніх сучасників, з’явилася усвідомленість гри, певний азарт (на відміну від колишньої пасивності, позірної безсторонності), а також етична відповідальність артиста чи колективу за якість того чи іншого художнього факту. Саме це відчувалося, приміром, у виконанні Струнного квартету Сергія Пілютикова, Сонаті для баяну та Тріо для кларнету, віолончелі й фортепіано Валентина Бібіка, дуже добре прозвучав струнний Ансамбль «Vicorda» з музикою Богдани Фроляк, а також з твором Роела ван Уостена «Quarela Pacis» в перекладі для голосу з оркестром Вадима Мітряєва, котрий сам і виконав блискуче партію контратенора, прекрасне виконання продемонстрував Сергій Вілка в композиції «Una Bofetada Para La Luna Naciente» для флейти соло. Це не може не тішити, надто в сучасних умовах проведення фестивалю академічної музики, адже нині той, хто платить гроші, — класичну музику не замовляє.
