На самому початку вересня — у день пам’яті великого поета — у місті Горлівка (Донеччина) вперше в Україні відкривається історико-літературний музей Василя Стуса. Поета, правозахисника, людини-символу твердої громадянської позиції, великого патріота своєї землі та її людей. Не знаю, чи доречно переповідати тут детальну біографію митця — зацікавлені її знають, а байдужим вона не потрібна. Хоча згадки основних віх не оминути. Народився на Вінниччині, незабаром родина переїхала у Донецьк (тоді Сталіно), закінчив школу та педінститут (червоний диплом, «українська мова та література»), служба в армії, робота в школі, редагування газети, аспірантура (Інститут літератури АН, спеціальність «теорія літератури»), переїзд до Києва... Ось тут і починається. Загострене відчуття несправедливості та внутрішня мужність людини, що могла відкрито чинити всупереч нелюдським законам системи, призводить до знаменитого виступу в кінотеатрі «Україна» (4 вересня 1965 року) — виступу-протесту з приводу тодішніх репресій української інтелігенції. Через два тижні — відрахування з аспірантури. Через три місяці — одруження безробітного Василя Стуса та Валентини Попелюх. Робота в архіві та інженером. Початок 1972 року — перший арешт. У вересні поета засуджено до п’яти років ув’язнення та трьох — заслання (за публікацію збірки «Зимові дерева» (Бельгія) та читання проскрибованих книг). Табори Мордовії. Повернення до Києва, вступ до Української Гельсінської групи та початок членства у ПЕН-клубі. За поетом встановлюється адміністративний нагляд. Абсолютна неможливість працювати за фахом. Другий арешт (1980) — 10 років ув’язнення та 5 заслання (Пермська область) — за правозахисну діяльність. Камери-одиночки, голодування... Стуса визнають лауреатом поетичного фестивалю в Роттердамі (1982). Таборове начальство забороняє не лише писати й пересилати вірші, а й переклади (Рільке, Ґете, Кіплінґ). В рамках дозволеного (кількість листів протягом певного відрізку часу) Стус пише листи до рідних та близьких, які замінили йому літературу (книга «Листи до сина»). 1985 рік: творчість Василя Стуса висунута на здобуття Нобелівської премії (її присуджують щороку в кінці жовтня тільки живим авторам). 28 серпня поет, використовуючи єдиний допустимий метод протесту, оголошує чергове голодування. Знову карцер... Рівно через 20 років після виступу в «Україні» поета не стало. Через чотири роки прах В. Стуса (разом із прахом Ю. Литвина та О. Тихого) повертається на київську землю. У 1990 році поета реабілітовано. У 1991 роцi — посмертно присуджено Шевченківську премію в галузі літератури...
Відкриттям музею у Горлівці, де Василь Стус працював вчителем української мови та літератури у СШ №23, справа не обмежується. Філію музею одночасно з цим планують відкрити у Вінниці. Також до 65-річчя поета (січень 2003 року) обіцяють відкрити музей у Донецьку, де вже нібито є приміщення у центральній частині міста. Кожен iз них працюватиме за своєю тематикою: «В. Стус — жертва тоталітарного режиму» (Горлівка), «Мій край — Поділля» (Вінниця) та «В. Стус і світова література» (Донецьк). Горлівський музей також зовсім не обмежує свою діяльність «стусівською» тематикою — метою створення музею є пропаганда творчої спадщини десятків інших (українських та російськомовних) письменників, що пов’язані з регіоном. Буклет створюваного закладу також містить інформацію про правозахисну групу, намір видати двотомник вибраних творів поета та ініціювання літературної премії імені Василя Стуса.
Планів купа, от тільки чомусь зринає підступна думка про «дефіцит бюджету», завдяки якому в нашій державі не реалізовується так багато й гарно намислених ідей.
