80 років для театру — це мало чи багато? Адже живий театр — як людина: народжується, зростає, набирається сил, досягає свого розквіту і … неминуче згасає. Театральний класик ХХ століття Немирович- Данченко прогнозував життя Московського художнього театру в межах двадцяти років, тобто творчої біографії одного акторського покоління. Далі, на його думку, на руїнах старого театру повинен народитися інший. Так, власне, воно й сталося. А от наш сучасник Пітер Брук підписує контракт з акторами на п’ять років, вважаючи, що на цьому комплекс художніх ідей, сфокусованих у його театрі, вичерпується. Нещодавній художній керівник Комеді Франсез, театру, сумірного за масштабом та рівнем з Російською драмою, театром імені Франка, Жан Вітез у розмові зі мною елегантно ухилився від відповіді: в чисельнику мого театру — момент, у знаменнику — вічність. Красиво сказано!
Напевно, все-таки кожен театр має свій вік. І визначається він кількома чинниками. Особистістю та творчістю художнього керівника, який стоїть біля його витоків, визначаючи стратегію театру. Життєздатністю традицій, на які театр спирається. Міцністю зв’язків зі своїм часом, нарешті.
ТЕАТР ХОХЛОВА-РОМАНОВА
І тут виявляється несподіване. Виявляється, під маркою Російської драми — першої російської сцени в Україні — протягом вісімдесяти років також жило кілька театрів, принаймні, доказово, — два. Театр Костянтина Хохлова — Михайла Романова часів 30-50-х років — театр російської психологічної драми. Покоління незабутніх акторів, на творчості яких виховувалося, перепрошую за тавтологію, ціле покоління російської та української інтелігенції. Михайло Федорович Романов, Юрій Сергійович Лавров, Віктор Михайлович Халатов, Михайло Михайлович Білоусов, Валерія Францівна Драга, Євгенія Еммануїлівна Опалова… З благоговінням вимовляю ці імена. І перед очима виникає…
…Беззахисний перед вульгарністю життя Протасов Романова в толстовському «Живому трупі». Ось він підходить до вікна, запалює, не дивлячись, сірник і забуває прикурити. І в ці миті, поки вона догорає, толстовський герой проживає все своє минуле, яке не склалося, і прощається з ним. Колись актори МХАТ приїжджали до Києва, аби побачити Романова на сцені.
…Лавров з його Дон Жуаном у «Камінному господарі» Лесі Українки, Рощиним у «Ходінні по муках». Білоусов з його Трепльовим у чеховській «Чайці». Опалова і Халатов у «Брехні на довгих ногах». Молода Олександра Захарівна Смолярова — Маша в «Живому трупі». Темпераментний Микола Миколайович Рушковський — палкий шекспірівський Ромео. Голлівудського вигляду Кирило Лавров в «Оводі» за романом Войнич. Разюче внутрішньо пластичний Олег Борисов у «Комедії помилок» Шекспіра, і він же Счастлівцев у «Лесі». У тому театрі вперше вийшла на сцену в «Юності Полі Вихрової» Леонова студентка театрального інституту Ада Роговцева. А потім на сцену увірвався зухвалий дует Юрія Мажуги та Ади Роговцевої в «Ста чотирьох сторінках про кохання»…
Після насильного усунення від керівництва Хохлова та після того, як із життя пішло славне покоління акторів, які складали славу та гордість театру, настали часи безвладдя. Театр і влада, запитаєте ви? Саме так. Театр — не демократична установа, тут від особистості художнього лідера залежить багато, якщо не все.
ДВАНАДЦЯТЬ РЕЖИСЕРІВ ЗА ТРИДЦЯТЬ РОКІВ
Російську драму навперемінно очолювали то непересічні, то цілком пересічні режисери. Достатньо назвати — спеціально залишаю читачеві можливість відділити перших від других — імена Ірини Молостової, Володимира Ненашева, Едуарда Митницького, Григорія Кононенка, Володимира Петрова. Ніскільки не применшуючи творчих зусиль, потуг та заслуг цих режисерів, зізнаємося, що Російська драма все-таки не стала для них своїм театром. Хоч, відзначимо: практично щосезону з’являлися вистави, які виходять за рамки сезонної події. Тут поставив фантастично популярні «Дерева помирають стоячи» Едуарда Касони учень Мейерхольда Леонід Вікторович Варпаховський. Тут Едуард Маркович Митницький поставив легендарну виставу «Варшавська мелодія», де Ада Роговцева успішно конкурувала з Алісою Фрейндліх у цій ролі. Створив своїх заворожливих «Священних чудовиськ» Роман Віктюк з тією ж Адою Миколаївною. Вразив раблезіанською надмірністю та інтелектуальним натиском Володимир Петров, який подарував цій сцені вольтерівського «Кандіда». Виросло нове акторське покоління, яке становить нині гордість театру. Весь цей час театр намагався гідно підтримувати свій імідж, хоча, чесно кажучи, це не завжди йому вдавалося. Театр вибудовується довго, руйнується непомітно.
Принаймні, ідилічний пейзаж ніяк не складався. Один час театр очолював Володимир Ненашев. Тут варто перейти на езопову мову. Сцену заповнила «софроновщина» — всі ці «Стряпухи» неодружені й заміжні. «Горе від розуму», яке слід би назвати «Горем без розуму», але втім із сумовитим пожвавленням бомонду. Безбарвний, де й зірки не горіли, крім хіба що Данила Лідера, «Вишневий сад». І пішло-покотилося. Зневажаючі всі мислимі смаки наскоки «лихого отамана», того, який, якщо пригадуєте, «прийшов дати нам волю». Поетизація не оспіваних подвигів бригадирши Музи Гараєвої. Маніпуляції в цебрі, з потугами на істинно чеховські мотивації, в чеховській «Чайці». Екзальтовані «благодарствования» на рівні сімейного акторського бенефісу у вимороченому опусі Анатолія Дяченка «Дякую». Апофеоз несмаку — його ж невимовні пурхання збожеволілого метелика.
Наявним було, зовні, може, не дуже помітно, але неухильне зниження культури театру. Тривало роками, як у страшному рапіді, занурення в рутину. І — одне пов’язане з іншим — періодичне розтаскування високих традицій Російської драми на кланові інтереси традиційно сильної, але розколеної етично та естетично трупи. Театр втрачав векторний рух у театральному потоці. А чого іншого було чекати? За три десятиліття, за моїми спостереженнями, в театрі змінилося дванадцять головних режисерів! Кого тут тільки не було, хто тільки не намагався. Один у пориві ентузіазму захотів чогось великого і світлого, та не зміг. Інший мляво пішов на поводу у норовистої трупи, та загруз. Третій виявився активним невпопад…
ДВОКРАТНЕ ПОВЕРНЕННЯ РЄЗНИКОВИЧА
Водночас у театрі відбувалися процеси малопомітні спочатку, але які мають для його історії якнайважливіше значення. Я маю на увазі двократне повернення Михайла Рєзниковича до Російської драми, ознаменоване постановкою таких вистав, які увійшли до його історії. Тут на нього чекали не реванш, не тріумф, але подвижницька праця сценобудівництва. Він йшов до цього — свого театру, несамовито укоріняючись у ньому і вимушено відходячи від нього, довгі роки. Не відаючи компромісів, терплячи і часом зриваючись, але не збиваючись з прицілу, не заграючи ні з тими, хто утримує владу, ні з тими, хто нею користується, ні з тими, хто до неї рветься. Та чи мало ворогів у митця, який прагне бути щирим у мистецтві! Чи то Радянська влада з її задушливими чиновницькими іграми навколо мистецтва — пригадаймо вигнання Рєзниковича з театру, який він будував. Чи то культурна політика суверенної держави з її благородними деклараціями на підтримку та на благо культури і фактичним нехтуванням нею. Чи то останні події, які шокують театр ось уже півроку, пов’язані з фанатичним прагненням, під виглядом театральної реформи, відібрати у Рєзниковича кермо влади, приписуючи йому неіснуючі й тому недоведені гріхи, але так і не вдалося збити колектив з обраного курсу. Навпаки. Відбулося небачене й рідкісне за теперішніх часів у театрі етичне та естетичне єднання трупи навколо свого керівника. Від корифеїв, які грають у його виставах свої кращі ролі, до молодих режисерів та акторів- початківців, до речі, учнів Михайла Юрійовича, які грають на другій сцені театру — Сцені під дахом.
Але хто здатен багато витримати, тому дано багато подолати. І театральний історик має всі підстави припустити, що сьогодні Російська драма — це театр Михайла Рєзниковича. Звичайно, в чомусь сутнісному він наслідує традиції психологічного театру Хохлова, в чомусь відштовхується від нього.
Три терміни перебування Михайла Рєзниковича на Леніна, 5. Вулиця за цей час уже називатиметься іменем Богдана Хмельницького, а сам театр, перебуваючи вже в іншій країні, підвищить свій статус — стане Національним. І до всього цього Рєзникович матиме безпосереднє відношення.
1963-ий. Молодого режисера, учня Георгія Олександровича Товстоногова, Михайла Рєзниковича, сценографа Давида Боровського і разом з ним кількох талановитих акторів із Москви та Ленінграда зустріли в театрі привітно, більш того — їм були раді. Театр, пригадує Михайло Юрійович, «перебував у тій порі, коли йому життєво необхідне було оновлення. Нашої заслуги в тому не було. Просто ми прийшли вчасно». Це справді важливо — прийти вчасно.
…Ви пам’ятаєте: «Хто за? Хто проти?» за романом Павла Загребельного. Білий одяг сцени. Величезний знак питання, що висить на заднику. У чому, власне, запитання? У чому сенс нісенітниці, яка відбувається на сцені? Пафос цієї абсурдистської вистави був спрямований проти хронічних хвороб радянського суспільства: передусім проти протекціонізму, коли агресивна бездарність душить талант, проти вже звичного конформізму. Цей талант у виконанні В’ячеслава Єзепова навіть зовні — манерами, жестами і, так би мовити, антропологічно — виразом обличчя, розмахом вилиць та діаметром шиї відрізнявся від своїх опонентів. Вважаю, це було присутнє у підсвідомому режисерському коді: показати самотність інтелігентної не в першому поколінні людини в оточенні переважної псевдо інтелектуальної більшості. Він був справжнім. А всі вони прикидалися… А далі були «Сто чотири сторінки про кохання» Едварда Радзинського, «Хто за? Хто проти?», «Насмішкувате моє щастя» Леоніда Малютіна — досить довільно вибрані віхи першого приходу.
…Ви пам’ятаєте ту «Безприданницю» Рєзниковича? Той не відпливаючий пароплав Боровського? Вибудовувалася поліфонічна вистава відкритих пристрастей, гралася трагедія духовної особистості в бездуховному суспільстві. Безнадійність та безвихідність зіткнення щедрого, щирого почуття та унормованих правил поведінки, її бунт проти цих фарисейських умовностей. Роль Лариси Огудалової стане зоряним часом Лариси Кадочникової, її акторською кульмінацією… «Діти Ванюшина» Сергія Найдьонова. «Безприданниця» Олександра Островського, «Як важливо бути серйозним» Оскара Уайльда, «Отелло» Шекспіра. Дзеркало радянської дійсності — «Кафедра» Валерії Врублевської, вистава, яка набула всесоюзного резонансу. Микола Рушковський, який блискуче зобразив соціального демагога та фарисея Бризгалова, такого собі Тартюфа в звичній стійці сторожкості, з привабливою усмішкою та оскалом ненависті. Потворний сон — «Гравець» за Достоєвським з нервовим, якимось незахищеним від мінливості долі Олегом Ісаєвим. Все це вибрані віхи другого приходу.
…Миті, коли Алконон заколисує Тойбеле перед смертю, приголомшують, вони належать до вищих моментів духовного просвітлення, які проживалися будь-коли цим театром. В узагальненому просторі землі обітованої, пронизаної божественними видіннями Шагала, відтвореному Марією Левитською, Тетяна Назарова та Олег Треповський відтворюють усю гаму чуттєвого кохання чоловіка й жінки… «Молоді роки короля Генріха ХIV» за Олександром Дюма, «Школа скандалу» Річарда Шерідана, «Пані міністерша» Броніслава Нушича, «У полоні пристрастей» за «Камінним господарем» Лесі Українки, «Корсіканка»…
«ГРАМАТИКА» І «СИНТАКСИС»
Зрештою Російська драма, яка розгортається різними гранями ставлення до режисера, стає йому рідним домом. А довгий шлях Рєзниковича до свого театру — ні що інше, як подвижницьке будівництво театру «порухів душі», школи почуттів, драматичний прорив до істини пристрастей людських. У контексті розмови про театр Рєзниковича ця відсутність протиріч між традиціями та новаціями в його постановках. Тут має місце наявність місії поєднування та збірності його мистецтва. Поєднування різних театральних часів. Театр Рєзниковича — це передусім театр психологічний, що надзвичайно важливо в наші часи, коли видовищні, нерідко малозмістовні постановочні моменти переважають у виставі, витісняють психологію живої людини на сцені. Збірність, судячи з усього, у плані переплавлення досвіду європейської режисури ХХ століття та створення нового сценічного синтезу.
Якось, узагальнюючи режисерське мистецтво ХХ століття, видатний історик театру Костянтин Рудницький зазначав, як його сутнісну рису, прагнення «наситити витонченим психологізмом форму поза побутовою виставою», тобто сумістити безгрішну правду акторського переживання «за Станіславським» з метафоричною образністю «за Мейерхольдом». Про те саме, до речі, дотепно висловився й Пітер Брук, мовляв, сучасний режисер прагне наділити «граматику» Станіславського новітнім постановочним «синтаксисом». Сам Рєзникович зізнається, що прагне до виявлення ігрового начала, замішаного на безумовній правді психологічного мотивування. Саме завдяки втіленню в життя цих установок, Рєзниковичу вдалося подолати хронічний занепад творчості Російської драми. При ньому, завдяки рівню його вистав та втіленню його сценобудівних ідей, Російська драма виходить у перший ряд європейських академічних сцен.
Тут доречно звернути увагу на таке. Рєзникович всерйоз стурбований долею російського театру в Україні. Культура двох народів споконвіку розвивалася не паралельно, не відособлено, але у взаємному перетині, і для нього непорушний закон їхнього взаємозбагачення. Вже дебютуючи в далекому 64-му в Російській драмі, він блискуче поставив мудру, з подвійним дном п’єсу Олександра Корнійчука «Платон Кречет» — про трагедію ідеаліста в радянському суспільстві. У другий свій прихід до театру, у 80-му, здійснив постановку екзистенціальної трагедії Миколи Зарудного «Тил». У 2001 році, як задум, що давно визрів, він ставить «Камінного господаря» Лесі Українки, який став окрасою сучасної афіші театру. І от зараз приступає до роботи над інсценізацією повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала».
Театр російської драми сьогодні — весь у русі. Це стає очевидним навіть, якщо так можна висловитися, в кліповому панорамуванні його творчості. Отримують друге дихання визнані майстри. Юрій Мажуга з його геніальним Городничим у гоголівському «Ревізорі». Валерія Заклунна — Варвара Василівна в «Осінніх скрипках» Сургучова, п’єсі, поверненій після довгих років забуття до російського репертуару. Справді концертні дуети: Юрія Мажуги та Валерії Заклунної в «Старомодній комедії» Арбузова, Давида Бабаєва та Тетяни Назарової в «Школі скандалу». Безперечним лідером трупи стає Тетяна Назарова: трагічна Тойбеле; лукава і наївна, беззахисна, яка дорослішає на очах, леді Тізл; хитромудра кугутка — пані міністерша; тонкий психолог-людинознавець Мурзавецька; приваблива корсиканка, яка духовно підтримує та повертає до життя Наполеона...
Сьогодні в театрі «серйозні», які вимагають від глядачів духовних зусиль, вистави органічно сусідують з «розважальними» видовищами. Масштабні, поліфонічні постановки змінюються влучними попаданнями моновистав. Містична арлекінада лермонтовського «Маскараду» з чарівним Валентином Шестопаловим у ролі Арбеніна — і справді бенефісна моновистава за толстовським романом «Війна і мир» очима Наташі Ростової — «Шлюби здійснюються на небесах», сповнена найтонших душевних порухів героїні Лідії Яремчук...
Театр Російської драми впевнено дивиться в свої перспективи. Колись великий Станіславський вольовим рішенням влив у стабільну, блискучу за складом, трупу МХАТу ледве не всю мхатівську студію, розуміючи, що театр катастрофічно старіє. Одним із перших кроків Рєзниковича на посаді генерального директора — художнього керівника Національного театру було рішуче омолоджування трупи. Передусім за рахунок обдарованих і добре навчених своїх же учнів. При цьому майстер не категоричний, він запрошує до трупи акторів із Донецька, Запоріжжя, інших столичних театрів. Притік молоді забезпечує також створена при театрі Студія професійних акторів, яка вже представила глядачам свої перші вистави.
От і говоримо ми: а яка тут молодь! Донна Анна у виконанні Наталки Долі веде всю виставу «В полоні пристрастей», визначаючи, ведучи і несподівано розкриваючи трагедію Дон Жуана. Історія втрати та віднайдення смаку до життя в «Джульєтті та Ромео сьогодні» у виконанні Наталії Шевченко та Євгена Авдєєнка, яка перевертає наші уявлення про хрестоматійну історію кохання та смерті... І ось уже відкрито другу сцену — «Сцену під дахом». Тут молоді актори та режисери отримують можливість здійснити свої задуми: прекрасна вистава «Бал господень» про долю Вертинського у виконанні Євгена Лунченка. На наших очах трупа знаходить те, що поет Баратинський назвав «лица не общим выраженьем».
Тим цікавішим обіцяє бути ювілейний — вісімдесятий сезон нашої Російської драми, який обіцяє багато прем’єр, акторських відкриттів, глядацьких потрясінь. З новим, ювілейним сезоном, улюблений театре!