Театри запропонували досить вузьке коло кандидатур: з режисерів — лише Є.Курман (причому на верхній віковій межі; до того ж, якщо людина працює у професії близько 10-ти років, — це вже не «молодість», а зрілість); з драматургів, композиторів, сценографів, балетмейстерів — жодного; актори найчастіше представлені однією-двома роботами
Всеукраїнський огляд роботи театрів із творчою молоддю — захід, пойменований та організований немов би у «старі добрі» часи: віковий ценз, аналогічний колишньому комсомольському; регіональний та всеукраїнський етапи, звіти театрів, висування кандидатур спеціальними комісіями…
Однак навряд чи доцільно відбутися з цього приводу суцільною іронією та дійсно влучною цитатою з режисера-парадоксаліста Миколи Акімова: «Розміщуючи в театрі гасло: «Дорогу молоді!» — треба просто стежити, аби воно було розташовано вздовж цієї дороги, а не впоперек». Яким би не був Огляд — він надав імпульс міркуванням про дійсно існуючі проблеми, став «зрізом» сьогоднішньої ситуації щодо природної кадрової ротації у театральних колективах.
Головний висновок такий: за останні п’ять років на київській сцені не з’явилося нової генерації митців — акторів, режисерів, сценографів.
Початок і середина 90-х позначені яскравим входженням у професію акторів: Віталія Лінецького, Дмитра Лалєнкова, Анастасії Сердюк, Льва Сомова, Світлани Орліченко, Наталії Долі, Олени Узлюк, Анатолія Суханова, Олега Стальчука, Тетяни Олексенко, Володимира Цивінського, Сніжани Єгорової, Олега Треповського, Антона Мухарського, Михайла Жоніна, Ольги Радчук, Миколи Шкарабана; появою цілої хвилі так званої школи Митницького у режисурі (Олександр Балабан, Олексій Лисовець, Юрій Одинокий, Дмитро Богомазов, Дмитро Лазорко), підтриманої також учнями інших педагогів — Євгеном Курманом, Артуром Артіменьєвим, Сергієм Кляпньовим. Останніми ж роками ми бачимо лише поодинокі дебюти, здебільшого не такі виразні.
Тож і театри запропонували досить вузьке коло кандидатур: з режисерів — лише Є.Курман (причому на верхній віковій межі; до того ж, якщо людина працює у професії близько 10-ти років, — це вже не «молодість», а зрілість); з драматургів, композиторів, сценографів, балетмейстерів — жодного; актори найчастіше представлені однією-двома роботами.
Причини такої стагнації, очевидно, криються й у застарілості негнучкої моделі державного репертуарного театру, та у падінні суспільної престижності театральних професій, а в більш вузькому сенсі — у кризовому стані професійної освіти, котра в цілому не відповідає вимогам часу й здебільшого працює «вхолосту», готуючи кадри для театру вчорашнього дня.
Але природне оновлення так чи інакше — бодай би й вимушено — відбувається. Для музичного (а надто — балетного) театру це є необхідністю просто фізично-фізіологічною, але й для драматичного вона повсякчас нагальна. Тож ведуться і певна селекція, і подальша робота з молоддю. Щоправда, формулювання «робота з молоддю» — теж явно з попередньої епохи. Вочевидь, якось спеціально й окремо це робити не варто: треба просто створювати можливості для випробовування в стінах театру якомога більшого числа молодих акторів, режисерів, сценографів (хоча це, знову-таки, доволі важко за існуючої системи штатних розкладів, ставок тощо); все ж інше — справа самоорганізації та самоврегулювання театрального колективу, дійсно творчої атмосфери в ньому; розвиненості педагогічних навичок у режисерів як іманентної складової цієї професії. Сучасна режисура, однак, найчастіше відбувається суто постановочними функціями, не турбується про долю актора, а лише використовує його у певній, потрібній у даній конкретній роботі, якості — і не більше.
Серед представлених театрів найбільш послідовну «молодіжно зорієнтовану політику» проводить Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Тут на сценi регулярно бачимо нові обличчя; висунуті кандидатури представлені численними та принципово різними роботами, до того ж, поряд із Дарією Лободою , Андрієм Самініним , Сергієм Петьком (до переходу на Лівий берег він кілька років був активно діючим артистом ТЮГу) нещодавно дебютували на сцені театру Олеся Жураковська, Максим Костильов, Оксана Русин, великий творчий доробок має Леся Самаєва. Врешті, саме в цьому театрі регулярно працюють молоді художники Олег Луньов і Тетяна Русецька; перші кроки в професії (бодай і не завжди це завершується прем’єрами) традиційно роблять студенти-режисери курсу Едуарда Митницького.
Так само традиційно поповнюються випускниками Харківського інституту мистецтв театри ляльок. Державний театр ляльок під орудою Юрія Сікала виставив на огляд лише одну виставу — «Олов’яного солдатика», та весь її акторський склад є молодіжним і справляє (а надто чоловіки — Сергій Несін , Євген Огородній) добре враження. Є, щоправда, суто методологічна проблема: актори, не сховані за ширмою, більше самі відіграють ситуації та реакції на них, ніж «оживлюють» ляльку, яка часто виглядає додатком, а не основною дійовою особою, — але це наслідки активного освоєння в останні десятиріччя «живого плану» в ляльковому театрі в цілому, і тут молоді київські актори просто існують в річищі загальної тенденції.
Більш проблематичною виглядає ситуація в Молодому театрі. Представлені комісії Ганна Васильєва та Дмитро Тубольцев ще, по суті, не мають серйозних робіт, з яких можна було б скласти цілісне уявлення про їхнє обдарування; самої лише ролі Русалоньки замало для такої своєрідної актриси, як Ірма Вітовська ; Кирило Бін, Наталя Васько, Олександр Богданенко, Максим Максимюк з’являються на сцені спорадично й перебувають у затінку старших колег.
Молоді виконавці в музичних театрах — тема для окремої, більш фахової розмови. Але й тут можна відзначити Дитячий музичний театр, який намагається активно залучати молодь (скажімо, ідеальною актрисою для театру такого профілю є Тамара Ходакова, відзначена також і експертами «Київської пекторалі» серед найяскравіших дебютантів року).
Сама лише поява Єлизавети Гаврилюк не може стати панацеєю у давно назрілому «вливанні свіжої крові» до катастрофічно постарілого організму Театру оперети — проте око дійсно милується молодою актрисою з прекрасними зовнішніми даними та консерваторською освітою (правда, навичок суто акторської майстерності їй ще бракує, і сценічна практика театру на сьогодні їй навряд чи зможе допомогти).
На такому загальному тлі вкрай дивним виглядає те, що своїх кандидатур на Огляд не представив згаданий ТЮГ на Липках — адже до нього кожного року вливається ціла армія випускників театрального інституту, а такі актори, як Ганна Самініна, Анжеліка Горб та інші вже мають серйозний багаж різнопланових ролей.
Так само не представлені в огляді Театр на Подолі, Експериментальний театр та «Колесо» — там просто не працюють настільки молоді актори, режисери, художники, що є безпомилковою ознакою деякої стагнації (правда, Експериментальний театр активно працює зі студентською молоддю НУКМА в рамках поширеної у світі моделі «університетського театру»). А суто молодіжний Драматичний театр на Печерську, актори якого Олена Лазович, Георгій Жуков, Ігор Мамчур яскраво заявили про себе ще у дипломних роботах, — взагалі є «віртуальною реальністю»: якась творча діяльність там, безперечно, триває, але її результати практично не виходять на «поверхню» театрального життя міста (хіба що недавно пройшла перша за три роки відкрита й належно розрекламована прем’єра — «Слуга двох панів» за Карло Гольдоні).
Загалом представництво театрів в Огляді, обумовлене у Положенні, викликає деякі запитання. Попри позакатегорійний статус національних театрів, очевидно, все ж не варто ставити їх у виняткове становище в порівнянні з міськими театрами, вириваючи, таким чином, із єдиного київського контексту, де всі вони природно співіснують. З іншого боку, ситуація з молоддю у національних театрах теж не така благополучна. На сцені Театру ім. І.Франка у великих ролях регулярно з’являються тільки Оксана Батько та Назар Задніпровський, хоча молодих акторів в театрі багато. Андрія Приходька вже важко назвати «молодим режисером», а вистави Олександра Мірошниченка швидко зникають з репертуару. Так само і в театрі Російської драми: там працює «Студія молодих акторів», багато молодих облич, але відзначити серед цієї маси можна хіба що Івана Марченка та Ірину Новак, а також Олександра Нікітіна, який нещодавно перейшов із Донецького театру й одразу ж був активно задіяний у репертуарі; молоді режисери — тільки Ірина Барковська та Олег Нікітін, котрий продовжує працювати «хронічним» асистентом.
Ще одне відкрите на сьогодні питання (здавалося б, формальне — але суттєве): які саме театри можуть брати участь в огляді. Слово «державний» у відповідному Положенні не зазначене ніде, проте самі формулювання не передбачають залучення недержавних театрів. Тут на часі — принципові корективи: адже, скажімо, у приватному «Срібному острові» під керуванням Людмили Лимар досить плідно працюють Микола Шекера та Олена Огородійчук, а в «Свободном театре» взагалі всі молоді — від режисера Артура Артіменьєва до акторів Антоніни Макарчук, Андрія Кирилова, Ганни Святої та інших. Вочевидь, надалі Огляд має охоплювати найширше коло театрів, театральних угруповань, антреприз — аби фіксувати повну картину й не прогавити паростки нового й перспективного.
Загалом же, відзначити митців, тим більше початківців, вчасно їх помітити, підтримати — ніколи не зайве, бодай і у дещо архаїчний спосіб. А от зробити з Огляду, котрий проводився вперше (тож є «дебютантом» так само, як і його герої), дійсно престижну процедуру, своєрідний стартовий майданчик для запуску на орбіту майбутніх зірок — вже завдання на майбутнє.
P.S. У тексті підкреслені прізвища тих, хто став лауреатами регіонального — київського — етапу Огляду.
