Почну з того, що я не галичанка, а киянка, яка народилася в Краматорську, на Донеччині, маю там родичів і можу розуміти, як живуть і думають у тому регіоні. А тепер про нове відчуття світу. Останнім часом починаю ранок з Інтернету — які новини? Замість звичного «як справи?» по телефону тепер запитую: «У вас всі живі, цілі?» Працюю за комп’ютером, слухаючи паралельно ритм бойових барабанів і стукіт бруківки. Спочатку було страшно, тепер тривожить тиша... Коли показала шестирічному сину відео розгону «правоохоронцями» 1 грудня, малий спочатку не вірив, що це діється у нас, а потім дістав дві «чарівні палички» Гаррі Поттера: «Не бійся, мамо, я тебе обороню, у них по одній палиці, а в мене дві...». Днями побачила маленьких хлопчиків, які бігали на вулиці, граючи у війну з криком: «Тікайте, беркут!» як раніше грали у «наших та німців». Діти все бачать і відчувають правдиво...А ще стіна вогню, яка найперше асоціюється з пеклом, раптом стала захистом — від куль, гранат і холоду — для обох сторін... Побачила світлину «Хлопець у респіраторі читає книжку на барикаді» — новий образ студента на сесії... Здається, що потрапив у якийсь антисвіт, кошмар, від якого не можеш прокинутись, якого ще не вигадали ні в драмі абсурду, ні у фантастичному трилері...
ПОДІЇ, ЗАВ’ЯЗКА, ПРЕДМЕТ КОНФЛІКТУ, ПЕРИПЕТІЇ...
Як ми дійшли до такого і чому? Я спробувала поглянути на ситуацію під кутом зору драматургії: події, зав’язка, предмет конфлікту, перипетії... Конфлікт виникає тоді, коли необхідна якісна зміна світу, і повернути назад без радикального повороту й перегляду позицій однозначно не вдасться. Коли розслідують авіакатастрофу, шукають, що це: помилка пілота чи конструктора, напад терористів чи удар блискавки? Отже, що стало висхідною подією? Адже її можна визначати по-різному. На поверхні — провал євроінтеграції, справді, якщо літак різко змінює курс а потім наближається до катастрофи, постає питання: пілот не впорався з управлінням чи нас захопили терористи? Звалювати провину на обурених пасажирів — абсурдно, хіба що в тому, що довірилися цим авіалініям, але якщо ми потрапили в них без нашої згоди? Та відмова в підписанні виявилася просто останньою краплею. Може, цією подією стала економічна блокада Росії? Чи країна справді «незалежна», якщо в такий спосіб можна різко міняти курс на 180?Чи справжня причина — сумнозвісне «покращення», яке торкнулося дуже вузького кола, а більшості — погіршення в усіх сенсах. До речі, не лише у Києві чи на Заході — я розпитувала родичів із Донеччини — у них не кращі враження. Що ж до сучасної драматургії, то взагалі геноцид. Уже чотири роки заплановані кошти на закупівлі п’єс та перекладів «тупо» зникають. Коли скорочується фінансування на культуру, а підвищується на міліцію — це шлях у прірву.
Але я спробувала піти далі — висхідною подією можна вважати й 1991 рік, коли «мирно» постала нова держава — без люстрації, без кардинальних змін та реформ із «совком» у головах і діях. Якщо по-справжньому, то маємо квазінезалежну (якщо в нашу політику можуть реально втручатися сусідні держави), квазідемократичну (терор останніх днів — тому яскраве свідчення) і навіть квазі-Україну. Якщо ми дожили до того, що за носіння державної символіки можуть заарештувати чи побити, а під час катування «правоохоронці», глузуючи, примушують співати гімн, то виникає запитання: які справжні кольори нашої держави? І чому прем’єр-міністр демонстративно відмовляється вивчити, як читаються українські літери, які знає кожна шестирічна дитина в Україні? І чому досі стоять пам’ятники Леніну, а поряд ставляться жертвам Голодомору і репресій? Одне з одним не сходиться. Яка ідеологія нашої держави, чи вона є взагалі?
І тоді стає зрозумілішим «предмет конфлікту» — якою бути нашій країні, чи наповниться вона справжнім сенсом «незалежної демократичної України», чи стане просто територією без назви і перспективи, яку можна спокійно грабувати і «зачищати», своєрідне «дике поле»? Йдеться не про конкретних особистостей, а про саму систему, в якій влада має бути контрольованою та відповідальною перед виборцями, а всі чотири ланки — незалежними одна від одної. Самоорганізація — основа громадянського суспільства. Може, намагання злити все в єдину систему та вседозволеність і призвела до цієї катастрофи?
ПИТАННЯ, ЩО ТАКЕ НАША ДЕРЖАВА ТА ЯКОЮ ЇЙ БУТИ, ОСОБЛИВО ХВИЛЮЄ МОЛОДЬ — ДІТЕЙ НЕЗАЛЕЖНОСТІ І СВОБОДИ
Гадаю, це питання, що таке наша держава та якою їй бути, особливо хвилює молодь — дітей незалежності і свободи. Саме вони ініціювали перший «романтичний» Євромайдан. На мою думку, зав’язкою стала «кривава йолка». Коли я побачила, як десяток озброєних мужиків б’ють по голові дівчинку років 18, а потім ногами добивають нерухомих лежачих хлопців, я плакала від цієї дикості й гніву. І за що — за підтримку офіційної політики євроінтеграції? У нас на юність кожного покоління приходить своя революція, я брала участь у «революції на граніті» 1990-го, потім була помаранчева, та попри зрозумілі розчарування, ми все одно пишалися мирністю й перемогами. Традицію цивілізованого демократичного опору було зруйновану в одну ніч. Обурення за ставлення як до рабів підняло сотні тисяч людей — не лише молодь, а й їхніх батьків та дідусів (чужих дітей не буває) — без жодних політиків. І я стала поважати киян, які вийшли на захист справедливості й гідності, а не за гроші чи зі страху. Тоді у влади ще був шанс зупинити цей кошмар — передусім покарати винних у цьому звірстві. Коли ж натомість почали заарештовувати побитих студентів, продовжувати побиття, процес став незворотним. Із романтичної драма переросла у «чорну», а потім у трагедію. Я противник насильства, але розумію, що дія народжує протидію, насильство — спротив, несправедливість — гнів. І класичний закон перипетії: герої здійснюють вчинки, які призводять до протилежних результатів. Діалоги ні про що, коли жодної вимоги Майдану не було виконано, навпаки: намагання влади розв’язати все силовими методами загострили конфлікт до смертельного. Газ і гранати, водомети й кулі, каміння та вогонь, сотні поранених, десятки заарештованих, закатовані й убиті...
ТЕПЕР НАША КАРТА НАГАДУЄ КАРТУ БОЙОВИХ ДІЙ
Але найгірше — запуск вірусу насильства, психологічне каліцтво — не тільки постраждалих, а й тих, хто почав отримувати кайф від знущань та принижень. А ще страх і недовіра до всіх державних інституцій: «правоохоронних», судових, навіть медичних закладів, адже за травму можуть кинути у в’язницю. Закони, ухвалені 16 січня, за якими можуть заарештувати за носіння маски, а катування й убивства людей — безкарні, створюють в Україні фантастичний антисвіт, у якому неможливо жити. Ці закони і загибель людей «підпалили» майже всю країну. Тепер наша карта нагадує карту бойових дій. Настала мить останньої межі, скидання справжніх масок шляхом... одягання масок — службових у силовиків, марлевих у «тітушок», театральних у протестуючих письменників, балаклав у мітингувальників... Хтось здатен на ризик заради свободи й гідності, а хтось продається за гроші й потім катує людей... І коли дорослі чоловіки з охороною та «недоторканністю» віддають накази стріляти, кидають під каміння чи закликають іти під кулі 18—20-річних хлопців (хоч майданівців, хоч солдатів чи курсантів) — у мене, як у матері синів, це викликає гнів та відразу. Над усіма цими «законними методами» є заповідь «не убий». Жодні посади не варті життя людей. Є роль Христа і є ролі Іуди й Пілата...
Особлива шана завжди була журналістам, медикам і священикам. Проте в нашій війні вони виявилися не тільки не захищеними, а першими мішенями... Ще один промовистий штрих: наш Мін культ не зреагував на збройний напад на Спілку письменників у Києві чи книгарню «Є» в Харкові, на арешт та побиття студентів університету ім. І. Карпенка-Карого, які знімали фільм, а натомість став погрожувати забороною (!) церкві за те що, священики моляться... не в тому місці. Це реально антисвіт. Помоліться краще за те, щоби прокляття за провокацію та підтримку цієї бійні не лягло на сім поколінь...
«ГОЛОСОМ НАРОДУ ПРОМОВЛЯЄ БОГ!»
У моїй новорічній казці «Мандрівка у Віртуляндію», написаній у вересні-жовтні, яка, до речі, йшла в Палаці «Україна», на думку багатьох, вийшла образна притча про нашу ситуацію. Хлопчик потрапляє у віртуальну країну часу, яку захопили злі сили і спробували повернути час назад. Картини останніх подій нагадують то часи фашистської навали, то Громадянську війну 1918-го, а то і взагалі середньовіччя... Герої долають річку Забуття, оминають пастки й сіють зуби Дракона, з яких постає військо козаків. Воно визволяє країну, а короля Годину повертає до життя мелодія флейти, зіграна хлопчиком. Сподіваюся, що ми близькі до кульмінації та розв’язки і що в цій казці я відчула не лише початок катастрофи, а й «хепіенд». Дай Боже, щоб це була та сама вільна, незалежна, демократична Україна, а не терор і Громадянська війна! І коли починають шукати, хто ж є «автором» — влада, провокатори, рука Москви чи Вашингтона, я пропоную поглянути вище. Автором є Бог, який дав Україні це випробування чомусь і для чогось. Щоб стати Україною чи зникнути і розсіятись по світу? І ще стоїть перед очима плакат, який тримав у руках загиблий Сергій Нігоян: «Голосом народу промовляє Бог!». Варто пам’ятати це застереження.
