Родинна історія, або 128 сторінок про війну мов
Спогади з дитинства, що спонукають до роздумів
Есе «Назви пустку матір’ю» Лайєма Карсона видало київське видавництво «Темпора». Дитинство та юність ірландського письменника минули на півночі острова, у Белфасті, що досі перебуває у складі Сполученого Королівства. Тож коли автор намагається переказати історію своєї родини, в підсумку все одно виходить розповідь про утвердження національної ідентичності. У 1920-ті ірландці, що жили у містах, розпочали громадський рух за вивчення рідної мови, усвідомлюючи критичність тодішньої ситуації: ірландською уже тоді послуговувалися лише ентузіасти та старші люди, оскільки вона ставала просто непотрібною через поширення англійської в усіх сферах повсякденного та громадського життя. Батько Лайєма Карсона — Лайєм Мак-Карейн розробив методику викладання мови і зафіксував численні оповідки усного фольклору — його здобутками охочі вивчити мову користуються досі. Втім, активістів виявилося занадто мало, щоб кардинально змінити стан речей: їхні діти та онуки здебільшого відмовляються вивчати ірландську, оскільки не бачать у цьому практичного сенсу. А після терактів ІРА, коли під час збройних конфліктів страждало й мирне населення, ірландська мова навіть у носіїв почала асоціюватися із агресією. І сам Лайєм Карсон певний час використовував рідну мову лише у спілкуванні з батьком. Переламним моментом для автора стала смерть обох батьків. (Розповідь про те, як важко дивитися на повільне згасання дорогих людей, що потроху втрачають запал, сили та здоровий глузд, — це ще один щемливий епізод книжки). Орієнтиром у пошуках самостійності стала рідна мова. У мові автор віднайшов оте щось, що передається з покоління в покоління. Він почав вивчати напівживу ірландську. І хоча повноцінно опанувати її зараз майже неможливо, Лайєм Карсон не втрачає надії передати бодай основи рідної мови своїй маленькій донечці, хоча та вже зараз краще говорить англійською. Український переклад книжки «Назви пустку матір’ю» побачив світ ще торік, проте видання досі залишається майже не обговореним. Поміж тим, тут згадано проблеми, які наразі стають для нас дедалі загальнішими — зокрема, промовисто продемонстровано наслідок співіснування двох мов на державному рівні.
Шлях на межі можливого
Спогади про неймовірну експедицію, що увійшла у Книгу рекордів Гіннесса
Ед Стаффорд. Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож (переклад: Андрій Бондар). — К.: «Темпора».
Британець Ед Стаффорд стверджує: значною частиною успіху своєї сенсаційної експедиції він завдячує скаутській організації, до якої належав у дитинстві. Протягом майже двох років колишній британський військовий, а нині всесвітньовідомий письменник-мандрівник пішки долав шлях від витоків до гирла річки Амазонки, разом з напарником перуанцем Чо продираючись через південноамериканський тропічний ліс, бредучи болотами по коліно або й по горло у воді. Ця подорож увійшла до Книги рекордів Гіннесса. Але книжка «Уздовж Амазонки. 860 днів» — більше, ніж роман-тревелог, який засновано на реальних фактах. Насамперед тут йдеться про екологічну свідомість. Ед Стаффорд на власні очі побачив, як вирубують унікальні тропічні ліси — «зелені легені планети». Траси залишаються не лише там, де прокладають дороги, але й уздовж довжелезних нафтопроводів. Місцеві жителі беруть участь у торгівлі листям коки або просто займаються тим, що купують алкоголь, а понапивавшись, б’ють власних дружин. З місцевим населенням загалом досить важко спілкуватися: вони звикли, що білі люди — це вороги; і часто виганяють непрошених гостей, погрожуючи смертю. Окрім того, про племена Амазонії турбується багато організацій, від яких Стаффорд щоразу мав отримати дозвіл на пересування територією резервацій. Утім, це не рятує аборигенів від найбільших проблем: відповідно до законодавства Перу, вони володіють своєю землею лише на 5 м углиб, а тому будь-яка компанія, яка займається видобутком нафти чи інших природних ресурсів, може виселити плем’я з обжитого простору. Книжка «Уздовж Амазонки» репрезентує новий тип подорожей — екотуризм. Ед Стаффорд вирушив у майже неосвоєний край не лише для того, щоб пошукати пригоди, але й щоб привернути увагу до проблем заповідних територій. Увесь світ читав інтернет-блог мандрівника та переглядав його відеощоденник. Зараз на матеріалі експедиції знято документальний фільм; а сам автор виступає з лекціями про глобальні проблеми, побачені на власні очі.
Оксана ЩУР
