Нагадаємо, «Клавдія Шульженко. Старовинний вальс» — не перша вистава Національного театру російської драми ім. Лесі Українки, присвячена життю чудових людей (постановки Ольги Гаврилюк про Едіт Піаф та Олександра Вертинського ось уже декілька років з успіхом ідуть на «Сцені під дахом»). Якщо врахувати, що Клавдію Шульженко — популярну естрадну співачку радянської доби називали «нашою Піаф» і «Вертинським у спідниці» то, можна передбачити, що серія вистав про легендарних осіб у Російській драмі склалася неспроста.
— Це збіг, — говорить режисер Ольга ГАВРИЛЮК. — Я ніколи не мріяла ставити вистави виключно про великих світу сього. Хоча, не заперечуватиму: книгами з серії «Жизнь замечательных людей» зачитувалася з дитинства. Доля, час від часу, всміхається мені можливістю зустрічі з кумирами. Але ж краще мати справу з великими, ніж із посередностями — чи не так?
Голос Клавдії Шульженко став символом перемоги в Другій світовій війні. Існує чимало легенд про те, як її пісні в буквальному розумінні рятували людські життя. Наприклад, виховательці дитсадка з групою малят пісня «Синий платочек», що зазвучала з окопу, допомогла знайти орієнтир і вибратися з оточення. Підбитий німцями льотчик-бомбардувальник у вирішальний момент почув по радіо знайомий мотив шлягеру «Мама» і, відчувши небувалий приплив сил, перетнув лінію фронту і благополучно приземлився. Один фронтовик, який після страшного бою не міг підняти виснажених солдатів для нової атаки, закричав: «За синий платочек! Вперёд!», — і всі встали, як один...
«Давай закурим!», «Прощай, любимый город», «Руки» — ці пісні виконували на фронті і в тилу, у воєнний і мирний час. Так у чому ж феномен цієї легендарної жінки?
— Клавдія Іванівна була, перш за все, акторкою, — вважає виконавець ролі Шульженко Ольга КОГУТ. — Поглядом, жестом вона приковувала до себе увагу публіки. Глядачі чули кожне її зітхання, бачили кожен поворот голови. Адже той же «Синий платочек» співало багато вокалістів, але в пам’яті поколінь залишилася саме Шульженко. Чому? Та тому що Клавдія Іванівна кожну свою пісню виконувала як монолог, сповідь, і цим зачаровувала слухачів. Вона не любила співати під фонограму, навіть під записаний акомпанемент («мінусівку»). У цьому я солідарна зі своєю героїнею. Адже якщо по-акторськи проживаєш пісню, кожного разу виконуєш її по-новому. Існує момент імпровізації: зараз ти відчула щось сильніше, чи драматичніше. Або раптом сьогодні сталася подія, яка дала тобі інший імпульс, іншу емоцію, і ввечері на виставі виникла несподівана пауза. Ось чому для мене такою важливою є присутність на сцені концертмейстера Вадима Аскевича. Все ж таки, жива музика на сцені — це особлива атмосфера.
Творчу атмосферу створювали і художники — Олексій Вакарчук, Валентина Плавун, і фахівці з відеопроекції — Олексій Рабін та Андрій Рябін... Ми спільно відкривали для себе цю особистість. Хотілося розповісти глядачам більше цікавих фактів із життєпису співачки. Адже Шульженко — це не лише пісні воєнних років. Клавдія Іванівна прожила цікаве життя. Була принциповою. Ніколи не підлаштовувалася під ситуацію, ніколи не співала про Сталіна і партію, хоча не раз могла за це поплатитися. Співачка дивом уникнула репресій. Її репертуар довгі роки піддавали жорсткій цензурі, а вона мріяла співати лише про кохання... Любила розкіш, і при цьому в 50-річному віці залишилася одна в комуналці — чоловік при розлученні забрав усе, навіть помешкання. Незавидна ситуація, чи не так? Але Шульженко зустріла ще одне кохання! З довоєнного часу один чоловік (молодше за неї на 11 років) почав надсилати листівки з компліментами і теплими побажаннями. Клавдія Іванівна думала: черговий таємний шанувальник. Лише багато років потому вони випадково зустрілися, і закрутився бурхливий роман. Шкода, що всього неможливо вмістити в одну виставу.
Багато води спливло з того часу, коли платівки Клавдії Шульженко були в кожному домі, коли її голос щодня звучав у теле— та радіоефірі. Підросли покоління, які зовсім не чули імені Шульженко. Але творці вистави впевнені — життя і творчість їхньої героїні торкнуться сердець сучасного глядача.
— Клавдія Шульженко — це, перш за все, пісня душі, серця. А про що співає серце, душа? Про кохання. Чи потрібне нам сьогодні кохання? Та й взагалі, чи є такий час, коли воно не потрібне?.. — ставить риторичне запитання Ольга ГАВРИЛЮК. — Такі люди, як Олександр Вертинський, Клавдія Шульженко, Марк Бернес залишаються на сторіччя. Вони співали про те, без чого ми нині не можемо існувати — про ніжність, кохання і самотність. Про людську тугу за душевним теплом. Тому їхні пісні актуальні і сьогодні.
