31 московський міжнародний кінофестиваль розпочався й проходить за звичними лекалами, які виробили за останнє десятиліття. Змінилося хіба що місце: тепер все зосереджене на Новому Арбаті: журналістам віддали камерний кінотеатр «Художественный», а офіційні прем’єри й світські акції проходять у восьмизальному мультиплексі «Октябрь». Відкриття фестивалю відбулося, як і раніше, в кінотеатрі «Пушкинский» — демонстрували фільм голови журі Павла Лунгіна «Цар».
По-справжньому гучних прем’єр поки що немає; проте позаконкурсні програми цього року складені зі смаком і різноманітно. Справжнє відкриття в цьому сенсі — «Вільна думка», добірка документального, переважно біографічного кіно. Особливий інтерес викликали життєписи журналістської легенди Хантера Томпсона «Гонзо. Страх і ненависть в Лас-Вегасі», знаменитого канатохідця Філіппа Петі «Людина на дроті», підкорювача рік Мартіна Штреля «Людина Великої Ріки». Кіномани також віддають перевагу іменним ретроспективам творчості італійського радикала Марко Феррері й витонченого бунтаря Єжи Сколимовського.
У паралельному конкурсі «Перспективи», який, згідно з концепцією організаторів, призначений для режисерів, схильних до пошуку і експерименту, найпомітнішою подією став японо-російський мультфільм «Перший загін», що оповідає про війну привидів німецьких рицарів з... повсталими з мертвих піонерами-героями. Фільм оформлений у стилі типових японських «стрілялок»-аніме, при цьому з деякою домішкою радянського агітпропу сталінських часів, при цьому мальовані епізоди чергуються з виступами живих акторів, які грають свідків окультної війни німецької й російської спецслужб, що ніби мала місце. Більше схоже на жарт, але, судячи з усього, продовження будуть не менш пафосні.
Конкурсна програма ММКФ традиційно нерівна. Іноді фільм гарний в задумі, але прикро провалений у втіленні. Насамперед, це «Диво», один із двох російських фільмів, які беруть участь у основному конкурсі. В режисера Олександра Прошкіна був прекрасний сценарій Юрія Арабова. Однак з цього матеріалу Прошкін зумів вибудувати лише банальну мелодраму, неточну в деталях, фальшиву в емоціях, поверхневу візуально.
Те ж саме із ізраїльським фільмом «Муки у вогні». Ідея історії молодої людини, яка в певний момент просто вибухає, кидає виклик всім можливим моральним нормам, по-своєму цікава, але знята претензійно, без вигадки, абсолютно вторинно щодо європейського арт-хауза, який намагається наслідувати режисер.
У грузино-німецькому «Посередникові» режисер Діто Цинцадзе експериментує зі структурою оповідання, показуючи одні й ті ж події з погляду різних героїв, додає сцени насильства, згущує атмосферу, але виглядає все як несмішна пародія на європейську жорстоку драму.
І все ж явний лідер конкурсу вже визначився — і, що найбільш відрадно, це український фільм. Йдеться, швидше, про першість не в призових перегонах, а в набагато вагомішому негласному змаганні художніх якостей того або іншого твору. Мало того, фільм Кіри Муратової «Мелодія для шарманки» стане — вже став — найобговорюванішим, і вкотре різко розколов і глядацьке, і професіональне співтовариство. Хтось пішов під час перегляду, хтось засуджував режисера, який вивів на екрані таку безнадійну історію з дітьми. На фестивальній прес-конференції, де сама режисер не з’явилася (не змогла приїхати з Одеси через раптову хворобу), приголомшені журналісти насилу формулювали запитання. Проте в автора цих рядків, як і у багатьох його колег, не викликає сумніву той факт, що «Мелодія для шарманки» — найважливіша подія в кінематографі не тільки України, але й всього колишнього СРСР за останній рік. Докладна рецензія на фільм обов’язково з’явиться в «Дні». Поки ж — пряма мова акторів, що грали у фільмі.
Олег Табаков:
— Мені здається, як в 60-ті Саша Вампілов діагностував рак совісті у радянських людей — в інший час, в державі іншої соціально-економічної формації Кіра Муратова попереджає про душевну глухоту. Про ту міру роз’єднаності людської, яка мені здається дуже небезпечною. Як там виберемося з цього — з нами більш-менш ясно, а ось як бути з дітьми, онуками — твердо відповісти не можу, але ось цього року відкрию школу для особливо обдарованих дітей. Так що свою краплю додам в боротьбу з цим захворюванням.
Рената Литвинова:
— Я досі не можу пройти повз, коли когось б’ють. Не кажучи вже про те, що мені хочеться кричати на всіх кутках, що якщо ти щасливий, то треба це з кимсь розділяти, якщо у тебе є гроші, є трохи зайве, то треба ділитися. Кіра це не може вилікувати, але у неї відкритий фінал і це дуже сумний фільм... ви знаєте, одна, друга, третя дитина, але... вони дійсно вмирають, зовсім поряд. Вона хотіла знімати справжніх безпритульних, але там вже були проблеми зі здоров’ям, діти ходили в памперсах, тому що вже чимось хворіли... Тобто не можна було задіяти як акторів, їм було років по 12, і вони були глибоко хворими людьми. Їх проживання всім відоме в Одесі. Там одна людина обиралася депутатом — підібрала їх, відмила, возила з собою. Як тільки обрали, їх туди й звезли назад. Там їх всіх потім для фільму і знайшли. Кіра, як завжди, вражає. Будучи атеїстом, вона добріша від усіх віруючих.
Наша газета продовжує стежити за подіями на Московському кінофестивалі.
