У Києві художник провів майстер-клас. На нього були запрошені всі, кому не байдужа доля людей iз важкими захворюваннями і якi не мають можливості оплатити своє лікування. Тут кожний бажаючий зміг разом із художником узяти участь у створенні картини, яка згодом буде виставлена для продажу на аукціоні. Кошти, отримані від продажу полотна, підуть на лікування важкохворої дівчини з Луганська Наташі Донцової.
Борис ЄГІАЗАРЯН — людина світла й небайдужа. Ця виставка його робіт присвячена друзям (про її відкриття «День» писав у № 121).
— Борисе, розкажіть про початок вашого творчого шляху?
— Скільки себе пам’ятаю, малював завжди і скрізь, удень і вночі, однак у школі з малювання в мене були двійки... Я злив учителя, бо малював маленькі малюнки в кутку аркуша, зрозумілі тільки мені одному. Зараз я розумію: якби я жив у Середньовіччі, то був би мініатюристом, можливо, розписував би Біблію. Але тоді я висловив свій протест відмовою від малювання і почав писати вірші й маленькі есеї. І лише наприкінці дев’ятого класу я знову почав писати картини.
— Що стало стимулом?
— Коли я побачив репродукції робіт Брейгеля, подумав, що ніколи не зможу так писати, а Гогену й Ван Гогу просто дуже заздрив. Саме тоді я збагнув, що життя тепер піде інакше. Я купив собі етюдник, почав натягувати полотна й цікавитися, як наносити ґрунт. Цілодобово я блукав горами й писав. Ось так я став художником.
— Які події наклали особливий відбиток на вашу творчість?
— Землетрус у Вірменії, війна... Я побачив дуже багато: була лікарня, в’язниця. Саме після війни я й почав писати не депресію, а навпаки — радість.
— Ваша несхожість на інших допомагає чи заважає?
— І заважає, і допомагає. Я ж казав, що дуже люблю художників, але ніколи не відчував на собі нічийого впливу, навіть тих, ким захоплювався. Це моя впертість горянина — йти в житті своїм шляхом.
— Як виникла ідея організувати доброчинний аукціон на допомогу Наташі Донцовій?
— Вона знайшла мене сама після передачі Ольги Герасим’юк «Без табу». Ми тоді робили виставку на допомогу одній сліпій дівчині, чий чоловік потерпав від хвороби хребта і був прикований до ліжка. Ця сліпа дівчина доглядала його до самої його смерті. А Наташа побачила передачу й написала листа, як кажуть, «на деревню дедушке». Цей лист блукав містом три місяці, доки випадково не потрапив до галереї на Андріївському узвозі, де мене знали.
— Є ще хтось, кому б ви хотіли допомогти таким чином?
— Так, дуже багато. Є люди, яких я знаю і яким потрiбна допомога, я — прибічник доброчинності. У зв’язку з цим я постійно пригадую лист Чарлі Чапліна до своєї доньки, де він говорить: «Коли перебуваєш у радості й у достатку, ніколи не забувай про тих, хто живе на околиці в бідності й богості». В нашому світі дуже багато проблем: багато людей помирають через те, що не мають грошей на лікування. От якби ті, в кого є можливість, поділилися бодай крихтою своїх прибутків, багато нещасних, можливо, лишилися б жити й були б здорові.
— Борисе, ви людина, яка брала активну участь у багатьох політичних подіях. Я знаю, що ви підтримували революцію 2004 року в Києві у складі групи «Помаранчевий квадрат».
— Під час революції кожна мисляча інтелігентна людина, певно, мала встати і сказати «Досить!». Слава Богу, що в Україні революція була переважно творчим актом. Ми тоді організували штаб у майстерні Миколи Журавля, яка знаходиться на Хрещатику. Туди з’їжджалися художники з усієї України. А в майстернях на Лук’янівці організували лазарет, де лікувалися всі, хто застудився, де можна було помитися й випрати одяг. Потім усі знову поверталися на Хрещатик, у штаб.
— Як ви опинилися у вирі подій у Вірменії на початку цього року?
— Я знав, що там вiдбуватимуться президентські вибори, і поїхав туди цілеспрямовано, з виставкою (на відкриття запросив першого президента Вірменії Левона Тер-Петросяна). Він говорив про мене як про художника і прирівнював до своїх соратників, про яких відгукувався як про великих вірменських політиків, що беруть на себе відповідальність... Я не міг лишатися осторонь... На жаль, світова спільнота нас не підтримала, європейські спостерігачі підвели, зробивши вигляд, що вибори пройшли за європейськими стандартами. А що коїлося насправді? О шостій годині ранку на наметове містечко почали наступати бійці спецназу, потім підключилася армія. На околицях столиці здiснювалися провокації — розбивалися вітрини, щоб виправдати запровадження надзвичайного стану в країні. Вдень велися вуличні бої з народом, а вночі почали стріляти й убивати мирних людей, потім пішли репресії. Тому дві свої київські виставки я присвятив моїм друзям, котрі потрапили під ці репресії...
— Як ви пережили своє перебування у слідчому ізоляторі, та що допомогло вам не зламатися?
— Я там був недовго, проте це було жахливо. Це було після землетрусу. Ми поховали загиблих під час стихії, і мене все ще трусило від пережитого жаху. Великою підтримкою для мене було те, що народний депутат Галина Старовойтова відвезла мої роботи до Москви й у себе на квартирі за підтримки академіка Андрія Сахарова організувала виставку, на яку запросила багато преси й іноземців. Я дізнався про це, перебуваючи у в’язниці, де до нас ставилися як до кримінальних злочинців... Саме та підтримка допомогла не зламатися... Я вже багато років живу в Україні, та зараз, коли до Вірменії повертається страшний тоталітарний режим, я просто не можу мовчати.
— Що ви можете розповісти про свою участь у війні в Карабаху?
— Я не політик. Мене хвилює життя людини й життя моїх побратимів. Я захищав кордони Вірменії. Метою великої політики було депортувати Карабах. Я зі своїм загоном захищав одну маленьку дорогу в ущелині, яка розгалужувалася на 12 сіл. Згідно з історичними традиціями вірменського народу, в період воєн жінок і дітей не евакуюють. Це робиться для того, щоб у воїнів не було страху перед противником. Коли ти знаєш, що за тобою жінки й діти, тобі бігти нікуди, і ти стоїш до кінця...
Після війни я не писав картини три роки. Це був страшний стан. Поступово почав писати оповідання й вірші, а потім художник у мені перемiг, і я повернувся до живопису. Я почав писати радість життя. Нічого не маю проти contemporary-art. Зараз це модно. Та писати важкі, проблемні речі, витягуючи з глибини щось брудне й бридке, не можу. Людина потребує саме любові, доброго слова, адже жити й так дуже важко.
— Яким художником ви себе більше вважаєте — вірменським чи українським?
— Я вже давно вважаю себе українським художником, але з вірменським духом і корінням. Уже багато років працюю в Києві, хоча серце моє живе у двох країнах: Україні та Вірменії.
