Уперше впродовж десятків років у видавництві Kniha Zlнn (Чехія) вийшла антологія сучасного українського оповідання «Expres Ukrajina». Туди увійшли твори 30-ти письменників (народжених по 50-х роках минулого століття): Софії та Юрія Андруховичів, Володимира Діброви, Отара Довженка, Василя Габора, Тимофія Гавриліва, Олега Говди, Олександра Ірванця, Іздрика, братів Капранових, Євгенії Кононенко, Оксани Луцишиної, Тані Малярчук, Марії Матіос, Марини Павленко, Галини Пагутяк, Леся Подерв’янського, Любові Пономаренко, Василя Портяка, Тараса Прохаська, Миколи Рябчука, Василя Слапчука, Наталки Сняданко, Марини Соколян, Людмили Таран, Юрія Винничука, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Олександра Жовни (імена подано за чеською абеткою). Двадцятеро перекладачів залучила до співпраці авторка проекту, упорядник (також і перекладачка) Рита Кіндлерова, в чиїй особі українська література має надзвичайно активного промотора.
— Пані Рито, за яким принципом ви укладали антологію? Справа ж не лише в тому, щоб «донести найкраще з написаного»: треба було дібрати тексти, які були б цікавими саме чеському читачеві.
— Ідея видати збірник українських оповідань виникла досить давно. У мене зібралася добра бібліотека (українські книги купую з 1995 року, коли побувала в Україні вперше). Зверталась і до різних авторів, щоб надсилали свої твори. Завжди, коли перекладаю, передбачаю, що це — для чехів. Я ж бо сама чешка (хоча на три чверті маю німецько-австрійського коріння). Думаю, що чехи завжди оцінюватимуть хороший гумор, сатиру, іронію, самоіронію та відвертість. Досить далекі для нас націоналістичні комплекси, але здорове відчуття самовпевненості потрібне. В цьому гумор дуже допомагає, і цього трохи мені бракувало в українських текстах-рефлексіях над історією: чого немає зараз, буде пізніше — дочекаюся. Новітня українська історія така страшна, що треба повільно увіходити в неї. Підготовка до випуску антології забрала майже два роки. Я багато читала, а потім передала колегам-перекладачам тексти. Мені хотілося, щоб інші україністи також мали можливість спробувати, що це таке — художній переклад. Сподіваюся, що декілька з них надалі вже самі організовуватимуть свої переклади, шукатимуть видавців тощо.
— Ви переклали поезії Антонича, Карманського, «Польові дослідження...» та «Сестро, сестро» Оксани Забужко, «Легенди Львова» та «Ги-ги-ги» Винничука, книжку українських народних казок «Помста Олекси Довбуша». У роботі допомагало ѓрунтовне знання мови, тонкий мистецький смак?
— Дякую, гарні слова, бо відгуків на переклади бракує. Мені приємно, що чеські видавці звертаються до мене як до авторитета в україністиці.
— Щоб адекватно перекласти, важливо не тільки грунтовно знати мову, але й реалії — історичні, побутові тощо. Звідки черпаєте такі знання?
— Я постійно користуюсь інтернетом, де зараз можна знайти багато потрібної інформації, але в багатьох випадках найкраще про певні речі можна довідатися прямо від автора, який єдиний може пояснити, що мав на увазі.
— Коли ви почали перекладати з української мови і де її вчили? Хто з викладачів найбільше вплинув на вас?
— Я почала вивчати українську філологію 1994 року в Масариковому університеті міста Брно. Найбільший вплив на мене мала Галина Миронова, доцент Київського університету ім. Т. Шевченка, яка приїхала як лектор і залишилася там викладати. Вона стала для нас, усіх україністів, чи не ріднішою, ніж мати. Завдяки їй брненська україністика стала справжньою. Пані Галина здатна навіть гопака затанцювати перед студентами, аби тільки вони зрозуміли те, що вона пояснює про українську мову. Ми з нею можемо сперечатися і сваритися, бо вона зі старої школи і разом із нами проходила етапи національного відродження, яке нам було, зізнаюся, зовсім нам чуже. Вона хотіла довести, що українська мова наймилозвучніша, найкраща у світі, але згодом зрозуміла: ми цього не потребуємо. Я просто хочу перекладати, інтуїтивно відчуваю, що маю це робити, що Україна для мене вже стала долею...
— Чи виявляють чеські читачі зацікавленість українською літературою? Чим, на вашу думку, вона вирізняється?
— Помалу чеські читачі добираються до української літератури. Але у нас друкуються тільки мої переклади (без урахування «Рекреацій» Андруховича, фантастично перекладених колегою Томашом Вашутом) — і цього замало. Чехи про сучасну українську літературу майже не знають, але сподіваюся, що антологія в цьому їм зарадить. Кожна література своєрідна: існує спільне й різне. Мені, наприклад, в українській літературі бракує гумору та самоіронії.
— У Чехії українці переважно асоціюються із чорноробами (копачами, ремонтниками доріг) та мафією. Нині щось змінюється?
— Ситуація трохи змінилася, але, на жаль, самі українці для зміни ставлення до них мало що роблять. Наприклад, мають розмовляти українською. Якщо говорять російською, то чехів беруть усі чорти (так говоримо) — маємо свій досвід з росіянами. Саме через культуру можна багато зробити.
— Чи існують інституції, які фінансово підтримують переклади української літератури, чи ваша праця — це «голий ентузіазм»?
— Всі переклади з «малих мов» робляться фактично на ентузіазмі. Міністерство культури підтримує переклади чеської літератури за кордоном. При посольствах різних країн часто існують культурні центри, які спонсорують переклади творів своїх авторів. Україна, на превеликий жаль, такого не має, щоправда, до виходу нашої антології долучився фонд Open Ukraine, але ж це спорадичні, а не системні зусилля. Хоча українців в Чехії багато — і як вони мають відчувати підтримку власної країни, якщо та для них нічого не робить? Вихідці з України поступово втрачають зацікавлення до будь-чого українського і купують, наприклад, російські книги, бо їх у Чехії є багато. А де українські видання? Наприклад, мої друзі позичають українські книжки у мене!
— Розкажіть трішки про себе. Знаю, що ви — музично обдарована людина, захоплюєтеся співом доби бароко (і виконуєте ці складні твори), грали на піаніно, володієте грою на флейті. А також опікуєтеся тваринами, зокрема, виходжуючи вуличних котиків... Як усе це поєднується?
— Усе можна поєднати, якщо добре спланувати час. Маю від батька «германський ген», я — менеджер часу, досить педантична людина, дуже люблю порядок, планування і вмію поєднати багато різних видів діяльності. Великою насолодою для мене є, коли після докладених зусиль бачу результат, хоч би невеликий. Перекладання навчило мене терплячості. Хотіла, щоб усі відразу зрозуміли, що українська література цікава і її варто друкувати. Життя мене багато чого навчило...
Щодо тварин в мене були дві мрії: зробити притулок для вмираючих тварин або мати ферму з козами (їх люблю найбільше після кицюнь). Поки що працюю редактором в економічному тижневику, часу обмаль — складно опікуватися вуличними котами. Зараз їх назбирала шість, і всі кольорові. З допомогою одного притулку шукаю їм господарів. І ще маю свої чотири кицьки. Уявить собі: вихідні, темно, коти по різних диванах, на піаніно, вікнах, столах сплять, горить ароматична лампочка, а я за леп-топом перекладаю...
