В основу музично-драматичної фантазії сценічної версії (автор тексту — Петро Мага), лягла опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Анатолій Хостікоєв, окрім авторства ідеї, виступив постановником вистави й зіграв роль Султана Махмуда ІІ.
Переінакшивши назву класичної опери, творці вистави не просто, що називається, замінили місцями доданки, вони, не «змінюючи суми», вклали в назву трохи інший зміст, більш наближений до сьогодення (більш актуальний для українців, запропонувавши сприйняти поняття «порога» багатоплановим, емоційним чином, вигадавши в зв’язку з цим свою історію). У виставі Січ козацька не запорізька, а задунайська. Козаки на чолі з Карасем, які опинилися за порогом свого дому й батьківщини, знаходять притулок завдяки Махмуду ІІ. Вони вимушені «товаришувати» з турками, жити з ними поряд. Красномовною алегорією прозвучить у виставі притча про людину й ведмедя, які намагалися жити разом і дружно, але все одно це в них не вийшло, дуже вже різні вони були (зрада встала між ними, і шрами від неї залишилися у них на серцях). Протистояння з турками закінчиться для українців можливістю повернення на рідну землю. І отримають вони її від, здавалося б, найлютішого ворога, Султана. За фантазією творців вистави в Махмуді ІІ «заговорила» його українська кров далеких предків часів легендарної Роксолани. Ну, як тут не пригадати сміливу гіпотезу про те, що всі люди на планеті — родичі одне одного в якомусь коліні?
Зачин вистави — данина класичному творові — опері Гулака-Артемовського. На напівпрозорій завісі ефектно виникне зображення нотного стану з клавіром «Запорожця за Дунаєм». За своєрідним «серпанком» часів з’являються перед глядачами фігури Одарки (Наталя Сумська) і Карася (Богдан Бенюк). Виконання знаменитих оперних арій цими драматичними артистами заслуговує найвищої оцінки. Чистоту вокалу відтіняє прекрасне сучасне аранжування, виконане Романом Суржею та Іваном Небесним. Доречна частка іронії в подачі характерів робить хрестоматійні образи гуляки-козака та його сварливої дружини більш об’ємними, живими, пульсуючими яскравими, колоритними емоціями, гранично виразним ставленням один до одного й до того, що відбувається.
Перегукується з традицією мальованих декорацій оперних вистав і сценографія художника-постановника Андрія Романченка, але здійснена за допомогою сучасних технологій. Комп’ютерна графіка відеоряду спроможна перетворити сцену й на дніпровські плавні, й на високе небо з білими шапками хмар, і на пейзаж тихої української ночі, й на східну в’язь інтер’єру султанського палацу. Відштовхнувшись від відправної точки опери (тут «серпанок» часів розсіється й підніметься завіса), вокал змінить драматичне оповідання. Хоча музика звучатиме у виставі майже весь час, недаремно Карась повторює: «Хто добре співає, той все має!», прославляючи тим самим співочу душу українського народу, підкреслюючи силу й нетлінність культурних традицій.
Відмовляючись від статичності оперних традицій, Анатолій Хостікоєв включає в дію пластичні вирішення в надзвичайно психологічні драматичні моменти. Так, мотив протистояння яскраво вирішено в сцені «битви» турків і українців. Простір розділено немовби поле битви. За спинами українців, як символ батьківщини, хатина з рушниками й жовтими соняшниками, за спинами турків — завойовані простори. Скільки винахідливості в пластичному малюнку битви (балетмейстер Дмитро Каракуць)! Емоційні українці безстрашно йдуть на ворога з рогачами, вилами, в’язками цибулі й часнику та й просто з голими руками... Тричі буде переходити земля з рук до рук, мінятимуться розташуванням сторони конфлікту, переміщуючись на різні кути сцени. Лише старий батько Карася, який своєю кобзою надихав козаків на бій, не встигатиме за своїми, мирно засинаючи під звуки бою. Ласкаво-суворо посварить батька Карась-Бенюк: «Тату, буду вас трохи сварити! Що ж ви не швидко орієнтуєтесь...» Це лише один із численних комедійних моментів вистави. Наприклад, вокальний дует Оксани (Дарина Мамай) і Андрія (Тарас Постников), які розгойдуються в човні на дунайських хвилях і при цьому замерзли, нагадають тремтячих від холоду мокрих героїв «Кавказької полонянки». А в переодягнутій на східну красуню Одарці, яка демонструє перед Карасем («Тепер я турок, не козак...») танець живота, вгадується кербуд у виконанні Мордюкової з «Діамантової руки». Ну, а синхронний переклад бесід Султана з сином (Ігор Рубашкін) з турецької на українську так нагадує нинішні всюдисущі серіали. Взагалі, гумор та іронія органічно вплітається в тканину вистави, підстьобує її ритм, підкуповує глядачів винахідливістю та гостротою.
Образ Карася — черговий успіх Богдана Бенюка. Характер колоритного козака актор подає об’ємно, могутньо, правдиво. У сплаві бездоганної акторської органіки та гумору яскраво виявляються всі риси Карася, і земні — випити й погуляти на славу, і етичні — на захист батьківщини і справедливості він стане першим. Порадує глядачів вокальний дует Хостікоєва — Бенюка. І хоча вони співатимуть в образах ворогів, голоси зіллються в традиційно злагодженому й красивому двоголоссі. І стане зрозумілим із мудрих слів старовинної української пісні, чому в усі часи так важливі поняття ясного розуму й чистої совісті. Такі цінні, основоположні речі у виставі подаються в ігровій манері, не декларативно, а органічно й емоційно. Режисер зумів привести до балансу акторську іронію та глобальне узагальнення, образні метафори та вияви побутовізму, ставлення до традицій та сучасні інтерпретації.
Безперечна художня цінність «Задунайця за порогом» у тому, що актори зуміли розповісти про свої душевні переживання та людські позиції талановитою мовою, уникнувши відкритої повчальності, запропонувавши можливості переусвідомлення. Виставу «замішано» не на безглуздому ура-патріотизмі, а на глибинному ставленні до свого народу, історії, культури. Любов до батьківщини, біль за те, що відбувається нині, що добре прочитується в асоціаціях з минулими подіями — все це у виставі справжнє, суцільне, правдиве, безперечне. Власний художній шлях порятунку вказано режисером. У фіналі великий човен, який зсувається, перевертається і спускається на воду всім миром, сприймається таким українським «Ноєвим ковчегом». Карась-Бенюк, немовби Ной збирає в цей човен українців. Гімном звучить заключна пісня, ковчег знайде дорогу в нове життя, таке, де наявність гармонії, краси та справедливості гарантовані. Можливо, хтось сприйме запропонований шлях утопією. Але прагнення до ідеалу — завдання мистецтва. Хочеться сподіватися, що число скептиків буде перевершене числом прихильників величезного полотнища, яке майорить на сцені позаду українського ковчега, з добре видними проблисками синьо-жовтих кольорів на ньому. Полотнище сприймалося театрально-символічним і справжнім. Як і живий метелик, що незрозуміло звідки взявся на сцені, і почав швидко літати в світлі прожекторів. Такий реальний у цих театральних запропонованих обставинах...
