Потреба у створенні Українського інституту (на кшталт British Council чи Goethe-Institut), що репрезентував би нашу країну за кордоном, назріла вже давно. Особливо вона загострилася під час війни на сході. Причому проблема не стільки в російській пропаганді, а скоріше в тому, що всі ці роки Україна так і не змогла заповнити інформаційний простір про себе правдивими даними, що дало Росії простір для маніпуляцій. Крім того, як слушно зазначив на прес-конференції Міністр закордонних справ України Павло КЛІМКІН, є західні партнери, які підтримують Україну, але досі не мають повної інформації, хто такі українці.
Цю ситуацію «інформаційного дефіциту про Україну» прагне виправити Український інститут. Процес підготовки до його запуску розпочався ще у червні 2017-го, функціонування ж інституту стартувало в серпні цього року. Результатам роботи та планам на 2017 рік і була присвячена прес-конференція.
РІК СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ В АВСТРІЇ
За ці три місяці Український інститут сформував команду, провів три стратегічні сесії, налагодив комунікацію з українськими та закордонними партнерами та підготував зміни до підзаконних актів, без яких Інститут не може працювати. Також було визначено місію Інституту, пріоритетні завдання та плани на 2019 рік.
«Одним із завдань Українського інституту на 2019 є проведення року України в Австрії. Причому здійснено це таким чином, як ніхто до цього не робив... Це має бути справжній рік України, не лише української культури, а саме сучасної України, крізь призму сучасної культури в Австрії», — поділився Павло Клімкін. Ідеться не про окрему подію в Австрії, а про низку заходів, зокрема український фокус на кінофестивалі Let’s СEE, художні резиденції, сучасну українську оперу, конференцію про спільну культурну спадщину та багато інших, що мають відбутися у п’яти містах Австрії. Така подія важлива не тільки для збільшення поінформованості про Україну в Австрії, а й у геополітичному контексті.
ВІД АУДІОГІДІВ ДО ТВОРЧИХ РЕЗИДЕНЦІЙ, ЯКЩО...
Володимир ШЕЙКО, генеральний директор Інституту, розповів також і про інші ключові напрямки. Важливим аспектом роботи 2019 року є міжнародні обміни: резиденції для 20 художників, кураторів, режисерів, хореографів у 10 країнах; програми мобільності українських фахівців для участі в міжнародних подіях; 4 ознайомчі візити іноземних експертів і журналістів до України.
По-третє, особливо цінними є іміджеві проекти, оскільки нині наша країна здебільшого асоціюється з війною і корупцією. Володимир Шейко поділився планами створення за 2019 рік трьох каталогів сучасної української культури; відеоконтенту про Україну та її туристичний потенціал, українських аудіогідів у п’яти музеях світу (ідея Оксани Забужко). Ще одним напрямом роботи є представлення української культури й мови за кордоном.
Заплановано конкурс проектів серед українських інституцій, підтримка щонайменше як 50 проектів культурної дипломатії, підготовка до запуску курсів української мови за кордоном (та для цього ще потрібно, щоб затвердили стандарт української мови для іноземців). Крім того, Український інститут займатиметься й міжнародною співпрацею: посередництвом між українськими й закордонними інституціями, програмою підтримки українських студій та україністики у світі, системними та регулярними дослідженнями сприйняття України за кордоном.
Усе це може бути здійснене, звісно, за умови фінансування. І хоч поки що важко говорити про обґрунтованість запропонованої Інститутом потреби у фінансуванні (наразі немає орієнтовного списку проектів та способів їх втілення), проте сума, закладена в бюджеті на 2019 рік (10,5 млн), є дуже малою, особливо враховуючи прагнення відкрити закордонні філіали. І для виправлення цієї ситуації знадобиться допомога громадськості.
УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МОЖЕ СТАТИ «ТОЧКОЮ ВХОДУ» В УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ
Водночас з висловом про те, що така сума з бюджету усуває можливість, існування Інституту (як було мимоволі зазначено на прес-конференції), навряд чи можна погодитися.
Необхідно розуміти, що Український інститут, попри зовнішню подібність до British Council чи Goethe-Institut, виконує дещо відмінні функції, бо українська ситуація має свою специфіку. Імідж Великобританії чи Німеччини малою мірою залежить від їх представництв. Потужний фундамент зі стабільної політичної ситуації, сильної економіки, ініціативності на міжнародній арені забезпечує soft power цих країн. Тому і Британська Рада, і Ґете-Інститут стають лише представниками цієї м’якої сили.
Зовсім по-іншому склалася українська ситуація. Наша культура нагадує локомотив, який би мав «потягнути» поїзд можливостей співпраці України й світової спільноти. А Український інститут може стати «точкою входу» в українську культуру, потрапивши у ТОП пошукових запитів. І це надає цій інституції ще більшої відповідальності. Тому питання про його існування, навіть попри мінімальне фінансування, є беззаперечною потребою.
ПІДСИЛЕННЯ ТОГО, ЩО ВЖЕ РОБИТЬСЯ
Крім того, не можна забувати, що хоч Інститут з’явився нещодавно, це не значить, що в Україні ніхто не опікується культурною дипломатією. За час незалежності сформувалося багато проектів, які творять українську культуру, налагоджують співпрацю і будують «культурні мости». Український інститут мав би стати точкою їх поєднання.
Адже слід розуміти, що якщо ми говоримо про підвищення обізнаності про Україну, то підхід «з позиції користувача» тут просто необхідний. Зрозуміло, що, наприклад, британська культура й так більш-менш відома інтернет-користувачам. Що ж до української — то чи буде іноземець витрачати час на пошук якісного контенту про Україну? І чи є в нього якийсь ресурс, який допоміг би це йому зробити? Україна досі немає такого спільного, адаптованого для іноземців, ресурсу — лише поодинокі проекти, які навіть українцю буває непросто знайти.
Так, можливо, така координація зусиль не входить до компетенції Українського інституту, але це та робота, яка має бути виконана, щоб уже зроблене не загубилося в інформаційному шумі негативних новин чи російської пропаганди. Будувати нове — дуже важливо, та все ж не менш важливим є підсилення того, що вже робиться. Наприклад, одною з цілей Інституту є створення відеоконтенту про Україну. Проект Ukrainer робить відео про нашу державу, які стабільно мають кілька тисяч переглядів, а його статті перекладені сімома мовами. Не всі українці знають про це, не те, що іноземці. Хто має опікуватися цією сферою, просувати такі проекти у світі?
Крім того, Володимир Шейко влучно зауважив, що згодом у філіалах, розташованих у різних країнах, потрібно буде робити акцент на різних аспектах, залежно від того, яка це країна, які її інтереси. А для цього Інститут повинен мати величезну мережу культурних контактів. Сподіваємося, що серед тих партнерів, з якими Інститут налагодив співпрацю, якраз і є найвизначніші неофіційні дипломати української культури за кордоном і всередині України.
Звичайно, щоб стати магнітом для всіх уже наявних ініціатив, потрібно мати ресурси більші ніж 10 млн. Однак і з такими ресурсами можна зробити багато, оскільки Інституту не потрібно починати з нуля. Українське суспільство уже підготувало ґрунт, який щороку приносить результати — на кінофестивалях, міжнародних виставках чи змаганнях. Залишилося лише правильно скерувати цю позитивну інформаційну хвилю про Україну, систематизувавши та організувавши. І це можна робити, здається, з різними ресурсами. Питання тільки в тому, як надовго затягнеться цей процес без достатнього фінансування?
