ІСТОРІЯ
Уже на початку минулого століття в Берліні переважав глибоко знайомий нам процес: наші співвітчизники приїздили до Німеччини на заробітки сотнями тисяч. Організованих форм українство набуло з початком лихоліть, коли під час Першої світової війни з’явилися табори військовополонених. Так, в одному з таких таборів у Вінсдорфі під Берліном із часом сформувалася «Українська громада», яка об’єднувала близько 70 членів. Зусиллями організації були організовані драматичний гурток та бібліотека, діяли курси українознавства, а також технічні та сільськогосподарські курси. Але справжній розквіт розпочався — на жаль, не через хороше життя — після більшовицької революції та Громадянської війни. Разом з такими відомими особами, як Володимир Винниченко та гетьман Павло Скоропадський, до Німеччини виїхали десятки тисяч українців усіх верств — від селян і солдатів до інтелектуалів та вищих офіцерів. У 1920-х роках Берлін став справжнім центром діаспорного життя. Тут працювали українські видавництва, зокрема «Українське слово», виходили у світ газети, журнали («Літопис», «Політика», «Український прапор», «Українська молодь»), книжки (найвідоміші з них — словники Грінченка та Уманця, «Слов’янський Світ» Д. Дорошенка, мистецька монографія про Архипенка). Завдяки сприянню Скоропадського 1926 року офіційно відкрився Український науковий інститут з чотирма дослідницькими кафедрами. Не злічити було активно діючих громадських організацій: Національна рада українських жінок, Союз українських старшин, Спілка студентів-українців, Спілка об’єднаних громадських і добродійних організацій у Німеччині, Комітет допомоги голодуючим на Україні, які опікувалися всіма аспектами життя співвітчизників за кордоном.
Загалом, у Берліні в різні часи бували і працювали Леся Українка, Богдан Лепкий, Лев Квітко, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Олександр Довженко, Олександр Архипенко. Особливо цікавою є доля київської актриси Анни Стен (Анна Петрівна Фесак), котра після зйомок на провідній німецькій кінокомпанії UFA зажила слави зірки європейського кінематографа й пізніше отримала запрошення працювати в Голлівуді.
Окремо слід сказати про Винниченка. У 1920-х він мешкав у Целендорфі — багатому озерами зеленому передмісті Берліна. Він став справжньою літературною знаменитістю у Веймарській республіці далеко за межами національної спільноти. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх», романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», утопія «Сонячна машина» перекладалися німецькою і мали значний успіх. За п’єсами йшли десятки спектаклів як у театрах Німеччини, так і на сценах інших європейських країн. Ту ж «Брехню» грали в берлінських театрах — зокрема у «Фольксбюне» — понад 60 разів, а «Чорну Пантеру» екранізували 1922 року.
Так само на окрему оповідь заслуговує постать блаженнійшого о. Петра Вергуна. Висвячений 1927 року самим митрополитом Андрієм Шептицьким, він прийняв сан священика Української греко-католицької церкви в Берліні. Багато працював над об’єднанням українців і допомагав громаді. Він залишався в місті до останнього — відомо, що при наступі радянських військ 1945-го на Берлін йому пропонували втекти, але він говорив, що залишиться в Берліні, доки тут будуть українці, які потребують його душпастирської допомоги. Вергун був заарештований НКВД і помер після тортур та років ув’язнення в таборі ГУЛАГу 1957 року.
На проповіді в церкві святої Ядвіги в березні 2012 року предстоятель Української греко-католицької церкви о. Святослав (Шевчук) заначив:
«Ми сьогодні молимося в тому самому храмі, де молився блаженний священномученик Петро Вергун. І якраз цього лютого ми входимо у 55-ту річницю з дня його мученицької смерті...
Тут, у цьому храмі, отець Петро Вергун питав у Господа Бога, що він має робити, як він має діяти, як він має далі служити Йому. Пригадаймо, що на той час місто Берлін не було тим місцем, куди всі хотіли приїхати, — навпаки, із Берліна всі тікали, рятуючи своє життя. І, мабуть, у цьому храмі він зрозумів, хто він є і яке його завдання. У той час, коли всі тікали, він залишився. У той час, коли всі думали тільки про себе, він думав про життя тих людей, до яких послав його Господь Бог як єдиного душпастиря, єдиного утішителя, єдиного провідника до Царства Небесного.
На мою думку, постать блаженного священномученика Петра є великим скарбом для Українського екзархату в Німеччині, є надійною підвалиною, яка справді дає нам віру в те, що ми тут зможемо розбудувати наше громадське та церковне життя. Він і сьогодні до нас промовляє: «Саме там потребує нас Господь, туди нас кличе, де сьогодні, можливо, є найтяжче, найважче /.../ не цурайтеся своєї віри, не цурайтеся своєї відповідальності за той великий дар, який передала вам ваша мати Україна, ваша мати Церква». Не цурайтеся бути християнами в цьому непостійному, мінливому світі... Ставте у своєму житті Бога на перше місце, а решту — на своє місце, і ми разом зможемо справді збудувати наше майбутнє і в Україні, і в об’єднаній Європі. Нехай блаженний священномученик Петро, який сьогодні присутній між нами, в його храмі, буде нашим заступником і молиться перед престолом Всевишнього за кожного з вас».
* * *
Є в місті й особливо важлива для нас пам’ятка. 1923 року один український підприємець купив будинок, який став центром українства в Берліні, наразі він відомий як «Будинок з тризубом». У ньому містилися, крім інших, бюро української пресової служби ОУН та центральна управа ОУН — саме тому й було встановлено тризуб на розі будинку, який є там і до сьогодні. Будівля слугувала прихистком багатьох українців у міжвоєнний час.
На жаль, це діаспорне Ельдорадо незабаром припинило існування: спочатку Німеччину вразила пошесть нацизму — національні організації були розгромлені або поставлені на службу режиму, багато активних діячів опинилося в тюрмах та концтаборах, потім настала війна, пізніше радянська окупація. Через переділ на окупаційні зони і зведення Берлінського муру значення міста як закордонної столиці українства було знівельовано аж до падіння комунізму. Багато діячів діаспори або переїхали в Мюнхен, або покинули Німеччину.
Звісно, в Берліні позначені деякі місця української пам’яті. Із 2010 року перед «Будинком з тризубом» щоосені відбувається акція «Запали свічку пам’яті» на вшанування пам’яті жертв Голодомору. Того ж 2010 року на будинку, в якому містилася клініка Бергмана, де перебувала на лікуванні Леся Українка, встановлено пам’ятну дошку. Регулярно покладають квіти й до дошки, відкритої 2004-го на вшанування пам’яті закатованих українців у концентраційному таборі Заксенхаузен. Працівники дипломатичної служби збираються в День дипломатичного працівника на могилі посла України Миколи Порша (1919—1922). Дошка пам’яті про Блаженнійшого о. Петра Вергуна встановлена при церкві св. Ядвіги. Також є пам’ятна дошка режисерові Олександрові Довженку на будинку, в якому він мешкав. Проте, на жаль, ніяк не позначений будинок на Папельалеї, 60/61, де о. Петро Вергун правив служби на початку свого перебування в Берліні.
СУЧАСНІСТЬ
Після падіння Берлінського муру українська діаспора почала швидко зростати. Причина, як і на початку минулого століття, — економічна: люди шукають кращої долі, тікають від економічних негараздів. І хоча українство в Берліні зараз набагато більш розпорошене й атомізоване, не таке помітне в мультиетнічному й багатолюдному краєвиді величезного мегаполіса, та все ж залишається важливим чинником суспільного і культурного життя передусім на рівні яскравих особистостей. З багатьма з них я знайомий як кореспондент «Дня». Зокрема, з випускницею магістерських студій з фаху Public History Інституту імені Фрідріха Майнеке Вільного університету Берліна, координаторкою Українського кіноклубу в Берліні Олександрою Бінерт. 2009 року вона заснувала кіноклуб, провела там безліч сеансів, на які приходить у тому числі багато німців, які таким чином дізнаються про нашу країну.
МАРИНА БОНДАС — СКРИПАЛЬКА-ВОЛОНТЕРКА ТА УКРАЇНСЬКА ПАТРІОТКА
Марина Бондас, скрипалька радіосимфонічного оркестру Берліна, народилася в Києві 1979 року, в родині музикантів. У Німеччині живе з 1993 року, навчалася в консерваторіях у Вюрцбурзі та в Берліні. З початком російської військової агресії як волонтерка їздить у прифронтову зону, є ініціаторкою проєкту «Музика рятує» та співзасновницею німецького благодійного проєкту Hearts For Ukraine, співпрацює з німецькою громадською організацією Ukraine-Hilfe Berlin e. V. Головний напрямок її волонтерської діяльності — проведення літніх таборів у Німеччині для дітей із містечок на лінії розмежування. Має відзнаку — ювілейну медаль «25 років Незалежності України». Як сказала мені сама Марина:
— Коли ми виїжджали в 1990-х — поставили хрест, як багато емігрантів. Україна для нас була не матір’ю, а мачухою, і своєю я там ніколи не почувалася. У Німеччині я теж чужа, але мене тут прийняли, мені дали шанс, якого я не мала раніше. Але після Майдану і особливо у квітні 2014-го, коли я приїхала до України вперше після еміграції, у мене був просто культурний шок в хорошому сенсі. Тому що я відчула себе в Києві не «як удома», а просто вдома. Сама не очікувала. Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину. Я відчула своє коріння, відчула, що це моя Батьківщина — причому не лише те, що я її люблю, а що Батьківщина сприймає мене як свою і суспільство теж мене прийняло. Це дуже важливий чинник, завдяки якому країна вибереться: люди об’єдналися, вийшли.
Так само активна в патріотизмі Ілона Вовчик — дизайнерка, ілюстраторка, майстриня кінематографічних мініатюр. Народилася 1971 року в Дніпрі, закінчила Дніпропетровське художнє училище (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж). Навчалася в харківській Держакадемії дизайну і мистецтв. 1996 року переїхала до Німеччини, де працює мініатюристкою та художницею в кіноіндустрії. Серед найвідоміших проєктів за її участю: «Безславні покидьки» (режисер — Квентін Тарантіно, 2009), «10 000 до нашої ери» та «Анонім» (обидва — Роланд Еммеріх, 2006 і 2010), і, звісно, «Гранд-готель Будапешт» (Уес Андерсон, 2013), удостоєний Гран-прі Берлінського фестивалю й чотирьох «Оскарів», у тому числі за роботу художника-постановника. Ілона — волонтерка, переконана патріотка і просто яскрава, харизматична особистість, котра буквально заражає своєю енергією; сама вона зауважує із цього приводу: «Я така з дитинства. Може, відповідь у тому, що я роблю лише те, що люблю: роботу люблю, Україну дуже сильно люблю. Хоч як це пафосно звучить, але джерело енергії — любов до того, що ти робиш».
Одна із провідних есеїсток та письменниць Німеччини Катерина ПЕТРОВСЬКА живе в Берліні з 1999 року. Народилася ж вона в Києві, в родині київського літератора і краєзнавця Мирона Петровського. Закінчила філологічний факультет Тартуського державного університету. Як вільна журналістка працювала для радіо «Мульті-культі», «Німецька хвиля», «Свобода», RBB і WDR. Пише для різних українських та німецьких видань. Влітку 2013-го на фестивалі «Дні німецькомовної літератури» (місто Клагенфурт) Катерина за свій дебютний роман «Мабуть, Естер» одержала одну із найпрестижніших літературних нагород Німеччини — Премію імені Інгеборг Бахман. З тих пір роман був перекладений півтора десятками мов, у тому числі українською в чернівецькому видавництві «Книги — ХХІ» 2015 року (автор перекладу — Юрій Прохасько). Катерина у найважчі часи Майдану та агресії Росії «буквально билася» за Україну — в газетах, на радіо, на ток-шоу, в інтерв’ю: «Використовую свою п’ятихвилинну славу. Спочатку я думала, що це некоректно, адже я не експерт з України, але після першої хвилі насильства в кінці листопада у мене це питання відпало геть зовсім, адже завдяки моїй новій ситуації, я змогла тут артикулювати речі, які для нас очевидні, а в Німеччині ні. Розповідаю про почуття і рушійні сили звичайних людей, навіть якщо я при цьому просто реферую листи друзів або «Фейсбук». Інакше кажучи, в розповідях про Україну я представляю просту людину, якій раптом дали слово».
Музей Берлінського муру (нім. Mauermuseum-Museum Haus am Checkpoint Charlie) — одна із найзнаменитіших локацій німецької столиці. Зранку до пізнього вечора в його залах людно, до квиткової каси стоять черги, загальна кількість відвідувачів на рік сягає сотень тисяч, а список знаменитих візитерів у фойє склав би честь будь-якій енциклопедії.
Музей був заснований 14 червня 1963 року істориком Райнером ГІЛЬДЕБРАНДТОМ (1914—2004) і розташований у безпосередній близькості від Берлінського муру, біля пункту перетину кордону, відомого як Чекпойнт Чарлі. Все починалося з виставки у двокімнатній квартирі. Зрештою музей зайняв увесь будинок, перетворившись на п’ятиповерховий комплекс. Основна експозиція розповідає про спроби втечі на Захід і демонструє засоби, що використовувалися для цього: саморобні монгольф’єри і маленький підводний човен, крісельні підйомники, спеціально обладнані автомобілі, а загалом Mauermuseum — це історія боротьби за права людини і протистояння тоталітаризму в усіх формах, починаючи ще з Гітлера і до Євромайдану. Є тут розділ, присвячений Україні: стенд з експонатами, пов’язаними з Василем Стусом та Аллою Горською, окремі зали — про Революцію Гідності та війну на сході.
Із 2004-го музеєм керує вдова його засновника — Олександра Гільдебрандт. Вона народилася в Києві 27 лютого 1959 року. Працювала на військовому підприємстві, пов’язаному з виробництвом ракет. Пізніше стала художницею. 1995 року одружилася з Райнером. Активно підтримує Україну. З пані Олександрою ми спілкувалися 2017-го («Це — моя сьома дитина» — «День», 24.03.2017), і вона, крім іншого, розповіла про започаткування української експозиції:
— Ця кімната з’явилася 1997 року. Ми з чоловіком поїхали до Києва, щоби він пересвідчився, що Україна — не Росія. Я показала йому місто. А потім ми прийшли до Літературного музею і познайомилися з Катериною Криворучко. Вона там відповідала за цю кімнату. Ми подивилися і захотіли, щоб і в Берліні був розділ, присвячений українським героям. І Катерина сказала: «Олександро, забери. Бо відчуваю — закриють цю кімнату. Нехай люди бачать». Дала нам дуже багато експонатів: словник, гумку й олівець Стуса, частину з дерев’яного стовпчика на його табірній могилі — без імені, тільки №9 там написано, — а ще оригінали картин Алли Горської, світлини. І правда, в неї ту експозицію закрили через кілька років. А в нас усе виставлено, ми дуже пишаємося, що в нас це є, що наші відвідувачі дізнаються про Стуса, про Україну.
Мабуть, найзнаменитіша наша землячка в Берліні — Марина В’язовська. Вона народилася 2 листопада 1984 року в Києві. Навчалася в Київському природничо-науковому ліцеї № 145, на механіко-математичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Щороку здобувала призові місця на Міжнародній студентській олімпіаді з математики. Продовжила навчання в Німеччині, здобувши 2007 року ступінь магістра у Кайзерслаутерні. У травні 2010-го захистила кандидатську дисертацію в Інституті математики НАН України на тему «Нерівності для поліномів і раціональних функцій та квадратурні формули на сфері». 2013-го здобула ступінь доктора природничих наук у Боннському університеті. На початку 2016 року стала постдокторським дослідником у Берлінській математичній школі та Гумбольдтському університеті Берліна.
2016-го Марина В’язовська здійснила справжній науковий прорив: розв’язала задачу пакування куль у 8-вимірному просторі та, у співавторстві, — у 24-вимірному. Раніше задачу пакування куль було розв’язано лише для просторів з трьома і менше вимірами. Розв’язання тривимірного (гіпотези Кеплера) було викладено на 300 сторінках тексту з використанням 50 000 рядків програмного коду. Натомість розв’язання задачі пакування у восьмивимірному просторі займає лише 23 сторінки і є, за оцінками фахівців, «приголомшуюче простим». За роботу над найщільнішими пакуваннями куль у розмірностях 8 та 24 з використанням модулярних форм пані Марині присуджено престижну премію Салема. Ось як вона свого часу пояснила мені красу математики:
— Це найпростіша з усіх наук, які можна вивчати. Є науки гуманітарні, є природничі, а математика в цьому переліку має статус науки формальної. Тобто в ній майже нічого про навколишній світ знати не потрібно. Мінімум інформації, але з цього мінімуму можна багато всього навидумувати і набудувати, а згодом виявляється, що воно ще й корисне для того, щоб вивчати все інше. Тобто математика — це така базова умова, щоб пояснювати собі все навколо. Роль математики — організовувати наше мислення, допомогти нам побачити просте в складних речах. Інакше кажучи, надзвичайно складний світ довкола нас — розкласти на прості частини, які ми можемо усвідомити.
Це — лише мала частина того, що можна розказати про людей, які, досягаючи неабияких успіхів у Німеччині та Європі, пам’ятають і активно підтримують Україну. Інша річ, що Україна не завжди пам’ятає про них. У Берліні немає сьогодні Українського дому, подібного до тих, які існують у діаспорних громадах Парижа, Москви чи Мюнхена. Загалом, держава могла б набагато більше дбати про свою представленість на Заході й про контакти з діаспорою — бо це зрештою більше потрібне їй, аніж тим, кого вона ігнорує.
Але то вже тема окремої розмови.
