До імені Едуарда Митницького не потрібно додавати його поважних звань. Його авторитет у театральному мистецтві занадто високий. І все ж, Едуард Митницький — художній керівник-директор Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, професор, народний артист України та Росії. Його життя в мистецтві нараховує вже декілька десятиліть, творчий доробок поставлених вистав сягнув 150-ти, режисерська школа Митницького дала путівку в життя багатьом режисерам, які продовжують і розвивають його мистецькі настанови. А ще Митницький — філософ. З нестримним бажанням осягнути велич життя, систематизувати явища мистецтва, співвіднести їх із власною творчістю, віднайти ту, невловиму сутність театру, пошуки якої веде все своє життя в мистецтві.
Колектив Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, який з легкої руки театральних жартівників отримав влучну назву «Ліва драма», був створений Едуардом Митницьким, і ось майже три десятиліття Майстер продовжує займатися його творчою програмою, визначенням вірного курсу, формуванням творчого обличчя. І воно таки вирізняється з-поміж інших у київському театральному просторі. Своїм тяжінням до творчого експерименту, сміливістю пошуку, різноголоссям режисерських почерків, розумом художнього керівника, який, незважаючи на зміну часів і смаків, продовжує досліджувати найголовніше — глибини людської душі і займатися в мистецтві «людинознавством». Як результат успішності зусиль і Митницького, і всього театрального колективу Театру драми і комедії — авторитет серед глядачів і фраза, що стала традиційною, — «Немає зайвого квитка?»
У багатьох глядачів, які пам'ятають часи Російської драми, коли там Едуард Митницький поставив легендарну виставу «Варшавська мелодія» з молодою Адою Роговцевою, відлік знайомства з творчістю режисера починається з цього моменту. Але й до того в долі Митницького було багатого цікавого, так само, як і після того. Так, його остання робота — вистава «26 кімнат...» викликала великий резонанс серед театралів...
«РУБЦІ НА ДУШІ»
— Едуарде Марковичу, ви вважаєте «Варшавську мелодію» певним етапом у вашій творчості, чи це, можливо, була просто вдала вистава, одна з багатьох?
— Ця вистава залишила у мене багато «рубців» на душі. Вона виходила з великими складнощами і пам’ятаю шквал «ідеологічних» і замовлених статей, що громили небажану виставу для керівництва і деяких осіб. Але пам’ятаю і розумні й професійні статті, наприклад у Ленінграді, куди ми їздили з виставою на гастролі. Так що, всього було. На матеріалі й «Варшавської...», й інших вистав я й інші режисери в ті часи займалися серйозними питаннями — людина і суспільство, людина і епоха. Дізнавшись, після відомого ХХ з’їзду, що ж відбувалося у нашому суспільстві, ми, молоді, тоді були налаштовані дуже войовничо і у кожній своїй роботі шукали форму, як зрозуміліше висловити свій супротив тому, що існувало. Бувало доводилося на обговореннях вистав чути такі звинувачення політичного характеру, що думав, все, виженуть з театру! І, до речі, це було не тільки в Україні, а й у Росії, й інших тодішніх республіках, де я ставив вистави. Але у мого покоління було тверде знання заради чого ми існуємо, заради чого доводимо свою правоту. Не скажу, що у творчому плані «Варшавська мелодія» була для мене чимось занадто значним. Вона була черговим важливим кроком на шляху опанування театру, як й інші вистави, тому що над будь-якою виставою я працюю з однаковою самовідданістю і відповідальністю. До речі, авторський зміст твору завжди був для мене пріоритетним, і ні в одній виставі я не підмінював автора собою. Кожний повинен робити свою роботу. І моя, в цьому разі, роль авторсько-виконавська. Авторство вже є — драматург! Леонід Варпаховських так і вважав: режисер у співпраці з автором — виконавець. У взаєминах з актором — композитор.
— Ваша творчість — це значний внесок в українське мистецтво, окрім численних постановок, ви створили свій театр, свою режисерську школу, що ще згадується з приємними відчуттями?
— До речі, не люблю гучного: «режисерська школа»! Це перебільшення. Є розумні, культурні, здібні, працьовиті люди — намагаються допомогти «відкрити себе», навчити поєднувати «світ за вікном» з опануванням ремесла. Але людей з такою «джентльменською» вдачею все менше. Причини різні, але вагомі: культурний «грунт» виснажений, «довольствие» жалюгідне, робота надто важка. А щодо приємних відчуттів, то у театрі їх не існує. Тому що все не просто. Вистава створюється завжди важко, важко передати свої думки, розуміння іншій людині, знайти засоби, що будуть переконливими. І головне, вразити глядача. Цікаво, що при великому тяжінні до розваги, глядачі вмить відчувають живе дихання сцени, тобто мистецтво! А мистецтво — це проблемний театр. У будь якому жанрі. Це відчувається на підсвідомому рівні і в тому, певно, головна загадка театру. Ну, і потім, вистава зроблена, а тут, наче кувалдою по голові — «вироки» критиків. Я за будь-яку критику, бо навчаюся все життя, в тому числі й у своїх студентів. Я радий «незлому, тихому слову», але коли це робиться етично і дає режисерові змогу подумати. Не кажу про себе — до нашого театру ставлення толерантне, естетичне. А в інших випадках? Коли не дотримуються поваги до театру чи до будь якого митця — своїм молодим колегам раджу: зіжмакайте і викиньте ту газету, де ви прочитали хамство про свою роботу, і забудьте назавжди. Отак, бачите скільки складових на шляху створення вистави. А після всього, коли з часом вистава «деформується», коли актори забувають режисерські настанови і вільно трактують сценічний твір? Знову робота. Так що, театр — неспроста річ! Щодо мого рідного театру, в ньому теж існують всі театральні проблеми, та порівняно з іншими театрами, де мені доводилося працювати, вони не настільки істотні. Тому що цей колектив створений грамотно, правильно, з нуля. Я збирав і збираю трупу досить обережно. Звичайно, наш час такий, що не дає спокійно займатися творчістю, акторам потрібно десь бігати по серіалах, телебаченню, антрепризах, рекламах, вони як мобільні телефони: «заряджаються» в театрі й «розряджаються» на заробітках. Та попри моє відчуття себе «зарядним пристроєм», мої актори дають підстави їх поважати, допомагати.
— А як би ви охарактеризували сьогоднішній стан Театру драми і комедії?
— Мені здається, що ми повільно, важко, але наближаємося до втілення нашого спільного, маю на увазі колективного, прагнення стати театром художнім. Поступово, але невпинно чинити опір комерційному натиску.
— Едуарде Марковичу, яку подію ви вважаєте найвизначнішою у вашому житті?
— Найзнаменніша і найголовніша подія мого життя — це зустріч з моєю дружиною, Оленою Михайлівною Вериківською. І якщо я в духовному сенсі щось в житті опанував, це завдяки їй! Її розуму, бездоганному смаку, унікальній порядності. От-от віддаємо до друку книгу, присвячену пам’яті Олени Михайлівни.
— Як буде називатися книга?
— «Леля». Так її всі називали, навіть учні між собою. В такій назві — концентрація ставлення до неї величезного кола людей.
«ІМПРОВІЗАЦІЇ»
— А в творчості що для вас найважливіше?
— Напевно, те, що я продовжую працювати в своєму театрі. Двічі пропонували контракти в Німеччині, але після довгих роздумів, я відмовлявся, розуміючи, що не можу відірватися від тієї кореневої системи, що так могутньо тримає мене тут. Найважливіше — настрої нашої трупи. Чи налаштовані актори і режисери ускладнювати своє «життя у мистецтві», чи їх вже задовольняє зроблене вчора. Як знайти ту творчу «наживку», що зачепить свідомість або підсвідомість актора. Як створити таке середовище, в якому доля вистави хвилювала би усі без винятку ланки театральної піраміди. Найважливіше, чому навчиш студентів, де вони влаштуються... Але найголовніше, звичайно, вистава. Кожна з них, в період роботи — основна подія життя. Минає час, «дитя» «дорослішає» і тобі вже треба перейматися тим, що від вистави залишається. Знову працювати, ліквідувати «наслідки» самодіяльної «імпровізації». Ось так і живемо. Все це і є театр — наша робота.
— Серед усього, що змінюється, що для вас є величина?
— Те, що написано в Євангелії, вічні закони Господа, на яких тримається світ.
— Едуарде Марковичу, які ваші останні враження від баченого у київських театрах?
— Найкраще моє враження, з останніх, від вистави «Дядя Ваня» в Театрі на Подолі. Чув гарні відгуки про виставу Театру ім. Франка «Соло-міа» і запланував у новому сезоні її подивитися. Взагалі, зараз в театри йду, лише коли впевнений, що це треба подивитися. Трапляються кваліфіковані рецензії (але дуже випадково, саме так, як і вистави), які підштовхують піти до театру.
— А виставу «Варшавська мелодія-2«— продовження легендарної п’єси — ви дивилися, яке ваше враження?
— Мене багато разів запрошували режисер Ігор Афанасьєв та актриса Ада Роговцева, але щось мене зупиняло. І коли я замислився, зміг пояснити це лише відчуттям кон’юнктури цього проекту...
«ЩОСЕКУНДНЕ ПІЗНАННЯ НОВОГО»
— У вашому Театрі існує традиція закривати сезон прем’єрою. Не змінили їй ви і цього разу, показавши свою постановку за Чеховим. Ви довго репетирували, з чим це було пов’язано?
— З об’єктивними причинами. Випускав курс в інституті, виїздив на постановку у Вільнюс. Але хочу сказати, що працювали не стільки довго, скільки ретельно. В цьому випадку мене хвилював не тільки Чехов, а й необхідність нагадати акторам, що є головним у театрі. Мені хотілося знову пройти з акторами шляхом глибинної роботи над текстом, над словом з його таємним змістом, над кожною комою і крапкою, такими важливими у Чехова. Актори, які бігають по серіалах, трохи забули про таку необхідність, доводилося нагадувати їм і багато працювати...
— Чому з усіх відомих, репертуарних чеховських п’єс ви вибрали найменш популярну — «Леший»?
— Тому що вона найменш схожа на Чехова, в ній присутня значна тенденція публіцистичності, це мені здалося цікавим зараз. Там герої борються за збереження лісів, люди вирубають дерева, потім в нашій історії «вирубали» людей. Можна прослідкувати певну закономірність. Людина — частина природи, а порушення балансу в природі призводить до катастроф. Саме в цій п’єсі Чехов дуже точно відчув, що буде превалювати у стосунках людей — саме цю владу грошей.
— Як завжди у вашому театрі, що полюбляє змінювати назви, «Леший» було змінено на «26 кімнат...», чому?
— Зміни назв зазвичай виникають в процесі репетицій, коли видно, як вистава вибудовується. Сенс цієї назви в тому, що не тільки в лісі може заблукати людина, а в своїх багатьох кімнатах. А у Чехова ці 26 кімнат — модель світу, в якому люди не знають де і в чому вихід і допомогти один одному не можуть.
— Бажання викладати присутнє не у багатьох митців, з чим пов’язана ваша потреба передати власний досвід, набуті практичні знання?
— Не можу сказати, що прагнув викладати режисуру. Мені з головою вистачало роботи з акторами, тут величезний простір для самовдосконалення і проникнення у таємничу, підсвідому «скриню» психо-творчих можливостей людини. Але, певно, якийсь внутрішній голос спонукав мене до того, що треба мати наснагу і підтримку у молодих. Вони відчувають щось таке, що є новим, несподіваним для мого покоління. Режисура — система щосекундного пізнання нового і майже фізична потреба дослідити не тільки шляхи провидіння, а й лабіринти душі людської. Нове, незвідане в життя завжди привносить наступне покоління. Мені просто необхідно знати, і раніше так було, і зараз, що й як думають мої наступники — про мене, про світ, про мистецтво, про професію режисера, взагалі про життя.
— А яким повинен бути ваш учень, щоб ви його захотіли взяти на свій курс?
— Якщо коротко, треба бути інтелігентним і розумним, не завадить і талановитим. Принагідно зауважу, що не можу переносити людей дурних і заздрісних.
— А в чому вам хотілося, щоб ваші студенти були подібними до вас?
— Зовсім не переконаний, що комусь треба бути подібним до мене! Я намагаюся викладати людинознавство. Прагну довести своїм учням — найгірше, коли у режисера виникає відчуття надлюдини. Це хибний шлях, треба зуміти стати «частиною» свого часу, перейнятися загальнолюдськими проблемами і зробити їх джерелом власної творчості.
— А як вам здається, коли у вашого учня-режисера виходить вдала вистава, в цьому є ваша заслуга?
— Завдання будь-якого професійного викладача в тому, щоб не заважати студентові шукати свій театр і себе в ньому. Якщо вистава вийшла достойною, думаю, що і я в чомусь до того причетний, хоча б тим, що не заважав. Я тільки завжди наполягаю — зроби проблеми світу своїми власними, і твоя вистава не залишить глядача байдужим. Адже щирі вібрації душі художника завжди зможуть відчути по той бік рампи.
— У наші складні часи, коли мистецтву і митцям існувати важко, в чому ви знаходите порятунок?
— В замкненості від того, що навколо мене, у відстороненні від реальності. Пам’ятаєте, як у монолозі Бориса Годунова: «И рад бежать, да некуда...» Розуміти це складно, боляче, але якщо не можеш впливати на процеси, що залишається? Чекати на кращі часи і продовжувати чесно робити свою справу...
