Ця надзвичайно світла, добра й чиста картина, яка принесла авторові
1992-го року гран-прі на Міжнародному фестивалі фільмів для дітей та юнацтва
в Харкові й здобула найвищий рейтинг серед дитячих картин на кінофорумі
«Інтерфест-92» у Москві, знайшла глядачів у Росії, Німеччині, Ізраїлі,
США, куди її вивезли прокатні фірми. А от демонструвати її в Україні —
зась!
— Нещодавно я звернувся до керівництва держави з пропозицією, — каже
режисер, — тимчасово припинити фінансування дитячого кіновиробництва, щоб
спершу виправити негаразди. Чи не правда — парадокс? Особливо для режисера,
що вже кілька років практично безробітний? Згоден. Та не знаю, як інакше
привернути увагу можновладців до кричущих проблем дитячого кіно...
«Чому мій фільм, створений в основному на бюджетні кошти, на державній
студії, не показують у кінотеатрах і на держтелебаченні? — запитує Микола
Седнів у відкритому листі до Президента України Л. Кучми. — Чому передаються
інофірмам разом з негативами та правами на прокат інші дитячі фільми вітчизняного
виробництва? А тим часом ділки від дитячого кіно пропонують нам, безробітним
митцям, спрямовувати творчу фантазію на ниву дитячої порнографії».
Прикро, але факт: на відчайдушний зойк кінорежисера у відповідях з Мінкультури
та Національної телекомпанії України автору з професійною чиновницькою
холодністю рекомендували... самому розпочати пошуки теперішніх власників
створеного ним фільму «Прокинутись у Шанхаї», фінансувати його тиражування,
а далі й реалізувати авторське право на кіновідеопрокат. З цих листів розумієш,
що надзавдання обох відомств — переконати режисера в тому, що його кінотвір
і не актуальний, і не вельми потрібний українському юному глядачеві. В
цьому ж відверто переконував кореспондента «Дня» начальник Управління кінематографії
Міністерства культури і мистецтв Микола Мазяр.
Найостанніший аргумент відмови показати фільм юній українській телеаудиторії,
висунутий у розмові з кореспондентом «Дня» першим віце-президентом НТКУ
Ігорем Жуковим, такий: НТКУ вибирає для демонстрації картини-призери фестивалю
«Золоте курча», засновниками якого є Мінкультури та Спілка кінематографістів.
Що ж до показу фільму «Прокинутись у Шанхаї», то І. Жуков зауважив, що
НТКУ не має зайвих грошей на його придбання. Тож аби картина з'явилася
в телеефірі, треба, на думку віце-президента, щоб права на її телепоказ
придбав... хтось із українських бізнесменів.
Але ж Мінкультури України вклало 1991 року в постановку фільму «Прокинутись
у Шанхаї» значну частку коштів — 150 тисяч карбованців, а право власності
на картину чомусь має московська фірма «ЦЕНДІСІ», що підписала договір
з Одеською держкіностудією про фінансування фінального етапу зйомок. І
коли міністр культури та мистецтв Д. Остапенко заспокоює в одному з листів
режисера М. Седніва, що створений ним «фільм відтиражовано фірмою, яка
займалася його кінопрокатом, і надісланий кінопрокатним об'єднанням», стає
зрозумілим, чому після завершенню зйомок українських дитячих фільмів московські
відеопрокатники мають всі підстави підняти келихи за талант українських
кінематографістів. Бо ж для показу в Росії, а не в Україні тиражують картину
москвичі, і прибутки від її прокату теж навряд чи до Києва переказуватимуть.
