З ім’ям Вадима Борисовича Гнєдаша пов’язані найяскравіші сторінки музичної історії нашої країни. Він три десятиліття керував Оркестром Держтелерадіо УРСР, зробив близько тисячі записів, разом із сотнями партитур зарубіжних класиків переграв практично всю українську музику XX століття!
Гнєдаш дав путівку в життя багатьом композиторам України: Левку Колодубу, Євгенові Станковичу, Лесі Дичко, Івану Карабицю та ін. Під його керівництвом були записані симфонії і твори Левка Ревуцького і Бориса Лятошинського, які нині входять до «золотого фонду української класичної музики». У спільній творчості з багатьма співаками (Дмитром Гнатюком, Анатолієм Солов’яненком, Євгенією Мірошниченко, Анатолієм Мокренком, Юрієм Гуляєвим, Анатолієм Кочергою та ін.) створив неповторний арсенал перлин української народної пісні і творів світових класиків. Маестро попіклувався і про те, щоб голоси легендарних Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Петра Белінника та багатьох інших майстрів вокалу збереглися на плівці, а отже — і в нашій пам’яті.
Вже багато років В.Б. Гнєдаш займається викладацькою діяльністю. А головними героями ювілейних урочистостей, які відбудуться восени, стануть учні маестро — випускники Київської консерваторії (нині НМАУ).
УРОКИ ЖИТТЯ І УРОКИ МУЗИКИ
— Ви народилися в Москві, але все життя пропрацювали в Києві...
— Мій батько, Пилип Павлович Іртюга, був полум’яним революціонером, з 1918 року — членом партії більшовиків. Родом він із Сибіру, куди під час столипінського переселення переїхали з Чернігівщини його батьки. Бабуся в Сибіру померла, так і не навчившись розмовляти російською мовою. Батько воював у Громадянській війні, був правою рукою командуючого військами Й. Якіра, мав чин полковника особливих доручень. Всю Першу світову війну вони пройшли разом. А до Жовтневого перевороту батько, здається, був землеміром.
Коли столицю України перенесли до Харкова, Йона Еммануїлович Якір оселився там. Тато завжди жив з ним в одній квартирі, як в одній сім’ї, але в окремій кімнатці. У Харкові він одружився з моєю мамою, після чого поїхав у Академію військово-повітряних сил ім. Жуковського. Йона відпустив його на навчання, тому що чин високий, а освіти не було... Мама, корінна харків’янка, перевелася в Московський медичний інститут, але за фахом потім не працювала. Пізніше грала в оркестрах під моїм керівництвом на роялі, акордеоні.
Коли в 1934 р. батько закінчив академію, столицю перенесли до Києва. Батька любили в армії, він був веселий, компанійський, гарний парубок. Блюхер хотів його забрати на Далекий Схід, але Йона не відпустив. У Києві нашій сім’ї дали велику чотирикімнатну квартиру поряд з Радою Міністрів. Тато дістав посаду головного інженера військово-повітряних сил Київського особливого військового округу, став генералом.
— А як ви, син військового, прийшли до музики?
— Батько мріяв, аби я займався музикою. Музику він дуже любив, добре співав. Я навіть запам’ятав у його виконанні арію Демона (мама акомпанувала). Такі тоді були більшовики: спочатку все знищували, а коли захопили владу, почали навчати дітей «буржуазної» музики та німецької мови. Близько двох років я навчався грі на фортепіано вдома. А потім настав 1937 рік... Одного дня батько пішов на роботу — і більше вже додому не повернувся... На той момент мені виповнилося шість років, а сестрі — шість місяців. Потім, у 1938-му, заарештували діда, маминого батька... Мама з двома дітьми на руках регулярно ходила в республіканське правління НКВС (колишній Інститут шляхетних дівчат, потім Жовтневий палац). Одного дня в кабінеті слідчого побачила іншого слідчого — страшного на вигляд ката, який сказав: «Ваш слідчий Капустін виявився ворогом народу» і забрав у матері паспорт. Нас тоді врятував молодий лейтенантик, який не лише повернув документ, але й наказав негайно виїхати з Києва. Ми втекли до діда у Харків (на Москальовку-33) — цей будиночок досі не знесли. Там до 1941 року я ходив до загальноосвітньої та музичної школи, а оскільки рояля вже не було, то мені купили маленьку скрипочку-восьмушку.
«КОЛИ Я ПОБАЧИВ НОТИ, ТО БУКВАЛЬНО ЗАХВОРІВ»
— Вам часто доводилося спілкуватися з Борисом Миколайовичем Лятошинським?
— Коли я вчився в консерваторії, то благоговів перед ним. Всі знали, що Лятошинський — геній. Його можна поставити в один ряд з Прокоф’євим, Шостаковичем, Мясковським, Хачатуряном. А в Україні він такий був один. А як інакше можна сприймати людину, яка написала Третю симфонію? Тоді ми лише її і знали. Першу і Другу симфонії я витягнув з «ями» набагато пізніше, в 1960-х. До цього мене підштовхнув сам Борис Миколайович Лятошинський. Якось, уже будучи керівником Оркестру Держтелерадіо УРСР, зустрів його біля Оперного театру (він любив пішки ходити на роботу). Запитую: «Борисе Миколайовичу, над чим ви зараз працюєте? Я з радістю зіграю». А він відповідає: «Ви знаєте, я зараз поки не можу дати ноти. Ось навіть зараз іду і подумки допрацьовую». І сумно-сумно додав: «Так у мене ще й Друга симфонія є»... Коли я побачив ноти, то буквально захворів... Геніальна музика! Потім вже настала черга Першої, її встигли записати на платівку... Лятошинський — великий композитор, справжній. По суті, «Тараса Бульбу» Лисенка він дописав.
— Після консерваторії ви відразу пішли працювати?
— Перший рік після закінчення працював у Оперній студії при консерваторії, дуже багато чого навчився у Веніаміна Тольби, який не викладав, а лише диригував. На четвертому і п’ятому курсах я ходив на всі репетиції: виходив з дому о восьмій ранку і повертався опівночі! Це була справжня школа! Перейняв у Тольби манеру роботи зі співаками. Поступово він став мені доручати окремі співанки, мізансцени, репетиції. Коли прийшов час розподілу на роботу, концертмейстери Оперної студії пішли до ректора Андрія Штогаренка: «Не можна нам упустити цього хлопчину, у нього ж є вокальний слух, уміння працювати зі співаками!» Тольба мені передав «Євгенія Онєгіна», пізніше ми разом ставили «Чарівну флейту», я опрацьовував поточні вистави.
«НЕ ОБСЛУЖИШ ШАХТАРІВ — НІКУДИ НЕ ПОЇДЕШ!»
— Вадиме Борисовичу, чи сильно змінилося ваше життя після переїзду в Донецьк?
— У Донецьку мене пам’ятали за конкурсом 1955 року і запросили на місце другого диригента. Я з Києва їхати не хотів, але мене спокусили окремою кімнатою в новому будинку для працівників мистецтв... Це зараз Донецьк — майже «столиця», а тоді в місті була одна центральна вулиця до металургійного заводу ім. Сталіна, решта — землянки, бруд... Але симфонічний оркестр, який очолював Соломон Семенович Фельдман (у нього я теж дуже багато чого навчився), був дуже пристойний. І коли через декілька років Фельдман виїхав з Донецька, то я зайняв його місце. Ми грали всі симфонії Бетховена, Чайковського, Брамса та ін. Багато виконували української музики. Брали участь у фестивалях, місячниках, виступали зі знаменитими хоровими капелами Москви і Ленінграда, акомпанували Ойстраху, Гілельсу... Донбас, у першу чергу, забезпечувався не лише продовольством, туди обов’язково приїжджали кращі музиканти СРСР. Пам’ятаю, як після концерту в Донецьку Еміль Григорович Гілельс наполіг на виступі в Горлівці, тому що там його мали знімати на кіноплівку. До того в нього було турне Америкою, а після він летів до Великої Британії. Гілельс зізнався: «В Союзконцерті складні умови. Не обслужиш шахтарів — нікуди не поїдеш»!
— З Оркестром Держтелерадіо УРСР ви записали багато музики. Хто вирішував, що записувати до фондів радіо, а що — ні?
— Після мене у фонотеці Держтелерадіо України залишилося близько тисячі фондових записів, адже були й не лише фондові! Формально ми обслуговували редакцію радіо. Політика була жорсткою: має звучати український радянський репертуар. Телевізійні трансляції спочатку відбувалися рідко, але пізніше ситуація змінилася. Долучитися до цього скаженого конвеєра було дуже важко. Одна справа — виступи на естраді, які давалися мені легко, інша справа — запис, де все має бути виконано ідеально! Кожного разу писали до тих пір, поки не вийде, інакше худрада не ухвалить (до її складу входило 15 чоловік, які досконально знали партитури). Добором творів займалася редакція, там працювали люди різного рівня. Головним редактором була Анастасія Леонідівна Довженко, до речі, завдяки їй я і потрапив на радіо і отримав у Києві квартиру...
Щодня були чотири години репетицій, інколи, не дуже часто, концерти в Київській філармонії. У 1956—1957 рр., коли ще не було налагоджено співпрацю з Будинком звукозапису, двічі на тиждень (по вівторках і п’ятницях) грали на телебаченні прямі ефіри! Потім пішли розмови, чиновники побоялися живих ефірів, а раптом хтось з музикантів викрикне щось антирадянське. Почали робити записи і пускати їх в ефір (після декількох трансляцій разові записи розмагнічували).
— Викладати вам подобається?
— Звичайно, це у мене виходить. По-перше, всі твори, які вивчаю зі студентами, я або грав, або записував. По-друге, з роками стаєш мудрішим, набагато краще розумієш музику. Партитура — як захопливий роман.
— Як минають ваші дні, свої старі записи слухаєте?
— З 1984 року живу біля Голосіївського парку, щодня по дві години проводжу на свіжому повітрі, роблю зарядку. До цього мав чотирикімнатну квартиру напроти консерваторії, але ми з дружиною, актрисою Театру ім. Франка, розлучилися, тому довелося розміняти житло... А щодо моїх записів, то, як не дивно, у мене в домі їх майже немає. Це як чоботар без чобіт. Все думав, встигну... Та й зараз інколи вмикаю радіо — звучить. Слухаю, і мені не соромно...
