Ваґан Ананян (1959—2006) — художник вірменського походження, який майже постійно жив у Одесі з 1994 року до останніх днів. Понад 500 робіт автор створив саме там.
Ананян народився в Єревані, з ранніх років захоплювався живописом. Навчався у майстерні видатного вірменського скульптора Сергія Степаняна. 1977 року відбулась його перша персональна виставка. З 1985 по 1993 рр. жив у Таллінні, долучався до численних групових і персональних експозицій, влаштовував перформанси (хоча, певною мірою, все його життя було неймовірно барвистим і вражаючим дійством). 2005-го взяв участь у бієнале сучасного мистецтва у Флоренції. Художника не стало 18 грудня 2006 року після тривалої хвороби. Його прах спочиває у трьох містах — Єревані, Таллінні та Одесі.
Виставка «Зустріч» стане першим представленням творчості Ваґана Ананяна у столиці.
Близький друг автора, живописець Матвій Вайсберг, присвятив йому такі рядки:
«Епіграф: «Bonjour, Monsieur Gauguin!» (назва картини Ґоґена, фр.: «Вітаю вас, месьє Ґоґен!»)
Моя перша зустріч з художником Ваґаном відбулась майже 30 років тому, 87-го, в Одеському міському саду.
Коли 20 років, навіть якщо з перервами, спілкуєшся з таким художником, як Ваґан, здається, його має знати цілий світ.
А це, виявляється, не так. У його рідній Вірменії його якщо й знають і пам’ятають, то ніяк цього особливо не висловлюють; його ім’я не прославляють, як Сар’яна, Бажбеука-Мелікяна чи Мінаса Аветисяна. У майже рідній йому Одесі його роботам не знаходять місця навіть на виставці нонконформістів, хоча більш неконформістського художника годі й уявити.
У Таллінні, де він багато років жив і працював, про нього пам’ятають лише друзі. Найпарадоксальніше, що практично усі, хто знав безпосередньо Ваґана чи його картини й малюнки, щиро переконані у незвичайності його таланту, в геніальності його творінь.
Київ, місто, де він бував, відкриває Urbi et orbi художника Ваґана Ананяна виставкою його картин і вуличних портретів під символічною назвою «Зустріч».
Для мене його творчість умовно поділяється на два основні хронологічні періоди: до 1995 року і після.
Така періодизація обумовлена тим, що того року Ваґан отримав страшну черепно-мозкову травму, і йому дивом вдалося вижити. Залізну тверду графічність його робіт до 1995 року змінила тоді поступова м’яка тональність палітри з переважаючими червоними, коричневими, білими, але завжди теплими акцентами кольорів.
Залишився в його роботах назавжди, як він казав, «іконний момент», бо якщо існує сучасний іконопис, то саме таким він і є у його найсильнішому, найповнішому і найглибшому втіленні.
Описувати роботи великого художника словами — справа невдячна, особливо коли їх можна побачити, здійснивши таким чином зустріч з автором, адже живопис є завжди безпосереднім посланням у часі нам, котрі пережили автора, і нашим нащадкам, котрі переживуть нас.
Художника немає, а його картини до нас промовляють.
Як сказав Ваґан, коли я спитав про долю його робіт, «картина не булка, її не можна повністю з’їсти».
Вітаю вас, пане Ваґане!»
