Ті, що хоч трохи знайомі з Валентином Шастопаловим, знають його схильність мислити часом вельми парадоксально, за межами лінійної логіки. Тому розмова з ним не буває простою. Утім, через те ж такими об’ємними й непростими є його сценічні герої. Наша теперішня розмова вийшла такою...
— У Театрі російської драми відшуміли торжества. Ювілей завжди — певний час підсумків. Напевно, для вас також?
— Коли готувалися до ювілейного вечора, думки були зайняті тільки цим. А у зв’язку з датою, звичайно, на думку спадало багато що. Цей театр для мене — значна частина прожитого, багато які його події та обличчя. І найрізноманітніший життєвий досвід.
— Наприклад, досвід, коли йдеш, а потім повертаєшся, так би мовити, входження в одну і ту ж ріку?
— От-от, це насамперед.
— Ви пішли з Театру ім. Лесі Українки 1982 року через те, що тоді не було путніх ролей?
— Кисню не вистачало, а скільки людина може без нього прожити? Слава Богу, що я тоді, нехай і запізно — через дев’ять років, зрозумів свою майже абсолютну непотрібність тому театрові й зважився піти.
— Що, зовсім нічого було грати?
— Ні, звичайно, із чимсь я виходив на сцену. Мене навіть іноді за це «щось» хвалили. І справа була не в тому, які за обсягом ролі я грав. Я просто не вписувався в той тип театру, який утілював тоді Театр ім. Лесі Українки. А той театр не вписувався в мене. Ось так «ми» й жили: «то вместе, то поврозь, а то попеременно».
— Тип театру... Це який же?
— Це коли трупа така численна, що в керівництва до багатьох акторів просто ні мізки, ні руки не доходять. І така кількість людей працює в одному колективі не тому, що вони там потрібні, а тому, що робочих місць, навіть у столиці, дуже обмежена кількість. Ви пригадуєте, скільки в нас на початку 80-х було театрів...
— Та їх і сьогодні трохи більше. І трупа в Театрі російської драми меншою аж ніяк не стала.
— Та причина, що я навів, звичайно, була не головною. Головне — те, що контекст часу був іншим. Розуміючи, що до чого, я спочатку намагався пристосуватися. Я б і в партію вступив тоді, бо знав: для нормальної роботи в академічному театрі акторові був потрібний партбілет. Але мені не запропонували... І потім, дуже важко розраховувати на творчу роботу для кожного в колективі, де «правлять бал» секретар парторганізації та голова місцевкому. Може, в душі я й хотів, укотре прочитавши на дошці оголошень призначення на ролі в новому спектаклі, щоб за мене хто- небудь замовив слово, але не знав, як це робиться, і не вмів цього добитися.
— А піти прямо до головного режисера й попросити роль?
— Ні тоді, ні навіть сьогодні я цього не зроблю. І напевно знаю, що це — небезпечний шлях. Коли вже й пропонувати, то не себе, а свою роботу. Перед тим, як піти з Театру ім. Лесі Українки 1982 року, я показав тогочасному керівництву й трупі свою самостійну роботу — «Записки божевільного» за М. Гоголем. Запропонував грати цей моноспектакль на малій сцені театру. Не взяли...
— А як же бути із твердженням К. Станіславського, що життя в театрі — це компроміс, причому безперервний?
— Усе це так, але компроміс, по-моєму, треба зводити до мінімуму, а не доводити до максимуму. На початку 80-х у мене було відчуття, що моя хвиля компромісу вже, що називається, підходить до носа. Так і захлинутися недовго. А оскільки для мене завжди робота була важливішою за місце роботи, я вирішив піти й довести свою потрібність професії в іншому місці. Думаю, якби я тоді залишився, то й сьогодні грав би, скажімо, Велетня № 1, але вже, ймовірно, «глибше».
— Однак «іншого місця», наскільки я розумію, не було. Ішли-то ви «в нікуди». Не страшно було?
— Звичайно, як людина, що жила стереотипами свого часу, спочатку я боявся залишитися без роботи; цілком виразно навіть маячив привид «статті за дармоїдство». Однак Бог мене милував, і, як з’ясувалося, те, що немає роботи, можна пережити й психологічно. Адже від мене тоді й дружина пішла. Я й це пережив.
— А потім усе вийшло за принципом «зміна місця — зміна щастя»?
— Так, були й періоди поневірянь, і робота на телебаченні, і творче активне існування в Театрі драми та комедії на Лівому березі. Я там багато працював у молодих режисерів і почувався цілком запитаним. Але, звичайно, головним здобутком став власний театр — «Актор».
— А це було тоді, 1987 року, наслідком поголовного захоплення студійним рухом чи велінням душі?
— Я використав можливість, дану владою від культури, надати нашій творчій роботі юридичного статусу. Попутно зазначу, що театральна реформа того часу в кінцевому результаті дала Києву декілька нових театрів, причому не схожих один на одного, зі своїм власним «обличчям». Напевно, тому, що створювалися вони за творчим бажанням і потребою, а не за велінням «згори». А взагалі, я ні тоді не знав, ні зараз не знаю, що таке театр-студія. Принаймні ми досліди не проводили, а створювали спектаклі для камерної сцени, з усіма тими характерними рисами, які цьому типу видовища властиві.
— І як ви сьогодні оцінюєте отримані результати? На п’ятнадцятому році життя театру можна вже підводити проміжні підсумки.
— Їх, мабуть, два: ми існуємо досить стабільно, і в нас є свій глядач, тобто ті, котрі для «щирої розмови» вибирають театр «Актор».
— У 80-ті роки в Театрі ім. Лесі Українки вас весь час вибирали або, точніше, не вибирали. Створивши свій театр, ви стали вибирати самі. І як це відбувається?
— По-різному, але принципово інакше, аніж «вибирали» мене. Скажімо, підійшла актриса до мене на зйомці, заговорила, і я зрозумів, що вона повинна грати в спектаклі «Двоє на гойдалці». Анатолій Решетников сам приніс мені п’єсу А. Галіна, переконав у своєму баченні, і тепер ми з ним удвох граємо «Чеське фото». Прем’єру нового сезону — спектакль за п’єсою Кілті «Милий брехун» — я почав репетирувати, побачивши своєю партнеркою актрису Театру ім. І. Франка Людмилу Смородіну. Для мене дуже важливий не раціональний добір автора або виконавця, а певний почуттєвий імпульс стосовно нього. Часто так буває, що п’єса лежить у театрі, я знаю про всі її переваги, але внутрішнього бажання взяти її в роботу в мене немає або я не бачу для неї виконавців. А потім у розмові, на перекурі, раптом у комусь побачиш «ідеал» для цієї речі, і відразу вибудовується все інше, потрібне для створення спектаклю.
— Ви повернулися в театр, який можете оцінювати з позицій попереднього вельми неоднозначного досвіду роботи в ньому, паралельно набувши досвіду власного художнього керівництва. І як же вам живеться в старих стінах тепер?
— Усі шість сезонів я можу назвати для себе творчо успішними. Ролі, що я граю, мені цікаві, і загалом я почуваюся тепер запитаним у цьому театрі. Отримавши запрошення повернутися, я не вважав тоді і зараз не вважаю, що мене покликали, так би мовити, на дружній основі. У нас із художнім керівником спочатку склався діловий нейтралітет, що грунтувався на взаємній потрібності: його (режисера) — мені (актору), моєї — театрові. Наше спілкування довело, що ми творчо збігаємося. А тепер ми із сезону в сезон цю думку перевіряємо. Я готовий до того, що в якийсь момент цей «ресурс розуміння» може виснажитися. Тоді треба буде або розлучатися, або намагатися все ж таки знову знайти взаєморозуміння.
— Знаю, що серед ваших здобутків початку 80-х був іще один...
— Так... я тоді знайшов Таню. А разом із нею багато в чому знайшов і себе. Узагалі, всі мої успіхи за останні роки — і її заслуга також. Уже не кажучи про те, що театр «Актор» практично цілком на ній — директорові. А мій дім весь на її плечах.
— Ви зовсім не «домашня» людина?
— Якщо ви про місце відпочинку і тепле неробство, то для мене кращого місця, як дім, не існує. А якщо про побут і повсякденне життя, з усіма його дрібницями, то це — «повз мене». І при цьому я дуже добре розумію, що дозволити собі таке можу лише завдяки тому, що маю таку чудову дружину.
— Таня знає, як ви її цінуєте?
— Знає, сподіваюся. Напевно, кажу їй «дякую» не так часто, як вона на це заслуговує, але все ж таки не забуваю.
— Ви, схоже, почуваєтеся цілком щасливими?
— У певному розумінні — так. Ось якби ще грошей більше. Для життя і для театру, звичайно. В «Акторі» ті ж самі проблеми з фінансуванням, що й у будь-якому іншому театрі. Однак і Шевченківська райадміністрація, і управління культури міста нам допомагають, та й самі ми дещо заробляємо... А все ж коштів на гідне існування бракує. На сьогодні я у своїй професії можу чимало і роботою аж ніяк не обділений. Та головне, про що пам’ятаю постійно: у нашій професії не буває успіху раз і назавжди. Ти повинен знову й знову, з кожним спектаклем, завойовувати глядача, не розраховуючи на його вчорашню любов до тебе.
ДОВIДКА «Дня»
Валентин ШЕСТОПАЛОВ — Народний артист України, артист Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Засновник та незмінний керівник Київського театру-кафе «Актор». Народився у Львові. Після закінчення Московського інституту театрального мистецтва (нині РАТМ), у 1972 р. разом із Романом Віктюком працював у Львівському ТЮЗі. З 1972 по 1974 рр. працював у театрах Ачинська, Пскова, Калініна, Мукачево. З 1974 по 1982 рр. та з 1995 р. і досьогодні працює в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. За майже 30-річну творчу діяльність зіграв у спектаклях за творами Олексія Арбузова, Олександра Островського, Олександра Вампілова, Олександра Пушкіна, Вільяма Шекспіра, Ніла Саймона, Євгена Шварца, Миколи Гоголя та ін. Актор яскравого трагіфарсового дарування. В. Шестопалов — не просто різноплановий актор, але й актор, який прекрасно працює і в моноспектаклях, і в ансамблевих постановках. Надзвичайно цікавий та несподіваний партнер.
