— Клопа я з’їм! — стверджує цей високий чоловік своїм партнерам по сцені (репетиція «РеХуВіЛійзоРа»).
Звучить «смачно», чи не так? — Валерій Легін дуже любить жартувати. Бути на сцені «смачним», «зі смаком», «гурманом» — (продовжувати можна в тому ж дусі) — його «фірмовий соус», під яким подаються ролі-«страви». Їх не схопиш безцеремонно руками — до них додаються «прибори» — для кожної ролі свої «ножі-лопаточки», якими можна довго поглинати її, улещуючи душу й тіло. Тут можна уподібнитися герою Легіна — Поццо (вистава «Чекаючи на Годо»), що ніжно вгризається зубами в біле м’ясо кур’ячої ніжки, викликаючи спазматичні стогони у залу. Я пам’ятаю ЦЕ... СПРАВЖНIЙ курячий запах заповнює перші ряди... Загальна увага зосереджена на Поццо, який неквапливо виколупує язиком застрягле в зубній щілині м’ясо. Нависла над сценою тиша по мірі оголення кісточки змінювалася тяжким зітханням обділених ласунів.
Він багато знімається в кіно, провiдний актор Молодого театру, тісно співпрацює з Експериментальним, який працює в екзотичній для всієї території СНД драматургії театру абсурду. Тонкий, високий, гнучкий, захопливої жвавості співрозмовник. Два роки тому Валерій Легін отримав пектораль «за кращу жіночу роль» (Місіс Сміт у «Голомозій співачці»), а тепер висувається в номінації «за кращу чоловічу роль» — Гамлета. Але основне, що привертає до нього увагу, примушує стежити за його сценічною діяльністю, — аж ніяк не ролі, Легін — найстильніший актор української сцени. Ласий шматочок для журналістів. Однак у стосунках iз пресою стриманий. Можливо тому, що ризиковано відвертий на сцені. Його сценічні персонажі наділені тією мірою щирості, живої теплоти, яка з реального життя, як не дивно, постійно кудись зникає.
Фатальний для Молодого «Стійкий принц» і в ньому — Легін-Фердинанд — застиглий і страшний у своєму спокої король, неначе в непробивному товстому панцирі якоїсь надлюдської, динозаврської холоднокровності. І лише очі, великі, вологі, блискучі очі жили на підкреслено-худому, вибіленому гримом обличчі, — втіленні закам’янілої догми, мертвої у своїй оболонці, але міцно затвердженої, вцементованої в життя. Це був початок вісімдесятих. Виставі жити не дали. Крик, внутрішній біль, енергія акторів, вкладена в неї, залишилися невисловленими.
Пізніше ці почуття воскресли, немов Фенікс, у ролі Макмерфі («Політ над гніздом зозулі»). Як згадує актор, він дуже любив цю роль. За її «натягнутий нерв» — боротьба догми і людини. Дуже, мабуть, зачепила ця тема за живе.
У Макмерфі спочатку закладене щось некероване. Зерно Вільгельма Теля, флібустьєрів, не в романтичному їх звучанні, а в найпростішому, примітивному, якщо хочете, як амеба, хромосомному початку життя і свободи. Він виявляється мовби носієм генофонду усього людського, людяності, і структура цього «атому» незмінна. Та перша й остання частка, альфа й омега, що виживає в суспільстві найпрогнилішому, що розкладає і тіло, і мозок, і дух — у суцільній, загальній психлікарні.
Тут у Валерія Легіна також було щось схоже на «мундир-панцир», але інший, ніж у «Стійкому принцові». Це була швидше рятівна капсула, здатна зберегти в собі найцінніше. В Абольянінова («Зойчина квартира») — це «бронежилет» iз мовчазності, замкненості, відгородженості від хамства, міщанства «жовтих черевиків»; у Поццо його владний, холоднокровний голос — це як вітрина, те, що він подає людям замість себе. У будь-якому разi в кожному образі ми знайдемо те, як би ми його не назвали, що приховує істинний світ героя, його душу. У цьому багато від особового світовідчуття актора, можливо, навіть підсвідомого.
Перед актором у кінці сімдесятих відкрилася Київська невизначеність. Порядок «системи» і хаос театрального світу, нескінченна «перетусовка» режисерів по театрах.
Неважко здогадатися тепер, звідки в його персонажах стільки самостійності, майже хворобливої індивідуальності, й неначе сталевого «внутрішнього закону», що кидає виклик всім системам своєю автономією. У цьому значенні його герої — диявольськи привабливі їх темними, прихованими сторонами, тому часто виглядають розумними лиходіями, і, принаймні, небезпечними типами.
Хто знає, про що насправді думає рядовий Войцек («Войцек»), який iз неправдоподібним глузливим ентузіазмом дивиться в очі своєму «старшому»? Ніхто не знає. Це і лякає. Войцек у спілкуванні з вищестоящими — втілення статики. Немов боїться найменшим жестом чи поглядом видати хоч яку-небудь думку. Але чим старанніше стримуються емоції в спілкуванні з «верхами», тим сильніше вони прориваються назовні в інших сценах, наприклад, з дружиною. Виявляються в широко розкритих очах з бентежним поглядом, у неконтролюючих свою силу руках. Вінчає ці вивільнені емоції вбивство.
Відчуття таке, що від героїв Легіна всього можна чекати і в будь-яку хвилину. Про кого мріють млосно напівприкриті очі місіс Сміт Легіна («Голомоза співачка»), якщо вони майже не цікавляться чоловіком? Тонкі пальці якось зловісно, по-хижому роздратовано скребуть по стегну. А голос виспівує солодкуваті, тягучі, як синтетика, і такі ж неприродні слова.
Подвійність, багатоликість героїв, їх самотність. Вони ніколи не бувають спустошеними. Завжди у них в душі залишається куток, куди вони можуть сховатися від краху цінностей, кар’єри, від сердечних драм. Повного програшу бути не може. Дуже багато раціоналізму. Розум — це дуже важливо для них. Цілком можливо, що саме він допомагає так стримано, по-філософськи ставитися до виграшів і поразок.
Голохвастов — філософ? Ні, звичайно. Витончений, іноді поважний, Голохвастов легко «порхає» між настороженими родичами Проні. Він модний, розкутий, він інший стосовно до цих людей. Його завданя — здаватися багатообіцяючим.
Але навіть у ньому — такій собі, здавалося б, нiкчемi, є глибока повага до іншої особистості (це те, що передається від актора до його персонажів. У них є щось рицарське). У той час, коли кумасі нареченої Проні навперебій гудили Голохвастова, він стояв мовчки, тільки напружено повертав голову в бiк «спідниць», що стрибали і злораділи . Він покине місце своєї ганьби легкою ходою, програвший, але не переможений, з ледве помітною, глузливою посмішкою (цього разу швидше над своїми мріями). Крім сарказму в ній буде стільки відчуженості, гіркоти, яка не дасть нам зробити з Голохвастова у всьому винного негідника.
Авантюристів, пройдисвітів, тиранів Легіна завжди хочеться пожаліти, вони ніколи не несуть закоренілої, пропащої негативності, не налаштовують проти себе. Навіть навпаки, приваблюють.
Герої Легіна за своєю вдачею — не героїчні. Вони прагнуть лише зберегти власне поняття про обов’язок, як і поняття про честь — іноді комічне у своїй манірності, скурпульозностi, але невід’ємне від героїв Легіна. У цьому прагненні відстояти навіть мале, але важливе для них виникають ситуації, що вимагають особистих жертв. І вони йдуть на це. Тоді збоку може видатися, неначе ними і справді здійснюється подвиг, хоч насправді для героїв Легіна немає нічого більш природного, ніж у будь-яких обставинах залишатися собою.
Легін — Абольянінов («Зойчина квартира») — граф — iз перших секунд появи на сцені різко відрізняється від інших персонажів. Гордовито відкинутою головою, спокійною, максимум — трохи схвильованою мовою (тоді як навколо або гучно кричать або «торохтять»), і його майстерною, «бальною» манерою носити одяг.
Абольянінов тримається серед гостей відособлено, принципово не ототожнюючи себе з ними. Індивідуаліст? Так. І максималіст. Виявляючи ці риси, він не раз поставить не тільки себе, але й навколишніх у незручне становище. Часто замикаючись у мовчанні, зверненому до стін, повернувшись спиною до всіх гостей, він виглядає безликим, невизначеного характеру суб’єктом. Але у фіналі тільки Абольянінов залишиться iз Зоєю під час її арешту. Покірливо, мовчазно сяде на підлогу, тільки люто стисне руками коліна. Поступово м’язи будуть слабшати, обм’якати, немов під власноручно наваленим тягарем обов’язку.
Поверхневий фат-Головхвастов раптом дивує нас своїми таємними, щирими почуттями, умінням відчувати; у погляді рішучої і трохи деспотичної місіс Сміт дивно буває зустріти промайнуле коливання, невпевненість; а коли у Городничого з «РеХуВіЛійзоРа», який є абсолютною, самоцінною владою, мовби неживого, всепереважаючого начала, втілення агресивного середовища, дотик до якого тільки підпорядковує, ламає, коли у цього диктатора прорізаються будь-які олюднені нотки, стає зрозуміло, що трапилася найсильніша катастрофа його свідомості. Персонажі Легіна контрастні, і всі вони відзначені індивідуальністю актора. І люблять і ненавидять вони завжди не тільки по-беккетовськи, гоголівськи, шекспіровськи, але і по-легінськи.
Останнє поповнення творчості актора — Гамлет у Молодому театрі. Ще рік тому важко було уявити, яким міг би стати принц датський у виконанні Легіна. Того і дивися, з’явився би на ходулях — в Експериментальному театрі останнім часом захоплюються вуличними виставами. Гамлет Легіна — наш сучасник. Його лексика, манери, інтонації, стиль поведінки з перших секунд свiдчать про це. Також відразу відчувається внутрішній біль і загнанність цієї людини. Легін не грає Гамлета філософом, що мудрує, хоч якісь глибинні питання буття його хвилюють. Найбільш дороге, що у нього залишилося — це почуття обов’язку, яке вимагає виконати останні повчання батька. Після зустрічі з привидом Гамлет почне розвертатися, немов пружина, звільняючи собі шлях. Він стане сильним і спритним месником, часом цинічним, анітрохи не поступаючись у жорсткості, обачності своїм противникам.
Він не прагне переробити існуючий світ і перед цим Гамлетом не постане болісне питання: «Бути чи не бути?» Для нього й так ясно — «бути» — отже, залишатися самим собою. Повстаючи, цей Гамлет ризикує всім і по суті нічим — він і так приречений. І він знає це. Навіть у разі перемоги на цьому, розкресленому на квадратики просторі, де нав’язані умови життя, в цьому підсліпуватому, затьмареному повітрі йому неможливо жити. Приреченість очевидна. Він не хоче, органічно не може приймати таку клітину життя, де кожний квадратик — і той проданий, де сама людина, її сутнiсть придушуються, деформуються, вилучаються з потреби подібно до грошового папірця. Цей Гамлет сильніший, здоровіший, ніж люди, що тут мешкають, здавалося, він більше придатний до життя, і тим більше він не вписується в навколишній устрій. Його кидок — це останній, несамовитий стрибок оточеного звіра.
І знову герой Легіна не може переступити через себе. Знову він бореться за кожну живу клітинку свого організму. Макмерфі, Абольянінов, Гамлет... Що це — ролі, чи рядки особистої долі? Сторінки?
ДОВIДКА «Дня»
У 1975 році Валерій Легін закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. I. Карпенка-Карого, акторський курс Н. Рушковського. До 1979 року працював у Могильові, а потім у Мінську з режисером Ю. Міроненком, який був змушений поїхати з Києва, де на його спектаклі навішали ярлик «антирадянські». Причому один iз них — дитяча казка. За спектаклі «За все хороше — смерть» Р. Ібрагимбекова, «Інтерв’ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика Легіна досі пам’ятають і люблять у Мінську. Повернувшись до Києва, актор вступає до Молодого театру, де його займають у першому спектаклі театру — «З весною я до тебе повернуся» О. Казанцева, потім «Стіна» Ю. Щербакова, «Приковані» В. Винниченка, «Гра замка Ельсинор» Р. Стратієва та інших. Iз 1993-го співпрацює з Київським експериментальним театром. Тут він зіграв, зокрема, в «Чекаючи на Годо» С. Беккета та «Голомозiй співачцi» Е. Іонеско.
Заслужений артист України.
Знявся у фільмах «Для домашнього вогнища» режисера В. Савченка, «У тій царині небес» І. Черницького, «Осіннє вбивство в Мюнхені» О. Янчука, в китайсько-українському проекті «Як гартувалась сталь». Нинi — у О. Попкова в багатосерійному фільмі «Перевертень» на замовлення телеканалу НТБ.
