Днями відсвяткував ювілей відомий диригент і художній керівник «Київської камерати». Його бурхлива музична діяльність і невичерпний потяг до всього нового викликають щирий захват. На рахунку музиканта багато виконаних творів наших співвітчизників, безліч прем’єр, записи компакт-дисків. До того ж, Валерій Матюхін устигає суміщати практику диригента й піаніста.
— Наскільки успішно складалася ваша творча доля, і які обставини сприяли вашому просуванню на музичній ниві?
— Одна з них пов’язана з моїм працевлаштуванням у Київському камерному оркестрі, керівником якого був І. Блажков. По закінченню консерваторії нетривалий час я працював концертмейстером на кафедрі хореографії Інституту культури й міг стати звичайним тапером, якби мене мої друзі не познайомили з Ігорем Івановичем, у якого тоді в оркестрі була вакантна посада клавісиніста. Під час першої зустрічі з ним я награв велику кількість різноманітної музики — фортепіанні твори Ѓайдна, а також Шенберга, Сильвестрова — і сподобався йому. Взагалі у нашому житті везіння відіграє величезну роль.
— Музика — мистецтво, яке розвивається за своїми власними законами, чи її існування залежить від суспільно-історичних процесів?
— Музика розвивається за своїми внутрішніми законами. Але музика буває різною — розважальною, джазовою, серйозною. Якщо говорити про серйозну музику, то закони її життя порівнянні з принципами існування будь-якої творчої людини, яка живе в паралельних світах. З одного боку, ми всі живемо насущними життєвими проблемами, будучи соціальними й суспільними істотами. Та часом переживаємо й інші миті, пов’язані з відходом у себе, з відстороненням від усього зовнішнього. Музика і мистецтво, — це своєрідна релігія, до якої ми постійно або періодично звертаємося, це вже як у кого. Якщо людина все своє життя присвятила мистецтву й музиці, то вона вже не зможе існувати без неї, це для неї можливість долучитися до таїнства буття.
Якщо ми житимемо тільки злободенністю й зовсім не лишатимемо часу для духовного, то що ж тоді нас усіх чекає? На що ми всі перетворимося? Досвід практично всіх письменників-класиків, їхнє життя є красномовним свідченням того, що духовне — невід’ємна частина людського існування. Всі вони жили в мало прийнятних для існування побутових умовах, багато хто пережив доволі сильні матеріальні негаразди, але чим нестерпнішими були життєві умови, тим прекраснішу духовну продукцію вони пропонували людству. Як не парадоксально, проте щоб стати великим, слід було бути вбогим, хворим і нещасним. Без духовного начала людина перетворюється на тварину, її душа черствіє. Всі кризи, катаклізми були, є й будуть, із них і складається наше земне життя. Вони, безумовно, вкорочують наше існування, зменшують нашу радість і не вселяють у нас оптимізм, дарують нам букет хвороб. Але куди подітися від реалій земного існування.
— Але все-таки музика, як і мистецтво загалом, — сфера, що вимагає розумових зусиль, певного психологічного напруження, і вона не може бути призначеною для всіх...
— Так, мистецтво не призначене для натовпу. Якщо все вимірювати планетарним масштабом, то людей, які займаються розвитком духовного начала, не так уже й багато. До речі, обивателі не завдають собі клопоту звертатися до цієї сфери життя. Адже набагато простіше лінуватися, не напружувати себе зайвими розумовими та емоційними переживаннями. Але якщо хоч невеликій кількості людства мистецтво потрібне, то значить, цим варто займатися, і бажано над подібними питаннями не замислюватися, а приймати все як даність. Жити за правилом: якщо мистецтво існує — значить, воно комусь потрібне.
Сьогодні наша культура переживає в прямому сенсі агонію, й у цьому винна наша держава. Якщо говорити про музичне мистецтво, то люди не мають можливості почути музику співвітчизників. Адже написана, але при цьому не виконана музика також мертва, мов якби вона не існувала на папері зовсім. Наші правителі замість того, аби влаштовувати пишні свята з різних непотрібних приводів і вкладати в безглузді заходи немислиму кількість грошей, краще б подбали про сферу розвитку серйозного мистецтва, про духовні надбання. Адже це те, що формує нашу свідомість, створює платформу для майбутнього.
— З якими труднощами вам як керівнику доводиться стикатися найчастіше?
— Головна проблема — незатребуваність. «Камерата» переграла безліч української музики, але це лише надбання вузького кола слухачів. Прикро, що наш оркестр (із чудовими можливостями, з багаторічною історією та виконавчою практикою) знають лише в Києві та деяких містах. Ми не маємо можливості тиражувати, показати свій «товар», тому багато що лишається невідомим для пересічного слухача. Знаєте, як би зараз не лаяли радянський час, він мав переваги в організації гастрольної та концертної діяльності.
— Останнім часом ви почали приділяти увагу піаністській діяльності. Чому так довго мовчали і не суміщали диригування з грою на роялі?
— До 2000 року я доволі багато уваги приділяв піаністській діяльності. Потім диригування займало багато часу, і мені хотілося переграти безліч цікавої камерно-симфонічної музики. Зараз я на новому витку повертаюся до піаністської сфери діяльності й отримую велику насолоду від гри на роялі. Граю музику Валентина Сильвестрова, і для мене це таке собі очищення. Вона наповнює мене душевним світлом, яке присутнє в музиці цього композитора.
— Поділіться таємницею: як зберегти доброзичливу атмосферу в творчому колективі?
— Кожен музикант вельми примхливий і амбіційний, у кожного свій характер, тому в такій ситуації легко можна натрапити на багато найрізноманітніших нюансів... Керівникові слід бути мобільним, на деякі людські вияви часом закривати очі, а інколи й поступатися власними амбіціями, аби зберегти загальну доброзичливу атмосферу в колективі. Людський чинник дуже важливий у роботі з людьми. Він важливий не лише для диригента, але й для кожного музиканта оркестру.
Мені хочеться грати різну музику, доносячи її до публіки, щоб виконавці, композитори й наші слухачі не думали з тривогою про завтрашній день, аби душі їхні були налаштовані на зустріч із прекрасним.
