Наприкінці січня, упродовж двох днів у Києві відбулися цікаві імпрези: «Богдана Півненко та її учні» (до дня народження Моцарта і ...самої мисткині) в Концертному залі Національної спілки композиторів України і «Петро Чайковський» у Національній філармонії, де артистка з успіхом виконала знаменитий Перший концерт для скрипки з оркестром російського класика.
«ЗАРАЗ ЗАСИЛЛЯ «СПОРТСМЕНІВ» У МИСТЕЦТВІ»
— Концерт у НСКУ став своєрідним підсумком моєї педагогічної роботи. Так вийшло, що дні народження Моцарта і мій (27 січня) збіглися, і я вирішила ці дати обіграти, — розказала Б. Півненко. — Ідея — «Моцарт і не тільки», бо в концерті виконуються також твори Зейца, Рідінга, Крейслера, Венявського, Чайковського. А мої учні дуже хотіли заграти з оркестром, тим паче таким авторитетним, як Національний ансамбль солістів «Київська камерата» на чолі з Валерієм Матюхіним. Це був такий собі «домашній» концерт, щоб діти мали сприятливу нагоду виступити. Було дуже багато людей, які прийшли мене привітати з днем народження. Я розповідала про кожного виконавця, різні історії з життя...
— Ви задоволені результатом? Діти себе гарно показали?
— Наша професія така, що ніколи не знаєш, як воно буде на сцені. Особливо, коли це стосується дітей. Зараз у світі — засилля «спортсменів» у мистецтві. Йдеться про тих, хто «швидше, вище, сильніше», як в олімпійському девізі. У них усе звучить якісно, але дуже часто немає чогось найголовнішого. Ти послухав, подумав: «Ну, класно зіграв», — і тут же забув, бо таких технарів нині багато. Та чомусь ми все одно повертаємося до старих майстрів, у кожного з яких є власне обличчя, котрі володіли засобами виразності, що вирізняли їх із-поміж інших. Ти впізнаєш звук Хейфеця або Когана, Ойстраха, Менухіна... Тепер світ змінився: усе швидко, активно, круто. Проте якщо робиш музику — ти не можеш займатися «спортом». Потрібна душа, її не вистачає. А там уже справа смаку — подобається чи ні.
У мене є учениця-дев’ятикласниця — дуже класна «спортсменка». Я їй кажу: людей цікавить насамперед те, що ти хочеш їм сказати, а потім уже все решта. Я примушую її читати книжки, слухати музику. Я виставляю учням у «Фейсбуці» фільми, передачі, які вони обов’язково мають подивитися. Нам слід пам’ятати про те, що ми їх виховуємо не тільки як скрипалів, а і як особистостей. Це покоління уміє робити щось таке, чого не можемо ми, але мені здається, що вони втрачають, упускають щось важливе.
— Як має поводитися музикант на сцені?
— Чим емоційніше ми граємо, тим більше ризикуємо, бо наше бачення може не збігатися з настроями аудиторії. Але «правильно» — це взагалі відносна штука. Якщо є якісь загальномузичні критерії (має звучати чисто, ритмічно, вправно), то художніх рецептів немає. Такого не досягнеш за день. Певна річ, є генії, котрі з цим народжуються. Але загалом усе здобувається щоденною тяжкою працею. От я викладаю в музичній школі-десятирічці й консерваторії, щодня займаюся, намагаюся подавати учням приклад, пояснюю їм, як має бути.
Коли це талановито, люди одразу відчувають. Я розглядаю концерт як процес, а не чемпіонат. Влаштовуючи виступи студентів, спостерігаю за тим, як вони щоразу впевненіше почуваються. Ніколи не дресирую їх. Може, для конкурсу це й потрібно, але на концерті мені важливо, щоб вони показали себе артистами, думали на сцені, реагували на музику, партнерів, відчували настрій залу, щоби краще заграти.
Нещодавно я разом з учнями їздила до Польщі, в Закопане. Як у нас є гуцульські народні скрипалі, так у них — гуральські. У поляків є програма з інтеграції народних та академічних музикантів. Ми познайомилися, вони давали нам майстер-класи. Я ніколи в житті не бачила, щоб музиканти відчували таку радість від взаємоспілкування, власне музикування. Вони, звичайно, грають інший репертуар, але їхній напрочуд позитивний настрій захоплює неймовірно. Насамкінець вони влаштували концерт: номер їхній — номер наш. Я боялася, що ми програємо, бо вони направду вміють «заводити» публіку, а ми лише класично відіграємо твори в академічній манері. Я підібрала для кожного програму, характерні твори — Брамс, Скорик...
Пригадую, що аж танцювала на сцені. Це вже був більше театр. Ми не програли. Вони нас щиро вітали. Однак я зрозуміла: так, ми маємо показувати рівень, дотримуватися технічних вимог, як належить академічним музикантам, але кінцева наша мета — захопити тих людей, щоб їм було цікаво слухати...
Зал має підскочити, як було сьогодні. Мені так було приємно, коли люди у філармонії встали. Це означає — їм сподобалося. І то дуже важливо. Людина повинна піти з концерту враженою.
— Ви своїм виконанням задоволені?
— Я люблю відчувати, коли можу із залом робити, що захочу, «говорити» з ним на скрипці... Реакція публіки була відповідною. Її не обдуриш. Колись мій професор Богодар Которович казав, що публіка голосує ногами, тобто йде на концерт чи ні.
«У СУЧАСНІЙ МУЗИЦІ БІЛЬШЕ МАНЕВРУ»
— Що вам більше подобається відтворювати — сучасну музику чи класику? Адже ви граєте практично все. Існує думка, напевно, доволі слушна, що сучасну музику в якомусь сенсі легше виконувати, бо ніхто не знає, як саме вона має звучати...
— Кожному музикантові потрібно грати класичні твори, бо вони на цьому ростуть. Без класики ти потихеньку деградуєш — це база. Насправді ті твори відомі в найкращому виконанні, і ти маєш постійно працювати над собою, підтягуватися до того рівня. Я часто наводжу учням цитату з «Аліси в Країні Чудес», що треба дуже швидко бігти, аби залишатися на одному місці. У нас така робота, що мусимо постійно триматися у формі, самовдосконалюватися.
У сучасній музиці більше маневру. Її легше грати в цьому плані. Але все залежить від особистості: коли тобі є що сказати людям, ти можеш зробити сучасну музику цікавішою, донести до слухача, бо розумієш, що знаєш, як потрібно зіграти, щоб люди її сприйняли. Адже виконавець може поховати сучасний твір або, навпаки, дати йому життя. У цьому плані Гідон Кремер — геній. Він уміє із нічого зробити щось. Для мене він завжди був істинним взірцем.
Кожну ноту, як казав Богодар Которович, слід наповнити змістом. Для цього, зрозуміло, треба мати, чим наповнювати. Я багато виконую української музики. Вважаю, що вона — одна з найкращих у світі. Наші композитори — просто найталановитіші.
— Чому ж тоді про нас так мало знають?
— Тому що існують так звані ринки збуту. Якщо нас випустять за кордон з тим, що ми насправді хочемо й можемо показати, то ми завалимо всю їхню систему координат. Плюс має бути й відповідна державна політика. От, наприклад, «Дойче банк» із гордістю говорить, що він є меценатом Берлінської філармонії, партнером — для нього це престижно, він витрачає на це мільйони. Баварська штатс-опера має офіційного партнера «Ауді». Фірма дає театрові великі гроші на постановки. Там усвідомлюють: є культура — є країна. Через багато років люди й не пригадають прізвищ деяких політиків, натомість завжди пам’ятатимуть видатних представників мистецтва і науки, адже саме такі постаті визначають рівень нації.
— Ви часто виступаєте з симфонічним оркестром Українського радіо на чолі з Володимиром Шейком, як було 28 січня...
— Так склалося, що Володимир Шейко запросив мене на концерти свого чудового телерадіопроекту «Мистецькі історії». Людям він дуже подобався. Слухачі прагнуть чогось чистого, у нас насправді дуже інтелігентні й багаті внутрішньо люди, не такі примітивні, як дехто вважає, — свідченням цього є сьогоднішній аншлаг у філармонії. Вони із задоволенням дивилися ті «Мистецькі історії», я спостерігала за рейтингами цієї програми. Спочатку Шейко розробляв тематику «Музика бароко» і запросив мене, грали Вівальді й Альбіноні. Потім були Лисенко, «Скрипковий всесвіт», і якось воно так пішло-пішло... Адже я насправді граю все.
Зараз виконавець не може перебувати лише в якомусь вузькому амплуа. Чим легший ти на підйом і чим вищу освіту маєш, тим більше ти виграєш. Мені було цікаво випробувати себе в різних аспектах... Я від початку була в «Київських солістах», коли Богодар Которович їх створив 1996 року. Я там стояла п’ята — найменша. Потім стала концертмейстером. Богодар Антонович мені стільки дав, відкрив горизонти!Я й зараз вважаю золотими роки, коли ми багато гастролювали з Богодаром Антоновичем. Це неоціненний досвід. Він завжди казав: «В артиста має бути своє упізнаване обличчя. Воно може комусь і не подобатись -всім подобатися неможливо. Але хтось тебе й любитиме». Він був геніальною людиною. Я переглядаю його записи і розумію, що ми його недооцінювали. І зараз його дуже не вистачає.
— Розкажіть про ваші найближчі плани...
— У грудні 2016-го я почала виконувати обов’язки завідувачки кафедри скрипки Національної музичної академії України. Коли мені це запропонували, я злякалася, навіть подумала, що це жарт. Кафедра, яку очолював професор Которович — і я?! Втім, так сталося, що його покоління уже відходить, а представники вікової генерації між ним і мною в 1990-х роках виїхали з країни. Мені сказали: «Спробуй». Я подумала: «Якщо зможу зробити щось гарне й корисне, то нехай так і буде...»
— Якщо про мої концертні плани, то 4 лютого гратиму знов у філармонії. Колись ми з Мирославою Которович і Борисом Громовим робили концерт пам’яті Богодара Антоновича «Паганініана». От філармонія до нас звернулася, чи не хочемо повторити програму. Мирося зараз хворіє, тому гратиме Борис Громов, я і молодий талановитий скрипаль із Чернівців Костянтин Лук’янюк. До речі, він невдовзі їде навчатися у США до Олега Криси. Назар Стець гратиме варіації на одній струні для скрипки, але... на контрабасі. Ще братимуть участь дуже талановитий гітарист, лауреат кількох десятків міжнародних конкурсів Марк Топчій, а також «Київська камерата» з Валерієм Матюхіним.
— 7 лютого я гратиму в Одесі. Є така фантастична художниця з пісочної анімації — Катерина Дзюба. Вона зробила дуже красивий проект. Звучатимуть «Пори року» Вівальді й П’яццолли. Я там зіграю «Бесаме мучо» Володимира Зубицького. Концерт проходитиме в Оперному театрі, і я виступатиму з їхнім оркестром.
12 лютого в Ужгороді ми з Назаром Стецем гратимемо твір Джованні Боттезіні для скрипки й контрабаса на відкритті Конкурсу Євгена Станковича. 14 лютого у Львові — також пісочна анімація, уже з «Віртуозами Львова». Наприкінці місяця на нас чекає концерт у Вільнюсі з програмою сучасної музики.
А в Києві пісочна анімація відбудеться 8 березня у Великому залі НМАУ. 10 березня — концерт у Житомирі з музикою Станковича, Сильвестрова і Скорика...
