Поетичний текст наділено високою ступінню самодостатності. Відтак витягувати з автора понад те, що він довірив паперу, можливо, було б навіть некоректним. Проте, жива культура — це не лише творення текстів, а й гра сенсів, ціннісного розширення і набухання семантичного поля навколо них. Бажання такої співтворчості із новоз’явленим текстом і було, певне, найбільш автентичною спонукою до зустрічі із Василем Герасим’юком. Василь Герасим’юк, автор поетичних збірок «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем» та останньої — що стала основою нашої розмови — «Поет у повітрі». Лауреат кількох літературних премій, зокрема, премії ім. П. Тичини.
«НЕ ВВАЖАЮ СЕБЕ НІ СЛУГОЮ, НІ ПОВЕЛИТЕЛЕМ СТИХІЙ»
— «Поет у повітрі» — звучить якось напружено і дзвінко. Виникає питання: чи не бракує сучасним поетам повітря?
— Ключ до назви збірки, звичайно, слід шукати у тому, що повітря — це одна зі стихій. Поміж каральними і очисними стихіями вогню і води, першою і кінцевою домівкою — землею, повітря — це місце перебування поета, хоч навіть поверхово ознайомленому зі Святим Письмом відомо, хто там іще перебуває. Однак я не вважаю себе ні слугою, ні, тим більше, повелителем стихій. А щодо браку повітря… там задихається не лише поет — задихається його батько, задихається дід, що помирає вранці на Юра. Задихається свіча... Мій дід, командир січових стрільців, помер вранці на Юра, в найбільш віталістичний день гуцульського календаря. Ця подія різко закарбувалася у пам’яті мого батька. Потім спогад передався мені... Книжка починається і закінчується словом «поет», бо вона хоча й є данина стихіям, але присвячена поету. Там, власне, два мотиви: задихання та омерзіння. У збірці йдеться і про політику, де поет, як крук, живиться мертвечиною.
— Слово «поет» сприймається не стільки як метафора, скільки як культурна універсалія, архетип. Між тим, конкретика теперішнього українського літературного процесу є такою, що тут з однаковою інтенсивністю і репрезентативністю працює відразу кілька поколінь, які іноді зводять навколо себе глухі мури непорозумінь. Як дихається поету в атмосфері, де за корпоративною метушнею багато хто не помічає, що у повітрі «зник дзвін»?
— Ну, це ви говорили з точки зору хлопців, що прийшли до літератури у 90-х роках. Я волію говорити радше про особистості у мистецтві, ніж про покоління. Щодо мене, то маю гарні стосунки і з «шістдесятниками», зокрема, з Леонідом Талалаєм, якому присвятив вірш, і з новою ґенерацією — Анатолієм Дністровим та багатьма іншими. Особисто я не бачу тієї корпоративності, про яку багато розмірковують тепер, особливо, молоді. Так, утворилася Асоціація українських письменників, але знову ж таки — не за поколіннєвою градацією. Наприклад, Борис Нечерда був членом АУПу. Але є й зовсім юні — Софія Андрухович.
Що ж до зникнення у повітрі дзвону — це майже буквальна цитата зі слів моєї матері. Вона казала: «Ось тепер весною, я не чую дзвону у повітрі». У середині ХХ століття в Карпатах знищили праліси — про це нагадують ті «славетні» дараби, що їх малювали на лубку. Зник дзвін. Повітря стало порожнім. Цей факт, тепер уже буденний у Карпатах, для мене набув метафоричного звучання. Як і зафарбоване серце Спасителя, про яке йдеться у збірці. Але і тут в основі певна конкретика — я бачив ті зафарбовані серця. В хатах образи із Пресвятим Серцем Спасителя ще були, а у церквах, які потрапили під юрисдикцію російського православ’я на подібних іконах «відкриті серця» замальовували... І ось це все: вирубані ліси, зафарбовані серця, матері, які будучи вагітними, носили під своїми серцями представників нашого покоління й тікали від переслідувань нової влади (адже в наших краях рух УПА тривав до середини п’ятдесятих) — утворило трагічну реальність середини ХХ століття. Реальність, в якій я зростав. Цей ритм втечі, нервове колисання немовлят, коли не допомагали протяжні колискові предків, цю розріджену атмосферу, власне, брак повітря — передано у збірці.
— На творчому вечорі у Національному музеї Тараса Шевченка Ігор Римарук процитував Вадима Скуратівського, який схарактеризував вашу творчість як «семантичну альтернативу» режимному мистецтву...
— Я вірю в появу нової естетичної реальності. Всі ремінісценції постмодернізму і гра в безглуздя, це, як кажуть росіяни, «оплаченные счета». Момент нового, настрій нового в теперішній літературі я побачив у Тараса Прохаська, прочитавши нещодавно його книгу прози. Попри певні аналогії там є сплеск фантазії.
«ДУЖЕ БЛИЗЬКО ДО БОЖЕСТВЕННОГО ДОТИКУ...»
— У контекст нашої розмови про нову естетичну реальність хочеться ввести ту знакову для вас метафору «поет у повітрі». Напрошується асоціативний хід: оскільки повітря є стихією, що здатна поєднати між собою інші стихії, то і поет, як метакультурна реальність, народжується саме на пограниччі, у зоні перетину тутешнього і нетутешнього?
— Це, справді, одна із вузлових проблем: стик різних реальностей. Я ніколи не любив ремінісценцій, але у цій збірці вони з’являються — тут їх виділено курсивом. Книга містить як дуже конкретні життєві мотиви, так і універсальні. В ній є те, що завжди називали «карпатськими мотивами» у моїй творчості, хоча це просто мої виражальні засоби. В книзі я спеціально зробив стик різних реальностей, починаючи з реалій культурних і закінчуючи повсякденними. Тут є інтерпретації мотивів Старого Заповіту — особливо це проявилося у містерії «Єзавель» (у сюжет введена наша сучасниця). Основний вузол ХХ століття я побачив саме у долі жінки. Можливо, так можна сказати про кожне століття в Україні. Через досвід старших людей пригадуються часи, коли ще Молода, запрошуючи на весілля, заходила у кожну хату і цілувала всіх. Був такий обряд у Карпатах, він кудись безслідно зник після Першої світової. І це стало метафоричним моментом...
Цей стик різних реальностей допомагає мені багато у чому розібратися — у першу чергу, в собі самому. Хоча він створює ситуацію негармонійну, зіткнення протиріч. Але це майже Блоківський рецепт: «сладкий яд противоречий». Як людину у деяких випадках лікують зміїною отрутою, так і за допомогою «сладкого яда противоречий» доводиться з’ясовувати, що навколо тебе відбувається.
— У просторі вашої збірки вбачається стик та конфлікт і такої пари: високого Ґреготу, «чорного, як міт про полеглого Бога» і реальності Євбазу, по якому треба дійти до нічного кіоску. Тут неминуче має постати проблема тотожності...
— Ґрегіт — то одна із найближчих до мого улюбленого Космача вершин Чорногірського хребта. Я бачу його з вікна своєї хати. Воно і звучить гарно: «Ґрегіт» — так, ніби сам ті каміння переступаєш. В перекладі це значить «камінна гора — верх покритий камінням» (Ґреготів кілька є у Карпатах). Коли за цю гору сідає сонце, Ґрегіт височіє темний і непорушний, вражаючи різкістю контурів. А Євбаз — це вже зовсім інша реальність. Так називається район Києва, де жив у період, коли мені було тридцять п’ять — тридцять вісім років. Для поета цей вік є кризовим... Неподалік від тодішнього помешкання універмаг «Україна», цирк. Тут і площа Перемоги, яка колись, власне, і була Євбазом (Єврейським базаром). А ще раніше вона звалася Галицькою, бо через неї галичани в’їжджали до Києва. І це все разом із будинком Параджанова та «кіннотою від Софії» склалося у певну мозаїку.
Але Євбаз наших днів і Ґрегіт я не хочу протиставляти між собою на рівні метафор. Мовляв, там щасливе дитинство босоноге, а тут чорний Київ — «місто мертвих». Біля Ґреготу я виростав і прожив перших своїх п’ятнадцять років, а тут — тридцять наступних (із коротким проміжком у Коломиї). Але певна суть у такому зіставлені є, і ці дві реальності завжди будуть мене переслідувати...
— Так поволі ми наближаємося до справжнього дому поета. Де ж він?! Богдан- Ігор Антонич, передчуваючи свій скорий відхід, писав: «мій дім не тут, а за зорею…»
— Привабливий лабіринт… У мене є враження із перших років дитинства — коли блискавка дає на небі різкий злам. Такі блискавки, гіллясті, на все небо, бувають, певне, лише у горах. І у тому відсвіті виникає враження, що ти вмить бачиш склепіння храму. І той небесний храм, який стоїть у дитячих очах зламом блискавки, нагадав мені храм поета. Він зникає і виникає моментально — не встиг отямитись, і вже нема — це дуже близько до Божественного дотику слова, до його найвищого вияву. Цей дім не за зорею, він тут, у небі... У житті мусить бути це кількасекундне небесне склепіння. Я хотів у книзі передати спокій — спокій храму, який віками стоїть на землі. Але навіть у тому кількасекундному храмі, який виникає у зламі блискавки, теж можна відчути небесний спокій і вічну небесну тривалість. Бо що таке час тривання земного храму у співставленні з космічним часом?!
«ПОЕЗІЯ ЧЕРПАЄ ЯК З ЖИТТЯ, ТАК І ЗІ СМЕРТІ»
— У збірці є ще один стик, що його варто зачепити: зустріч цього світу й іншого (задзеркалля?). Особливо це відчувається у «Київський повісті» з її водними площинами…
— Щодо задзеркалля слід говорити відкрито: смерть. І саме це я мав на увазі. Поет Рільке казав: «Смерть — це лише інший бік життя, просто він менш освітлений». Але поезія черпає однаковою мірою як з життя, так і зі смерті... «Київська повість» написана на смерть одного мого друга, інженера за фахом, письменника, представника нашого середнього покоління, Віктора Никитюка. Він пішов від нас і тепер дивиться з Пішохідного мосту у дзеркало Дніпра і бачить «сто сот облич», які проходять повз нас і прямують на Канів, на Ольвію, аж за Евксінський Понт. Дивиться він і у дзеркало басейну — це достовірний момент. На Волоській вулиці Віктор певний час жив — помешкання у напівпідвалі, звідки він дивився на «литки в небесах крепдешину». Він описав, що діялось на Подолі саме в середині XIX століття. Тепер же на місті того помешкання плавальний басейн...
Віктор Никитюк хотів написати повість, але не встиг цього зробити. Я ризикнув дописати «за нього». Він розповідав мені, що дивлячись як діти плавають у басейні, немов бачить крізь товщу води стіни своєї кімнати, лубковий килимок зі сценою полювання, що висів над ліжком. Казав, що хоче почати з того, як ловить себе на думці, що єдиним його бажанням є дочекатися, коли всі діти підуть з басейну, прокрастися туди і пірнути у воду. А там, у воді, йде лубкове полювання на вовка. У мене в поемі тут виникає асоціація із нинішнім днем. Одна із назв ловця є «мародер». Мені хотілося сказати: «Хлопці, затягнувся сезон ваш!». Не те полювання. Все це не те... І лише вовк на картинці справжній. Як наслідок життєвих кульбітів, коли все перевернулося з ніг на голову, трагедія стала фарсом, робиш висновок, що найбільше тебе проймає жертва з лубка, з її декоративно виписаними краплями крові на траві. Бачиш, що лише ця жертва є автентичною. Почуваєш себе мимоволі тим вовком, загнаним звіром. Не хочеться казати, що тут йде якесь містичне полювання — триває майже містичне у своїй щоденній невтоленності мародерство у цьому краї. І лубок — це єдина реальність, — достовірна — яку бачиш щодня.
— Але справжній поет навіть у такому стані встигає побачити як: «На скелі/проти сонця/павучок сплітає/образ Богородиці»?
— Так, але це уже з іншої облави. Якщо перша є десь віртуальною, то ця є цілком реальною. Це з поеми «Сиґла». Чоловік ховається від облави. Він один із останніх вояків УПА і біжить до схрону, до такого лісу непрохідного, який в наших краях називається сиґлою. Але перед цим дружина йому сказала, що його будуть шукати і треба заховати документи, родинні реліквії, гроші. Вони ховають це далеко на полонині на стайні — туди ж совіти не прийдуть. (Ті люди, що стали прототипами моїх персонажів справді пішли на стайню і, поклавши свій скарб у ясла, прикидали його гноєм). І коли мій герой востаннє зайшов на стайню, корова вже доїдала хустку, а документів, пісенників зі стрілецьким піснями не було. Він розуміє, що його вистежили і «продали» свої. Якщо раніше він чітко знав де ворог — совіти чи гітлерівці — то тепер ворог виявився у своїй хаті. І коли він добігає до сиґли, то бачить, що всі його речі на смереках. Як воно сталося, що то за світ такий? — питає і не може зрозуміти. В процесі написання поезії я помітив, що тут усе так накручено, що без якогось світлого моменту ця будівля просто розвалиться від своєї неґативної енергії... Виникає павучок, що проти сонця сплітає образ Богородиці. Цей образ Богоматері із павутиння — то, можливо, єдиний світлий момент, який ще лишився на землі. Якби він цієї візії не побачив, все життя втратило б сенс...
— В чому для вас полягає стик творчості Божественної і людської? Де перетин?
— Я думаю, що точки перетину немає і не може бути, тому що нам не дано зрозуміти Господній промисел. Я написав, що найбільше вдячний Творцеві за те, що не збагнув Його Промисел. Божественність у творчості проявляється найчастіше у музиці, в полотнах Майстрів. Написано, що ми створені за образом і подобою Божою. Але найчастіше ми хочемо Творця до своєї подоби привести, а не наблизитися до Нього. У рецензіях на збірку «Поет у повітрі», що вже з’явилися у пресі, є про момент богоборства у моїй поезії, про недовіру до Творця. Але тут просто переданий стан людини, яка має це сказати — це не означає, що вона так насправді думає. Є в людини певний стан осягнення світу — коли вона цього не скаже, вона буде не автентичною...
