На початку січня відзначатимемо 75-річчя з дня народження поета і борця за свободу України, який став справжньою легендою та символом вітчизняного шістдесятництва. До ювілейної дати в Донецьку, де Василь Стус провів свої молоді роки, спромоглися нарешті дати притулок його музею, про сумну долю якого «День» писав у №182. Хоча навряд парадні доповіді притлумлять гіркоту ентузіастів збереження цього закладу, що накопичилася за час довгого ходіння по чиновницьких кабінетах та умовлянь зробити, здавалося б, очевидне.
До того ж не забулася ще образа, яку пам’яті поета та його шанувальникам нанесли під час громадянської кампанії за присвоєння імені Стуса Донецькому національному університету. Нагадаємо, йшов 2008 рік, посаду конституційного гаранта займав «помаранчевий» Віктор Ющенко, проте на Донбасі відновлювався «совок», принишклий, було, за доби славетного Майдану. Прагнення увічнити поета-дисидента в назві вишу, який Василь Стус колись закінчував (до ініціативи також мала безпосереднє відношення й газета «День»), було сприйнято в шахтарській столиці як зухвале посягання на старий, усталений порядок речей. Звідси й реакція: крамольну ідею зразково-показово закатати під асфальт, та так, аби надовго відбити бажання сваволити...
Що тоді діялося! Ентузіастів перейменування, як вони повідомляли, «трусила» міліція, на них тиснула університетська адміністрація. Паралельно розгорталася пропагандистська кампанія в місцевих засобах масової інформації, традиційно сповідуючи українофобство. Вершиною масованого наступу стала контрпропозиція: дати університету ім’я колишнього секретаря обкому КПУ Володимира Дегтярьова — він, мовляв, зробив для обласного центру набагато більше, ніж якийсь там віршувальник. А Василь Стус — він і український буржуазний націоналіст, і у своїй творчості малозрозумілий людині з донецьким менталітетом, і, взагалі, Донбас не любив, знущався з пролетарського краю та зневажав його в усних та писаних висловлюваннях. А коли поїхав звідси — то вже волів не повертатися...
Як наслідок проведеної «роботи» — в лютому 2009 р. на конференції колективу ДонНУ протягується рішення про недоцільність будь-якого перейменування вишу. На користь Стуса наважується голосувати лише один із присутніх (за ідейного батька сьогоднішніх правлячих «донецьких» Дегтярьова — вшестеро більше)! А невдовзі, коли крісло в профільному міністерстві в Києві займає регіонал Дмитро Табачник, багатолітнього ректора Донецького університету Володимира Шевченка відправляють у відставку, не зваживши на звання Героя України та незчисленні академічні чесноти. Коротше кажучи, закатали... Але залишилося, ніби пляма на архівному документі, зухвале, нічим фактично не підтверджене звинувачення Василя Стуса в нехтуванні малою батьківщиною. Воно — як пекельна машина сповільненої дії, що може бути використана «мінерами» будь-якої миті, при черговому загостренні на Донеччині культурної або ж політичної ситуації. Мовляв, і що це вам, свідомим українцям Донбасу, знову кортить, було ж доведено, що ваш кумир такий-сякий, нехороший.
Отже, існує актуальна потреба розібратись у «гарячому» питанні та зробити висновки на свій власний розсуд.
ВАЖКИМИ ШЛЯХАМИ
Відомо, що сім’я Стусів ще за 1930-х перебралася з голодної Центральної України до пролетарського Сталіно, де батько майбутнього поета влаштувався працювати на одному з підприємств. Дитинство Василя пройшло у робітничому селищі Жовтневе (яке тоді не було ще відоме на усю Україну через найбільшого вітчизняного олігарха та футбольного мецената)... Хлопець із глухої окраїни, що виростав у простій, незаможній родині, обрав шлях, який, зрештою, приведе його в елітну когорту найяскравіших українських інтелектуалів; хто запалив у ньому поетичну іскру — то окрема, напрочуд цікава та захоплююча тема (і ми обов’язково торкнемося її якось згодом).
Зараз же годі буде констатувати, що Василь Семенович Стус має право вважатися стовідсотково донеччанином. Бо він виростав серед териконів, заводських цехів та промислових відвалів, але сприймав навколишній пейзаж, обставини життя, як і належить малечі, — як єдину Богом даровану реальність. Бо ж діти не мають із чим порівнювати, та й не можуть сприймати інакше:
Полудень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким «добриднем».
Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.
(«З дитячих спогадів»)
Ці картини дитинства будуть із часом по-дорослому переосмислені, в них з’являться туга й гіркота важкого одноманітного життя-виживання. Але ж сліду немає погорди чи гребування тими сірими, не дуже багатими на радощі роками:
Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,
вся сіра, й чорна, і брудна, й кургуза,
збігаючи донизу, там, де балку
перетинає залізничний насип,
мені наснилась вуличка моя...
Тато молиться богу,
тужить мама. Сестра
уникає порогу,
хоч вернутись пора.
Уникає — радiє,
повертає — мовчить.
Повечiр’я ще тлiє,
iще хвiртка рипить.
iще видно дорогу,
iще гусне жура.
Тато молиться богу.
I ридає сестра...
А далі у Василя Стуса був історико-філологічний факультет Сталінського педінституту, гомінке, метушливе студентське життя та, звичайно, навчання — він, зрештою, закінчив цей єдиний на той час у місті гуманітарний виш із дипломом відмінника. Це була також пора усвідомлення власного життєвого призначення, оволодіння технікою віршування, накопичення образів. Ось як, зокрема, описує колективну подорож до легендарної Саур-Могили однокашник Василя — Володимир Міщенко: «На початку липня 1957 р. ми вирушили... З Донецька виїхали автобусом. Настрій був піднесений, ми почувалися мандрівниками в незнані світи. Ще зі шкільної лави кожен із нас пам’ятав «Думу про втечу трьох братів з Азова». Звернувши з траси, попрямували до могили, що вивищувалася над степом. Подолали кілометрів зо два. Спека посилювалася. Пахло чебрецем і полином, довкола буяли трави, стояла глибока тиша, яку порушував лише віддалений шум автобусів та машин. Ми звернули увагу на те, що йдемо-йдемо, а Саур-Могила не наближається — все бовваніє десь у степовому мареві... Тільки надвечір дісталися вершини. Зупинилися, озираючись довкола, — перед нами лежали неозорі донецькі степи, а посеред них оази дерев, села, хутори, далека курява польових доріг».
Такі ж самі відчуття величі, вікової монументальності навколишнього переживав і учасник студентського походу Василь Стус, бо через роки, у важкому колимському засланні в його віршах з’явиться той самий образ духмяних степових трав із донецьких просторів:
Скучив за степом, скучив за лугом,
скучив за ставом, скучив за гаєм,
скучив за сином, скучив за другом,
скучив за матір’ю, за рідним краєм.
Часом присниться синій барвінок,
сивий полин і сум чебрецевий...
І вже зовсім зухвала брехня, що, подавшись до столичного Києва навчатися в аспірантуру Інституту літератури, Стус із радістю забув «шахтарську столицю», перейшовши, мовляв, на інші орбіти інтелектуального спілкування. Навпаки, до рідного міста він повертався у найкритичніші моменті своєї трагічної біографії. Про це, зокрема, свідчить нинішній старійшина Донецького письменницького цеху Петро Бондарчук, який також входив до легендарного «Стусового кола». «Останній раз ми бачились незадовго до першого арешту Василя, — розповідає він. — Стуса за заклики осудити репресії проти української інтелігенції якраз вигнали з аспірантури. Розуміючи, до чого йде, я намагався трохи вгамувати його, мовляв, цю владу так просто не похитнеш, час мусить пройти. А він: «Петро, я так не можу». Невдовзі по Василя прийшли».
Власне, й у віршах Стуса звучить той же ностальгічний, але поважливий донецький мотив:
Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових
кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах
будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й виросло,
з’явились нові бульвари,
готелі, вулиці,
пам’ятники, стадіони, дерева.
Тільки жодного знайомого обличчя
в натовпі...
«СТУСОВЕ КОЛО»
Цей термін увів до обігу один зі студентських друзів Василя, заступник редактора газети «Вечірній Донецьк» Микола Колісник. Уже багато років він популяризує той факт, що з близького оточення поета в роки, проведені на Донеччині, вийшло аж три, на рахуючи самого Стуса, лауреати Шевченківської премії в галузі літератури — Василь Голобородько, Василь Захарченко та Леонід Талалай, а також понад десяток професійних, в хорошому розумінні цього слова, літераторів. Згадаймо принагідно Олега Орача, Володимира Міщенка, Івана Білого, Йосипа Курлата, інших.
Хоч би як намагалися деякі популяризатори літературної спадщини Василя Стуса відокремити його творчість від громадських чинів, політичних уподобань — марна спроба. Так, у його поглядах інколи проглядався максималізм (та без цього поетів просто не буває), він шукав небанальних відповідей на життєві питання (без цього — також). Але ж Василь Стус готовий був платити за свою правду, свої ідеали найвищу ціну. І він її зрештою заплатив
«Це, як наведений струм, що виникає в предметах, розташованих поруч із потужним електричним генератором, — говорить М. Колісник. — Силове поле Стуса складалося з унікального літературного таланту, а також безкомпромісної чесності, готовності відстоювати правду».
ЗАМІСТЬ МОРАЛІ
В Україні, так само як у Росії, «поет більше, ніж поет». Хоч би як намагалися деякі популяризатори літературної спадщини Василя Стуса відокремити його творчість від громадських чинів, політичних уподобань — марна спроба. Так, у його поглядах інколи проглядався максималізм (та без цього поетів просто не буває), він шукав небанальних відповідей на життєві питання (без цього — також). Але ж Василь Стус готовий був платити за свою правду, свої ідеали найвищу ціну. І він її зрештою заплатив.
Може, саме це лякає казенних гонителів поета на його донецькій батьківщині — поданий ним яскравий приклад, що будувати суспільство вільних людей варто, починаючи з самого себе? Бо це найкоротший шлях до тої «української України», що ми нібито створюємо вже третє десятиліття поспіль — та все ніяк...