Однією з найяскравіших подій організованого Центром «ДАХ» фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST став приїзд до Києва московської вистави «Гоголь. Вечори».
Сьогодні Гоголя в Росії ставлять часто й охоче. Кожний поважаючий себе російський театр просто зобов’язаний включити до своєї афіші як мінімум «Ревізора», найбільш відому п’єсу нашого земляка, який хоч і проходить по відомству класиків російської літератури, але по духу все ж є українським письменником. Не забувають режисери й «Одруження», час від часу хтось пригадає і про «Гравців». Не обходять увагою вони й гоголівську прозу, в постановці якої першість належить, звичайно ж, «Мертвим душам». Пристосувалися до російської сцени також «Шинель» та «Старосвітські поміщики». Що ж до «малоросійських» повістей Миколи Васильовича, зокрема, «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» та особливо «Травневої ночі», то тут постановочну ініціативу завжди брали на себе українські театри, ще за царських часів дуже міцно прив’язані до народних фольклорно-етнографічних форм сценічного дійства.
Тому, вже сам факт появи в Москві спектаклю «Гоголь. Вечори», який, до речі, попав у десятку кращих московських прем’єр сезону, для українського рецензента й глядача удвічі цікавіший. Крім того, що стихія традиційного українського життя розігрується російськими акторами, яких надихнув російський режисер Володимир Панков, останній є серед режисерів-новаторів, що намагаються створити новий синтез музики й драми. «Травневу ніч», яку наші провінційні театри навперебій грали в поганих традиціях так званого «шароварного театру», Панков, будучи ще за покликанням та по професії актором та музикантом, спробував подати в жанрі «саундрами», як сам він визначає свої музичні постановки.
Спектакль «Гоголь. Вечори» артисти й музиканти студії SounDrama грають на сцені Центру імені Мейерхольда, де позитивно ставляться до експериментів та експериментаторів. Однак раніше, ніж вийти на сцену в стилізованих народних костюмах та заспівати українські народні пісні, студійці здійснили експедицію в Україну, де й зібрали необхідний фольклор, одяг, музичні інструменти, реквізит. Та й послухати, як звучить українська мова, також було не зайвим. У спектаклі не тільки співають, але іноді навіть розмовляють «солов’їною мовою». Ведучий, починаючи музичне дійство з монотонного, злегка наспівного читання гоголівської прози в дусі заупокійної молитви, перекладає для московської публіки інші українські слова, наче для того, щоб вона, услід за нашим другим президентом, пройнялася думкою, що Україна — не Росія.
Проте подальша дія, яка розпочалася після прологу, перекладу та пояснення не потребує. Парубки, присівши за столом суто чоловічою компанією, звичайно ж, п’ють «оковиту» та розповідають різні «побрехеньки», поглядаючи на компанію дівчат, які зібралися у протилежному боці сцени. Ті, в свою чергу, спантеличені тим, як би під’їхати до парубків, для чого й запаслися величезною пляшкою горілки, яка нарівні із салом стала незмінним атрибутом нашої ментальності та зростаючої з неї культури. Що ж, як казав наш перший президент, «маємо те, що маємо».
Тим часом, ця обставина не є для режисера та акторів мотивом для того, щоб «ламати хохла» в стилі анекдотів, які ходять про нас на теренах колишнього Союзу. З першої мізансцени сільського гуляння виросте вся подальша колізія музичного дійства, в якому стилізовані народні пісні й танці виконуються не тільки під бандуру та ліру, але й супроводжуються грою на ударних та класичних струнних інструментах — скрипці й віолончелі. Без них тут не обійтися, оскільки режисер крім стихії фольклорної музики, включає до спектаклю фрагменти «Травневої ночі» Римського- Корсакова та «Пори року» Чайковського. Не менш важливу роль у звуковій партитурі цієї саундрами відіграє також тиша та віддзеркалення її в нічному бешкетуваннi цвіркунів, які озвучують життя південного зоряного неба, що загадково мерехтить над нашою головою тисячами вогників. Чародійну для багатьох поетів атмосферу тихої української ночі режисер ретельно відтворює на сцені, щоб наступної миті підірвати її реготом хуторянських парубків та дівчат, що розгулялися.
Хоч інші московські критики й дорiкнули Панкову тим, що в його спектаклі, мовляв, немає внутрішньої наскрізної дії, яка зв’язувала би воєдино драматичні й музичні епізоди в один сюжет, ми цю дію, цю колізію тут все ж виявили. Внутрішнім стрижнем спектаклю стало вікове статеве тяжіння, яке привносить в нього необхідне напруження та зв’язує окремі концертні номери в єдину історію. Гра, флірт, відверта й схована під маскою цнотливості спокуса, сватання й весілля — яких тільки химерних форм не набуває основний інстинкт, що рухає цим світом!
Володарюючи в спектаклі Панкова, невгамовна енергія жадання, як це їй і належить, вкладає попарно хлопців та дівчат прямо на авансцені. Правда, в «статевих» мізансценах актори залишаються в рамках пристойності, невинні забави їх персонажів не б’ють по нашому лібідо, а викликають лише добру посмішку та розуміння. Тут, на «сіннику», Ганна (Алиса Естріна) вмовляє Левка (Павло Акімкін) розповісти моторошну історію про утоплену, про відьму-мачуху, і фольклорне дійство з цього моменту починає набувати містичного настрою, без якого Гоголя як слід і не зіграєш.
Як ще можна зіграти прозу Миколи Васильовича, Володимир Панков має показати в наступних спектаклях. Саундрама «Гоголь. Вечори» заявлена ним лише як перша частина майбутнього циклу з чотирьох частин за «хуторянськими» повістями класика. Хоча створення цих своєрідних «Пiр року» важко не пов’язати з ювілеєм письменника, що наближається, якщо би він жив у біблійні часи, у 2009 році виповнилося б двісті років, Панков створив дуже живий, зовсім не «датський» спектакль. У чому могла б пересвідчитися і наша публіка, якщо би знайшлися в країні меценати і мали за честь привезти «Гоголь. Вечори» в Україну. Але в ЦіМ говорять, що поки до спектаклю виявив інтерес лише керівник ДАХу Влад Троїцький, який марно намагався знайти кошти для його гастролей на батьківщину письменника. Чи не від цієї байдужості Микола Васильович, як і більшість його та наших сучасників, бігли з милих для їхнього серця українських хуторів та міст?
