Венеція — місто принципово неквапливе і будь-який поспіх знищує в корені. Енергійний порив — відразу після приїзду кинути сумки і мчати на Лідо, до Казино — дивитися, дивитися, дивитися — тихо гасне в неквапливій ході водних трамваїв-вапаретто, у мірному погойдуванні води в каналах, в лабіринті фантастично заплутаних вуличок, серед яких ще треба знайти свій готель, у поважності вусатого сеньйора на реєстрації, який принципово не розмовляє англійською...
У будь-якому разі, на Лідо я потрапив вже після обіду і ранкові покази «Чорної Далії» Брайана де Пальми пропустив. Але це, судячи з відгуків колег, не велика втрата. Перший день на фестивалі (його тут ще називають Мостра) взагалі небагатий на події — не зараховувати ж до таких вечірню проходку зірок червоною доріжкою під захоплений вереск шанувальників — такий же ритуал, як і на всіх інших червоних доріжках. Зате є можливість поспостерігати за тим, що і в якій бік змінилося порівняно з останнім приїздом сюди.
Перше, що неприємно здивувало, — надмірно пiдвищена турбота про безпеку, що більше схожа на параною. Тепер уся чимала фестивальна зона разом з усім комплексом Казино обгороджена, і людей пропускають через рамки з металошукачами і оглядом сумок. Страхуються від терористів, треба думати; тільки якому Бен Ладену вони зі своїм кіно потрібні? Єдине, що непокоїть у Венеції — це щорічні вилазки антиглобалістів, вельми скромні. Так і сталося — прийшов десяток персонажів, помахали райдужними прапорами, роздали листівки та й край. Інша докука — естетичного плану — те, як прикрашений вхід до Головної зали. Уздовж всього фасаду — три ряди білих пластикових постаментів, на яких підносяться бутафорські леви, фарбовані (бррр...) бронзовою фарбою... Дуже схоже на таку велетенську, безглузду пишучу машинку. З’явилася ця біда ще на 61-му, два роки тому, і жевріла надія, що це новація лише на рік, але, жаль...
Природно, око шукало спочинку в кіно. Першим фільмом, який мені довелося подивитися, був документальний «США проти Джона Леннона» Девіда Ліфа і Джона Шейнфельда (бере участь в паралельному конкурсі «Горизонти»). Ці двоє спеціалізуються на фільмах про знаменитості. І орієнтуються, судячи з усього, на телебачення. Тому що кінематографічної якості в цій картині немає зовсім. Просто вражає — у режисерів було багато унікального архівного матеріалу кінця 60-х — початку 70-х, вони записали інтерв’ю з легендарними персонами, в кадрі з’являються, крім Джона і Йоко — Ноам Чомські, Джеррі Рубін, Еббі Хоффман, Тарік Алі, Мартін Лютер Кінг, Річард Ніксон, засновники «Чорних пантер»... а дивитися все це напрочуд нецікаво. Замість фільму підсовують телепрограму, з монотонними закадровими коментарями, з наскрізь застарілою естетикою. Можливо, на «Дискавері» це і було б доречно, та й там все ж не показують відверто нудні роботи.
Другий фільм «Горизонтів» — «Незнаменитий» («Infamous») американця Дугласа МакГрата. Знаменитостей тут якраз хоч відбавляй — Сандра Баллок, Деніел Крейг, Пітер Богданович, Джефф Деніелс, Хоуп Девіс, Гвінет Пелтроу, Сигурні Вівер, та й сюжет присвячено неабиякій персоні — письменнику Трумену Капоті. Сам МакГрат — людина, насамперед, інтенсивно пишуча, його есе публікувалися в усіх більш- менш солідних американських виданнях, він був і співавтором Вуді Аллена в «Кулях над Бродвеєм», але ось чи варто йому було йти в режисуру? Звичайно, ремеслом він володіє, все знято барвисто, яскраво, сценарій чіткий, діалоги прописані іскрометні й легкі... Але ось у тих моментах, коли МакГрату треба вийти із звичного амплуа блискучого нью-йоркського есеїста і показати щось більш серйозне, починаються проблеми. У його історії Капоте виїжджає в глушину до Канзасу, щоб написати про страшне вбивство цілої родини, пізніше знайомиться із убивцями, а з одним iз них у нього навіть виникає неабиякий емоційний зв’язок. Так ось — подібний розвиток сюжету потребує більш тонкої, глибокої роботи, гри на таких відтінках, які, схоже, колишньому соратнику Аллена не до снаги. Тут потрібна трагедія — а виводять на стандартну, переобтяжену пафосом і постановочними банальностями мелодраму.
Але не все ж лаятися. До дев’ятої вечора дочекалася критична душа свого свята: фільму основного конкурсу «Синдроми і століття» таїландського режисера Апічатпонга Вірасетакула. Це настільки самобутній митець, що йому, мабуть, потрібно присвятити окрему статтю. До його кіно і не підбереш визначення: медитативне, магічне, поетичне, навіть екологічне — слів буде замало. Його фільми потребують цілковито особливого зосередження на собі, їх потрібно дивитися в іншому ритмі, ніж звичайно. Формально «Симптоми і століття» — про життя-буття звичайного шпиталю десь на міській околиці. Однак лінійний сюжет там відсутній зовсім. Тобто Вірасетакул спочатку вправно виводить глядача на оманливо прямий шлях, а потім вправно руйнує всі звичні уявлення про історію у фільмі як таку. І тут важливіше за все — не про що, а як знята картина. Ця стилістика чимось нагадує манеру письма французького фундатора «нового роману» Алена Роб-Гриє (до речі, в спеціальних показах запланована прем’єра його нового фільму «Градіва») — коли одна й та ж сама подія, одна й та ж сама сцена повторюється знову і знову, кожного разу з малопомітними, але витонченими і важливими відмінностями. Витончений, повільний, ускладнений ритм цілковито властивий і «Симптомам»; химерними сюжетними спіралями кружляють такі ж дивні образи людей і предметів, виникає відчуття подорожі в багатомірному, не завжди логічному просторі. А результатом, крім усього іншого, є відчуття справжнього просвітлення: особисто я як глядач з цього фільму вийшов iз дещо зміненою — на краще — свідомістю...
Таким був перший день у Венеції-63. На зворотному шляху до готелю віяв холодний вітер. Наш корабель гойдали незвично високі хвилі...
