П’єса Павла Ар’є за відомим романом В. Домонтовича, постановка Стаса Жиркова, сценографія Марії Погребняк. Спектакль вийшов непередбачуваний, смішний і страшний, часом противний, навіть бридкий, але живий, справжній, який ні на мить не залишає байдужим. Вишуканий стримано-шляхетний текст Віктора Домонтовича нібито нікуди не подівся, але в устах персонажів він звучить так, немов у давньому київському акторському анекдоті про те, як старий комік Микола Яковченко буцімто грав юних Ромео і Джульєтту («не соловей то, жайворонок був, га-га-га-га!»)...Принаймні весь перший акт — це стьоб, пародія, карикатура, дикий вертеп, клоунада, «шоу довгоносиків», що завгодно, тільки не Домонтович...
Вчений хімік-зануда Іполит раптом постає таким собі веселим чортиком із табакерки. А Леся й Зіна — зовсім не тургенєвські (і навіть не марко-вовчківські чи винниченківські) панночки! Ні, ці істоти ніби повилазили з творів Леся Подерв’янського — дві київські відьми, потворні ляльки, що перемелюють щелепами словесну жуйку. А у фіналі Зіна взагалі втрачає дар людської мови й переходить на нестерпний тваринний рев.
Дивишся й запитуєш себе: навіщо режисерові Жиркову знадобилося робити це саме так? І ось у другому акті, ближче до фіналу, раптом виникає дуже спокуслива підозра: а що, коли Стас Жирков поставив спектакль про те, про що у нас майже не говорять? А саме — про те, як український Ренесанс 1920-х років дозволив себе погубити... Йдеться про славне покоління, до якого належав сам Віктор Петров-Домонтович, з усіма його масками та псевдонімами. До речі, у виставі є непряме посилання на одного з лідерів того Ренесансу: на заднику сцени світиться слово «Київ», а за ним ховається надкушене «...осква» — чим не цитата з «Геть од Москви!» Миколи Хвильового. То були талановиті й веселі люди, вони кохалися в барокових надмірностях, вони хвацько пародіювали хуторянські традиції й уміли спокушати чужих жінок (і сам Петров-Домонтович, і інші). Вони щиро вірили у прогрес, модернізацію та силу науки (як Іполит — у свою хімію). Їм здавалося, що «все можна» (підзаголовок вистави — «кохання без табу»). Але вони необережно загралися з дияволом і схаменулися аж на порозі пекла. Та було вже пізно. Це спектакль про ренесанс, який сам дозволив заманити себе в пастку деградансу та оніміння культури.
Може, я це вигадав, а режисер зовсім нічого такого й не думав собі. Втім, мистецька інтуїція Стаса Жиркова, здається, навпомацки шукає у виставі саме такий смисл. Це те, що не лежить на поверхні, більшість глядачів цим анітрохи не заморочуватимуться. Але без цього смислу, що світиться в глибині вистави, вона була б просто хохмою, не більше.
У виставі грає чудовий акторський ансамбль. Тим, хто знає В’ячеслава Довженка лише за фільмом «Кіборги», де він зіграв монументального Серпня, важко буде впізнати артиста в ролі Іполита (діапазон — від клоунади до трагедії). Розкішно-гротескові три Катерини — Рубашкіна (Вчителька), Шенфельд (Леся) і Вайвала (Зіна), Алла Сергійко (Тихменєва), Максим Максим’юк (Тихменєв, Двірник, Ведмедик).
